Володимир Монастирський. Націоналізм: чим він є — злом чи добром? (Обов'язкове для націоналістів, решті бажано)

werwolfs 15.05.2011 в 15:06

Відомо, що немає абсолютного добра, так само як немає абсолютного зла. Те, що є добром для одних, може бути злом для інших і навпаки. У газеті «День» (№ 34—35 від 25—26 лютого) я прочитав статтю журналіста Остапа Дроздова «Криголам не може плавати в болоті? або Чому Ліна Костенко не повинна приїжджати до Львова», в якій автор з презирством висловлюється про український націоналізм.

Я ніколи не був і не є членом жодної партії, але завжди був і є переконаним українським націоналістом, тому не можу не стати на захист націоналізму. На мою думку, питання про націоналізм потрібно ставити так: для кого націоналізм є добром, а для кого — злом?

Спочатку необхідно усвідомити значення терміну «націоналізм». У сучасній (не радянській) політології цим терміном позначають ідеологію і політику, в основу якої покладено ідеї переваги власних національних інтересів будь-якої нації над усіма іншими інтересами. Мова йде про політичні, економічні, культурні та духовні інтереси, тому, очевидно, слід розрізняти політичний, економічний, культурний та духовний націоналізм.

Тобто ідеологія націоналізму — це система поглядів, в основу яких покладено ідеї про життєву необхідність надання переваги політичним, економічним, культурним та духовним інтересам власної нації над такими ж інтересами всіх інших націй. Оскільки всі без винятку національні держави завжди надавали і надають перевагу своїм національним інтересам, то можна стверджувати, що всі вони дотримувалися і дотримуються ідеології й політики націоналізму. А це означає, що націоналізм є нормальним природним станом будь-якої нації.

Тому є підстави вважати, що тільки та нація спроможна захистити свої національні інтереси та ефективно протистояти воєнним діям різних нападників, яка вихована в дусі власного націоналізму. Із цього випливає, що для всіх націй націоналізм є своєрідною імунною системою, без якої жодна нація не змогла б вижити.

Таким чином, націоналізм для всіх без винятку націй є незамінним добром, оскільки він дає їм можливість вижити в постійних безкомпромісних війнах. Про які війни йдеться?

У живій природі існував і вічно буде існувати конфлікт інтересів, зумовлений потребою вічної боротьби за їжу й територію. Людина не є винятком із цього правила, більше того, в неї є ще потреба боротися за ресурси. Саме зазначені три потреби людини, групи людей чи націй (народів) і породжують різні війни.

Війна — це будь-які рішучі дії нападника, які спрямовані на зміну поведінки супротивника в потрібному для нападника напрямі. Раніше, упродовж тисячоліть, головним простором війн була земля, а у XX сторіччі велике значення мали ще й вода та повітря. Проте поступово все докорінно змінилося — бойовим простором сучасних і майбутніх війн стає передовсім розум людини і плоди її інтелектуальної діяльності.

Людство створило величезну кількість різноманітних способів ведення бойових дій, проте всіх їх можна звести до семи основних груп. Розглянемо їх дуже стисло в порядку збільшення ефективності:

1. Технологічно-силова війна — це найпримітивніший спосіб ведення війни, хоч і здійснюється він зараз за допомогою високотехнологічної зброї. Цей спосіб доволі дорогий і ризикований, оскільки на будь-яку дію завжди знайдеться ще сильніша протидія, тому його застосовують все рідше й рідше.

2. Економічна війна — це війна другого рівня ефективності. Що не кажіть, а голод є потужним інструментом для керування людиною, народом, цивілізацією. Прикладом її застосування є різні економічні санкції, «антидемпінгові розслідування», нееквівалентний товарний обмін, валютні експансії тощо.

3. Прихований геноцид — це війна третього рівня ефективності, за допомогою якої можна докорінно й назавжди відібрати здатність супротивника до опору. Йдеться про цілеспрямоване руйнування генофонду шляхом наркотичного, алкогольного, тютюнового геноциду чи цілеспрямованої зміни культури харчування. Ефективність і підступність цього виду зброї криється в її непомітності.

4. Організаційна війна — це війна, яка ведеться на двох рівнях — простому і більш системному. На простому рівні вона здійснюється шляхом імплантації в національне тіло супротивника чужорідних або відверто ворожих для нього організаційних форм, наприклад, усіляких релігійних сект, «благодійних фондів» і т.п., а на більш системному рівні — це війна, яка здійснюється шляхом насадження непритаманних народові систем управління і способу життя.

5. Інформаційна війна — це війна п’ятого рівня ефективності, і ведеться вона за допомогою масового закидання супротивнику вигідної для нападника інформації та одночасно замовчування невигідної, а також за допомогою постійного тенденційного інтерпретування поточних подій.

6. Хронологічна війна — це війна шостого рівня ефективності, її об’єктом є інтерпретація не поточних подій, а характеру цивілізаційних процесів. Можна сказати, що це війна за минуле, але спрямована вона в майбутнє. Прикладом застосування цього виду зброї є закидання в масову свідомість деструктивних вигадок, наприклад про те, що Україна — це «окраїна», що трипільці були семітами, що наша історія — це суцільна трагедія і т.п. Хронологічна зброя дозволяє тримати людину в покорі за допомогою переконання в тому, що її батьки, діди і прадіди завжди були рабами, тому їй не залишається нічого іншого, як змиритися з цим і самій все життя бути рабом.

7. Духовна війна — це війна найвищого, фундаментального рівня ефективності. Вона ведеться за допомогою духовної зброї (відповідної віри), яка спроможна сформувати в супротивника психологічний тип (психотип) раба, який легко піддається денаціоналізації.

Відомо, що всі народи можна розділити на три групи: 1) народи вільні, які здатні захистити свою територію і незалежність своєї держави, але не спроможні поневолювати інші народи; 2) поневолені народи; 3) народи-поневолювачі.

До останньої групи належить і наш північно-східний сусід — Росія, яка упродовж сторіч проводила колонізаційну політику, тобто в різний спосіб «приєднувала» до себе все нові й нові території з тим, щоби потім русифікувати народи, які проживали на цих територіях і повністю заволодіти їхніми ресурсами. Оскільки поневолені народи чинили опір, то Росія вела проти них війни всіма можливими способами.

У XVII сторіччі об’єктом такої колонізації стала й Україна. Оскільки вона теж чинила опір, то і проти неї Росія вела різні війни, причому також майже всіма згаданими способами. У цій понад трьохсотрічній війні український народ вижив як нація тільки завдяки своєму націоналізму.

В українській політології, починаючи з XIX сторіччя, терміном «націоналізм» позначається поняття, що охоплює патріотизм, активну національну свідомість і боротьбу за самостійну державу. Український націоналізм ніколи не проголошував національну винятковість українців і не розпалював національну ворожнечу. Для українського народу ідеологія і політика націоналізму були і є найефективнішими засобами боротьби з різними поневолювачами, а це означає, що й український націоналізм завжди був нормальним природним станом нашої нації.

Hароди-поневолювачі у своєму ставленні до націоналізму завжди дотримувалися й дотримуються подвійних стандартів, вважаючи свій власний націоналізм добром, а націоналізм поневолених ними народів — великим злом. Чому Росія, яка завжди культивувала свій російський націоналізм, спочатку в особі царського, а потім і комуністичного режиму, безпощадно боролася проти українського націоналізму? Відповідь очевидна та однозначна: тому що українці з націоналістичними переконаннями практично не піддавалися русифікації. Російській владі для успішної русифікації України конче потрібно було знищити український націоналізм як явище. І вона нищила його всіма доступними способами, аж до голодомору. Сказане є прикладом ведення війни проти українців за допомогою не скритого, а вже явного геноциду голодомором.

У цій боротьбі російські можновладці досягли значних успіхів, особливо комуністичний режим, який приклеїв українському націоналізму спочатку ярлик «буржуазний», а в повоєнні роки, прирівнявши його до німецького фашизму (нацизму), — ще й ярлик «фашисти». Таким чином комуністичній владі вдалося переконати значну частину українців у тому, що націоналізм — це щось жахливе, що це людиноненависницька ідеологія, якої треба боятися як прокази, тому носіїв такої ідеології потрібно безпощадно знищувати.

Під таким абсолютно брехливим прикриттям вони знищували й не тільки націоналістів, а все національне — українську мову, культуру, історію, духовність і просто національну гідність. Таким страшним терором російські та проросійськи налаштовані комуністи за допомогою своїх репресивних органів одну частину українських націоналістів, найстійкішу, знищили фізично, другу — денаціоналізували (точніше русифікували), а третю — залякали настільки, що ще й зараз її представники самого слова «націоналіст» бояться як нечистої сили. Російським окупантам за кілька сторіч боротьби з українським націоналізмом вдалося суттєво ослабити його і в такий спосіб різко знизити здатність української нації до опору, передовсім до боротьби за незалежність своєї держави.

Зараз є всі підстави стверджувати, що існує тільки один по-справжньому ефективний спосіб оздоровлення української нації — це спосіб різкого підвищення її природного імунітету, для чого необхідно якнайшвидше повернути українців у стан їхнього власного політичного, економічного, культурного та духовного націоналізму.

На особливу увагу заслуговує, без перебільшення, подвиг геніальної поетеси Ліни Костенко, яка своїм прозовим твором «Записки українського самашедшого» та тріумфальними презентаціями цієї книги фактично започаткувала велику справу — відродження в нашої нації її природного імунітету, а саме започаткувала масове відродження в українців їхнього власного політичного, економічного, культурного та духовного націоналізму.

Дуже сподіваюся, що з Ліни Василівни візьмуть приклад усі інші українські митці — патріоти України, і кожний у свій спосіб буде відроджувати в українців усі складові їхнього українського націоналізму.

Цілком зрозуміло, що започаткований Ліною Василівною процес дуже не сподобався різним українофобам і вони знайшли спосіб спровокувати довкола нього скандал з тим, щоби ще в зародку зупинити його. Дуже прикро, але в розпалювання цього скандалу свою лепту вніс також наш львівський журналіст Остап Дроздов.

Важливу роль у процесі оздоровлення нашої нації могли б зіграти також засоби масової інформації, але, на превеликий жаль, у своїй більшості вони є, особливо зараз, відверто проросійськими, а то й українофобськими, тому поки що надії можна покладати тільки на газету «День».

Стосовно російського націоналізму: є достатньо свідчень того, що внаслідок своєї багатовікової колонізаційної політики Росія все більше й більше скочувалася від свого природного націоналізму до великоросійського шовінізму. Яка між ними різниця?

Слово «шовінізм»(франц. chauvinisme сhauvin) — войовничий походить від прізвища солдата наполеонівської армії Н.Шовена, який став відомий своїм людиноненависницьким ставленням до арабського населення під час єгипетського походу в 1798—1801 роках. Тому в політології терміном «шовінізм» позначають ідеологію і політику, що проповідує національну винятковість певної нації, розпалює ненависть та національну ворожнечу. Крайнім проявом шовінізму є фашизм, оскільки фашизм — це ідеологія і політика войовничого шовінізму та расизму.

Тому ідеологія і політика націоналізму, зокрема українського, не має нічого спільного ні з шовінізмом, ні, тим більше, з фашизмом (нацизмом) — тому, що націоналісти ніколи не проповідували й не проповідують расизм чи національну винятковість своєї нації, не розпалювали й не розпалюють національну ворожнечу та ненависть, вони тільки боролися й завжди будуть боротися з поневолювачами за свою державну незалежність. Стосовно російських шовіністів: їхня ідеологія і політика досить часто сягає крайніх проявів, тобто стає фашистською.

Сказане зобов’язує небайдужих українців про все це не просто говорити, а кричати, щоби змусити всіх інших українців чітко усвідомити, що проти України і всього українського ведеться безкомпромісна війна, яка загрожує втратою незалежності нашої держави, нашого народу та кожного з нас, а усвідомивши це — потрібно не менш чітко зрозуміти, що в боротьбі зі всіма нашими ворогами найефективнішою зброєю завжди була і є зараз ідеологія та політика українського націоналізму.

Це не означає, що всім нам вже завтра обов’язково потрібно вступати до якоїсь націоналістичної партії, зовсім ні. Для початку цілком достатньо, щоби якомога більше українців стали переконаними політичними, економічними, культурними та духовними націоналістами і, переставши боятися, завжди і всюди відважно заявляли про свій націоналізм. Немає жодного сумніву в тому, що вже сама по собі поява в Україні достатньої кількості (критичної маси) таких українських націоналістів у багато разів підвищила б опірність української нації, а отже і української держави, до дій передовсім внутрішніх ворогів.

Отже, усі ми — українці — повинні чітко усвідомити той факт, що проти української України ведуть різні війни як внутрішні, так і зовнішні вороги. А це означає, що всі ми, дотримуючись ідеології та політики українського націоналізму, повинні завжди і всюди давати рішучу й безпощадну відсіч усім без винятку нападникам, які посягають на наші українські інтереси, особливо на незалежність української держави.

Володимир МОНАСТИРСЬКИЙ,

доктор медичних наук, професор

Джерело: http://www.day.kiev.ua/208539

{ 43 Комментариев }

Виникнення українського націоналізму або розвиток справжнього націоналізму не буває безконфліктним

werwolfs 20.04.2009 в 22:07

(За натхненням праці Ґелнера Е. «Націоналізм»)

За розумінням Ґелнера націоналізм – це політичний принцип, згідно якому культурні кордони мають збігатися з політичними, тобто з державними.

Обов’язкова умовою (але не достатньою) націоналізму, за Ґелнером, є індустріалізація суспільства. Автор (Ґелнер) поділяє історію людства на три епохи: доаграрна – суспільство з родоплемінним устроєм і відсутністю державних інституцій, як таких; аграрна – суспільство з феодальним устроєм; індустріальне суспільство в якому держава набуває всіх атрибутів що існують і сьогодні.
Перша (доаграрна) епоха суспільства у цій статті не розглядається, бо націй, навіть такої дефініції, не існувало.
    
Аграрне суспільство відрізняється певними рисами: більшість населення складається з сільськогосподарських виробників, селян; фахівці різних галузей — військової, політичної, релігійної, економічної — становлять лише меншість населення. Зазвичай аграрна епоха також позначає історію людства двома великими нововведеннями — централізованою владою і письменністю.
      
Індустріальне суспільство цілком інше. Воно ґрунтується на зростанні економіки і знання, що зрештою призводить до уповільнення темпів зростання населення. Різноманітні чинники, що діють у його межах — суцільна письменність, мобільність і породжений ними індивідуалізм, політична централізація, потреба у досить дорогій освітній інфраструктурі, — уможливлюють ситуацію, коли культурні й політичні кордони загалом збігаються.
     
Серед різноманітних засобів підтримання порядку найголовніший — сила — може застосовуватися лише одним, особливим, чітко визначеним, централізованим, добре організованим суспільним інститутом. Цим інститутом чи групою інститутів і є держава.
           
Націоналізм не виникає там, де взагалі немає держави як такої або, там, де її наявність є сумнівною.
                
Отже, нема держави – нема проблеми націоналізму. Звідси аж ніяк не випливає, що проблема націоналізму виникає у будь якій та кожній державі. Навпаки, вона постає лише для деяких держав.

Далі у своєї праці Ґелнер наводить, як на мене, яскраву абстрактну модель виникнення саме українського націоналізму, хоча його модель зародження націоналізму була явним натяком на Чехословаччину та імперію Габсбургів. Як на мене, то український націоналізм, його народження цілком відповідає наведені моделі.

Мої намагання висвітити цей процес буде в інтерпретації описаної моделі саме до відносин України з Росією у продовж XIX-XXI століть.

Отже почнемо.

На початку XIX століття український народ складався у своїй переважній більшості із сільського населення, яке розмовляло спорідненою і більш-менш схожою мовою з народом Російської імперії, але на сусідніх територіях. Українська мова була мовою саме цих селян і нікого іншого. Аристократи та чиновники розмовляли іншою мовою – мовою Російської імперії, яка належала до іншої (?) мовної групи. Більшість але не всі українські селяни становили паству церкви, мова богослужіння якої також була іншою, а більшість священників, особливо з вищого кліру, користувалася мовою, що являла собою розмовний варіант церковної мови, який також був дуже далеким від української. Дрібні торговці з містечок, які вели торгівлю в сільській місцевості, належали до іншої етнічної та релігійної групи, до якого українське селянство ставилося з відвертою зневагою й підозрою.

У минулому українським селянам довелося зазнати чимало лиха, їхні страждання знайшли своє відображення у красивих та поетичних піснях-плачах (які дбайливо збирали шкільні вчителі наприкінці XIX століття і які стали відомими далеко за межами країни завдяки творам великого українського митця Т.Г. Шевченка). Нещадне гноблення українського селянства спричиняло селянські війни, під проводом народних ватажків, подвиги яких живуть у народній пам’яті. У будь-якому разі, повернемося до головної теми: хоча пісні часто містять нарікання на селянську долю, у них немає натяку на культурницький націоналізм.

Час його наближався, але тоді ці пісні вже стали частиною історичного фольклору. В першій третині XІX ст. розпочався промисловий переворот в українських землях, що належали Російській імперії, водночас з Німеччиною, але пізніше, ніж у Великобританії, Франції, США. Тобто перехід від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики, що, як наслідок, мав вивільнення робочої сили з аграрного сектору. Українським селянам довелося шукати роботу у промислово розвинутих регіонах, і декому з них це вдалося, хоча умови найму були жахливими — явище дуже поширене в ті часи. Відсталі сільські мешканці, що розмовляли малозрозумілою мовою, яка рідко могла похвалитися власною писемністю та учителями, мали давати собі раду в досить жорстоких умовах міських закапелків, куди їх закинула доля. Водночас деякі українські хлопці, які опанували мову богослужіння і мову двору і яким судилася кар’єра священиків, підпадали у своїх семінаріях під вплив нового вільнодумства і продовжували освіту в університетах, стаючи вже не священиками, а журналістами, учителями та професорами. Вони знаходили підтримку серед нечисленних іноземних, не українського походження етнографів, музикознавців та істориків, що спеціалізувалися на вивченні України.

Водночас з промисловим переворотом підсилюється й народна боротьба. У 1803 р. на Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київської губернії. Окремі виступи першої половини XIX ст. були досить тривалими. Зокрема, жителі с. Шдвисоцького Уманського повіту Київської губернії протягом майже 15 років (1811–1826) відмовлялися виконувати феодальні повинності, не підкорилися вони навіть військовій силі. За неповними даними, в Україні від 1797 до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Для більшості з них характерними були стихійність, неорганізованість, локальний характер дій, нечисленність учасників, сліпа віра в доброго царя тощо.

У 1829 р. розпочалося повстання в Шебелинській слободі на Слобожанщині, під час якого місцеві селяни виступили проти нав’язаного їм статусу військових поселенців. Наступні дві хвилі селянських виступів були пов’язані з польським повстанням 1830–1831 pp. (Київщина) та голодом 1832–1833 pp. (Харківщина, Херсонщина, Чернігівщина).

Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була провісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства у 1859 р. створили у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити у 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.

Зрозуміло, що українці мали чудову нагоду асимілюватися з панівною мовою і культурою Російської імперії (власне, багато з них так і робили). Ані якась особливо глибока спадкова ознака, ні глибоко закорінена релігійна традиція не відрізняла освіченого росіянина від такого ж українця. Багато з них асимілювалися, часто навіть не змінивши своїх прізвищ, – телефонна книга столиці Російської імперії (зараз Російської Федеративної Республіки) – містить повний набір українських прізвищ, досить часто у доволі комічній формі пристосованих до російської фонетики. Річ у тому, що нащадки першого покоління українських мігрантів, якому довелося вести жорстоку й болісну боротьбу за виживання, мали вже досить непогані шанси на нормальне життя, можливо, не гірші (з огляду на їхню працелюбність), ніж їхні російські співвітчизники неукраїнського походження. Отже, ці нащадки зробили свій внесок у поступове зростання заможності регіону. Відповідно, зростання можливостей процвітання для кожного окремого індивіда не зумовлювало потребу в палкому українському націоналізмі.

І все ж відбувалося те, що мало відбутися. Не обов’язково приписувати учасникам руху свідомий, зважений розрахунок. Слід брати до уваги те, що на особистому, суб’єктивному рівні вони керувалися мотивами і почуттями, які так виразно прозвучали в літературі національного відродження. Вони скаржилися на запустіння та вбогість рідних долин, водночас знаходячи в них ті сільські чесноти і принади, які ще в них зберігалися; вони нарікали на приниження своїх співвітчизників та відчуження від рідної культури, на яке останніх прирікало животіння в пролетарських передмістях індустріальних центрів.

Наголосимо лише, що не слід вбачати якісь свідомі далекосяжні розрахунки в діях цих людей. Представники національної інтелігенції були сповнені палкого і щирого співчуття до своїх співвітчизників. Убираючись в народний одяг і мандруючи рідними схилами, складаючи вірші на лісових галявинах, її представники не мріяли про те, що одного дня раптом стануть впливовими чиновниками, послами і міністрами. Помилковим було б намагання звести ці почуття до розрахунків на матеріальну вигоду чи соціальний поступ. В давні часи не було сенсу запитувати селян, чи люблять вони свою культуру: вона була для них даністю, як повітря, яким вони дихали. Коли ж трудові міграції та бюрократія стали важливим складником їхнього соціального простору, вони досить швидко збагнули відмінність у стосунках із співвітчизниками, тими, хто розумів їхню культуру і симпатизував їй, і тими, хто ставився до неї вороже. Цей дуже конкретний досвід навчив їх відчувати свою культуру, любити її (або ж, ясна річ, відмовлятися від неї) без якихось свідомих розрахунків щодо переваг і соціальної мобільності. У стабільних самодостатніх спільнотах культура часто буває невидимкою, але коли мобільність і позаконтекстуальність спілкування стають суттю суспільного життя, культура, в межах якої людина засвоїла спосіб спілкування, стає підґрунтям її ідентичності.

Те, як Україна за сприятливих обставин здобула незалежність, вже належить історії, отож, не будемо згадувати про це зайвий раз.

Підсумовуючи сказане: на початковому етапі індустріального розвитку неофіти нового ладу, висмикнуті з культурних і мовних груп, віддалених від центру, відчувають негаразди, набагато більші за ті, з якими стикаються економічно злиденні нові пролетарі, що належать до культури економічно і політично провідних верств. Однак ця культурна та мовна відстань і здатність відрізняти себе від інших, якості, що спричиняють негаразди окремим індивідам, можуть бути (й нерідко таки стають) перевагою для цілих спільнот, реальних чи потенційних, що складаються з жертв нового світу, який народжується. Вони дають їм змогу усвідомлювати і чітко формулювати своє обурення й невдоволення. Раніше українці мислили і висловлювали свої думки мовою родини чи села, найбільше мовою своєї долини і зрідка — релігії. Потрапивши у плавильний котел раннього індустріального розвитку, вони вже не мали довкола себе своєї долини і села, нерідко поруч не було й родини. Однак були інші гнані й голодні, багато з яких розмовляло схожою мовою, якіу легко було зрозуміти (більшість тих, хто влаштувався краще, розмовляла іншою мовою); таким чином, нова ідея української нації виникла з цієї суперечності не без допомоги вже згаданих журналістів і вчителів. І це була не ілюзія: здійснення деяких завдань новонародженого українського національного руху насправді нівелювало страждання, що стало поштовхом до його виникнення. Можливо, це полегшення настало б так чи інакше, однак, набувши форми національного, воно також зумовило нову високу культуру і державу, що захищала її.

Це один з двох найважливіших принципів розщеплення, які визначають виникнення нових одиниць у процесі народження індустріального світу з його відокремленими культурними барокамерами. Можна назвати його принципом комунікативних бар’єрів, тобто бар’єрів, що виникають на основі попередніх, доіндустріальних культур; з особливою силою він діє на початку індустріальної епохи. Інший не менш важливий принцип можна було б назвати принципом стримування соціальної ентропії, і він заслуговує на окремий розгляд.

Werwolf 2009-04-20

Оригінал за Генлером Е за адресою izbornyk.org.ua/gellner/gel06.htm