Можливо настав час галасувати "Узурпація"?

werwolfs 04.03.2010 в 00:30

Тільки но, регіонали спромоглися знищіти конкурентну коаліцію одразу почати реанімувати раніше невдалий проект перекупки окремих депутатів у Верховній Раді, що призвів до дострокових виборів 2007 року та опосередковано розписуються у своїй неспроможності сформувати парламентську більшість (створити коаліцію).

В Верховній Раді зареєстровано законопроект №6137, який передбачає внесення змін в статтю 61 Закону «Про Регламент Верховної Ради України». (http://focus.ua/politics/104061):

"Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді (далі - коаліція) - це сформоване за результатами виборів і на основі узгоджених політичних позицій і на принципах, встановлених Конституцією України і справжнім Регламентом, об'єднання депутатських фракцій, народних депутатів, в яке входять більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради", - говориться в законопроекті.

Тобто, регіонали намагаються протягнути  входження в коаліцію депутатів на індивідуальній основі. А це щонайменше порушує принцип формування парламенту VI  скликання та спотворює вибір народу. Нехай на сьогодні цей вибір вже є невідповідним дійсності.

Отже питання у заголовку набуває актуальності, як на мене. І відповідь, на мою думку, може бути лише схвальною: Так, час настав. Всі системні зміни у регламенті ВР повинні запроваджуватися  лише наступних депутатів.

Іншими словами: Або змінюючи систему створення коаліції (читати умов діяльності депутата)  розпускайтесь та обирайтеся за нових умов, або працюйте далі але за існуючих умов.

Яке чудо створила прем'єр, щоб наповнити бюджет 2009? (запитання без відповіді)

werwolfs 08.01.2010 в 04:33

Оце нещодавно переглядав офіційні дані по виконанню бюджету за 11 місяців. Дві неділі тому звіт був один (цілком пристойний, до речі), а 30 грудня з'явився інший (на кшталт уточнений). То бог із ним, можливо так і є. Але мене в останньому звіти Мінфіну зацікавило ось що.

У первісному варіанті доходи державного бюджету за 11 місяців були приблизно на 20 млрд. грн. менші за уточнені. Теж нібито нічого дивного – надійшли в останній день. АЛЕ я вже зацікавився і от маю діаграму надходжень:

e67305246400.jpg

Як можна побачити з діаграми, надходження до бюджету в листопаді проти жовтня зросли більше ніж у двічі  (34,4 млрд. грн. проти 17,1 млрд. грн.). Також добре видно, за рахунок яких статей стався цей феномен. Ці статті укрупнено – податкові та неподаткові надходження до бюджету. Та річ у тім, що податкові надходження можна зрозуміти посиленням фіскальної політики і це добре ілюструє діаграма – два-три місяці йде зростання надходжень, потім "провал" і знову зростання. А от "неподаткові надходження"  показують дещо іншу динаміку, і особливо у листопаді. Отже розгляну їх більш докладніше.

На жаль офіційні джерела (і не офіційні також) не надають розгорнені дані по цій категорії. Отже звернуся до попередніх років.

13e77a24fb4b.jpg

Що ж такого каже наступна діаграма? Майже нічого такого, про що я не писав вище (до першої). Поведінка агрегованих надходжень за цією статтею  - дивна, що б не сказати незрозуміла. Вибиваються з загальної картини всього 2 місяці за 3 роки – грудень 2008р. та листопад 2009р. Решта – цілком закономірне явище – помісячні коливання існують, але у "пристойних" розмірах (максимальне коливання не перевищує 1,8). А от грудень 2008р. цей коефіцієнт складає 2,9, листопад 2009р. взагалі 5,9. Якщо порівняти січень 2009р. з груднем 2008р., то очевидно, що після зростання  надходжень майже в три рази йде стрімке падіння на майже той самий коефіцієнт – 2,9 зростання та 2,7 зниження.  В мене, наприклад, виникає питання:  "А які надходження будуть у грудні 2009р.?" До речі, бюджетний розпис передбачає надходження за цією статтею всього у розмірі 57,4 млрд. грн., а за 11 місяців "стягнуто" 60,4 млрд. грн., причому майже третина у грудні.

На завершення в мене залишилося декілька питань, на які я не знайшов відповіді:

1.      Як це можливо? (в сенсі "за рахунок чого")

2.      Що  нас чекає далі з цим (або таким) Урядом.

Всі цифри взяті з сайту "Міністерство фінансів України", решта моє.

 

Werwolf 6/01/10

Протистояння Президент – Прем’єр, чи вистоювання законності?

werwolfs 22.12.2009 в 21:27

Президент в черговий раз призупинив постанову Уряду та подав до Конституційного суду.

Історія питання.

14 жовтня 2009р.: Керуючись статтею 14 закону " Про Державний бюджет України на 2009 рік" Уряд приймає постанову (1092) згідно з якою підприємству ”Укрмедпостач” дозволяється залучити кредит до 0,5 млрд. $ під державні гарантії для виконання інвестиційного проекту щодо забезпечення лікувально-профілактичних закладів медичним та іншим обладнанням, транспортними засобами, виробами медичного призначення та лікарськими засобами.

21 жовтня  2009р.: Уряд  вносить зміну у постанову № 1092 (постанова №1131 ) за якою ”Укрмедпостачу” дозволяється (опосередковано наказується) здійснювати авансові платежі за рахунок кредитів та кредит (один) замінюється кредитами (декількома).

10 листопада 2009р.: Президент своїм Указом  (№916/2009) призупиняє дію постанови № 1209 з мотивацією недотримання Закону про бюджет України на 2009 рік, та перевищення державних гарантій наданих Урядом майже вдвічі (60 млрд. грн. надано в той час як прдбачено у бюджеті лише 37 млрд. грн.) та подає до Конституційного суду.

11 листопада 2009: Уряд скасовує попередні постанови  № 1092 та № 1131 і приймає нову  постанову № 1209 що за змістом не відрізняється від попередньої (№ 1092), навіть є тотожною за винятком декількох слів та пункту 8 про скасування  попередніх постанов.

25 листопада 2009р.: Президент своїм Указом (№ 969/2009) вдруге призупиняє спробу уряду додатково отримати кошти (0,5 млрд. $) під державні гарантії, з тією ж самою мотивацією та подає до Конституційного суду.

8 грудня 2009р:  Уряд скасовує попередні постанови  № 1092,  № 1131 та № 1209 і приймає нову  постанову № 1331 що тотожною попередній (№ 1209), за винятком пункту 8 про скасування  попередніх постанов.

22 грудня 2009р.: Президент своїм Указом (№ 1089/2009) втретє призупиняє спробу уряду додатково отримати кошти (0,5 млрд. $) під державні гарантії, з тією ж самою мотивацією та подає до Конституційного суду.

 

Постає питання: Що це – протистояння Президент – Прем’єр, чи вистоювання законності?

 Мій висновок – намагання Уряду (Тимошенко) отримати додаткові кошти в сумі 0,5 млрд. грн. всупереч закону, і виконання Президентом своєї прямої функції – гарантування дотримування законності. Щодо гасла, що постійно мусується в ЗМІ, то це звичайний популізм з боку прем’єра, та намагання перекласти відповідальність за свої вчинки на іншу посадову особу (у даному контексті на президента.)

Чому мій висновок саме такий. Якщо уважно прочитати статтю 14 закону " Про Державний бюджет України на 2009 рік", то там чітко визначено: "Установити,  що  у  2009  році  державні гарантії надаються Кабінетом Міністрів України за зобов'язаннями  Державної служби    автомобільних    доріг    України   (за   запозиченнями, зобов'язаннями з оплати введених інвесторами у дію об'єктів та  за договорами  концесії),  на  будівництво метрополітенів,  виконання інвестиційних   проектів,   виконання   заходів,   пов'язаних    з підготовкою  і  проведенням в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу,  загалом в  обсязі,  що  не  перевищує 37.000.000 тис. гривень." Тобто 37 млрд. грн. або за існуючим курсом (7,97) – приблизно 4,6 млрд. USD. Якщо звернутися до курсу  валют на час складання бюджету (грудень 2008р), то в такому випадку дозволені законом про бюджет Урядові можна було б  запозичити під державні гарантії – 7,3 млрд. USD. А станом на прийняття першої постанови (14.10.09р.) урядом вже було залучено під державні гарантії 50 млрд. грн. або 6,2 млрд. по поточному курсу. А на сьогодні (22 грудня) державні гарантії вже сягають понад 60 млрд. грн. або 7,5 млрд. USD, що  перевищує навіть за курсом на час прийняття бюджету (грудень 2009р.) на 0,2 млрд. USD (1,6 млрд. грн.). Тобто Президент у цьому випадку (як майже зажди) відстоює саме дотримання законодавства.

І ще одне питання на останок: Навіщо прем'єр грається у скасування та прийняття одній і тій же постанови?

Відповідь: У разі розглядання у Конституційному суді подання Президента, висновок КС буде не на користь Тимошенко. Отже залишається лише одна можливість - скасовувати постанову перед розглядом у КС для припинення провадження по справі на підставі відсутностності предмету (постанови) й одночасно приймати нову підспудно готовлячи грунт для афери - отримання коштів за час дії постанови від її прийняття до призупинення її дії Указом Президента. А далі апелювати до іміджу України - Ми вже взяли й використали кредит, принаймні його частку. Повернення неможливе. Україна повинна дотримуватися прийнятих угод. І решта прийомів подібного штибу.

Примітка: Посилання на постанову 1092 надано не на офіційний сайт КМУ з технічних пичин - цей сайт не відкриває посиланнь за адресою (чиста сторінка).

Тимошенко визнала, що не в змозі виконати "власний" бюджет України на 2009р. (нею же розроблений)

werwolfs 12.12.2009 в 22:11

 

Щонайперше дякую інтрфаксу-Україна за поштовх до написання цього запису.

 

Спочатку історія прийняття:

2008р.

13 вересня:  Дефіцит бюджету наступного року складе 1,4% ВВП, відзвітував на засіданні уряду міністр фінансів України Віктор Пинзеник.  доходи держбюджету складають 285 млрд. грн., витрати - 302,4 млрд. грн. фінансування Міністерства оборони складе 14,2 млрд. грн., що на 44% перевищує відповідний показник попереднього року (9,9 млрд. грн.). (Запам’ятайте цю цифру 14,2 млрд. грн.)

25 вересня: Тимошенко звинувачує Секретаріат Президента у спеціальному плані у відповідь на критичний відгук щодо бюджету 2009  губернатора Черкаської області.

26 вересня: Тимошенко заявляє що "Україна економічно й фінансово живе стабільно, і я можу впевнено сказати, що світова фінансова криза на Україну не пошириться". (з інтерв'ю закордонним інформ-агенствам)

20 жовтня: Тимошенко заявляє що "Ми повинні повністю змінити проект бюджету на 2009 рік, тому що у всьому світі, а це Україну не омине, буде певна стагнація виробництва, падіння рівня ВВП і, я думаю, що найбільший удар країна відчує в 2009 році. Це означає, що нам потрібно перейти на економну бюджетну політику". (із зустрічі з  лідерами фракцій)

12 листопада:  "Ми відкликаємо зараз бюджет, повністю його переробляємо і готуємо новий", - сказала Тимошенко під час позачергового пленарного засідання Національної тристоронньої соціально-економічної ради при Президентові України.

15 грудня: Тимошенко пропонує ВР розглянути проект бюджету 2009 який розроблений ще до виникнення (!) світової фінансової кризи.

22 грудня: Тимошенко попереджає що буде пропонувати бюджет 2009 з дефіцитом більше 2% ВВП тому, що "Кожна країна матиме важкий бюджет, і Україна також матиме важкий бюджет для виконання"

23 грудня:  Уряд України пропонує збільшити доходи держбюджету-2009  до 238,93 млрд. грн. та видаткам - 267,32 млрд. грн. (граничним дефіцит у 3% ВВП).

26 грудня: З третьої спроби ВР приймає бюджет 2009 в цілому з наступними показниками: надходження до бюджету – 238,93 млрд., видатки – 267,32 млрд. фінансування Міністерства оборони – 11,65 млрд. (тобто хутко зникли 2,55 млрд.)

29 грудня: Президент підписав Бюджет на 2009 рік. мотивуючи це тим, що країна у новий рік повинна увійти з головним фінансовим документом та висловлюючи думку що 20 млрд. доходної частини (орієнтовно) таким чином:  " Вони носять більш віртуальний характер, ніж реальний". Також висловив зауваження щодо фінансування оборонної політики, малого і середнього бізнесу, житлових програм, а також компанії НАК "Нафтогаз України".

 

2009р.

6 січня : Міністр фінансів Віктор Пинзеник написав лист на адресу прем'єр-міністра Юлії Тимошенко, в якому визнав, що держбюджет на 2009 рік не буде виконаний і це коштує йому крісла міністра.

3 лютого:

20 лютого: Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко допускає внесення змін у державний бюджет на 2009 рік у травні.

4 березня: Кабінет Міністрів пропонує збільшити (!) дохідну частину бюджету 2009 до 246,7 млрд.; видатки до 275,1 млрд. Причому це збільшення пропонується в частині спеціального (!) фонду.

5 березня: "Ситуація говорить про те, що ми працюємо - уряд свою функцію виконує", - наголошує Тимошенко хизуючись перевиконанням дохідної частини бюджету за січень-лютий на 0,8%.

23 червня: внесено зміни до бюджету надходження збільшені до 239,22 млрд. видатки до 267,68 млрд.

21 серпня: внесено зміни до бюджету надходження збільшені до 245,52 млрд. видатки до 273,98 млрд.

15 вересня: "Безумовно, ми не вийдемо за фактом виконання бюджету з показником 2,96%. Максимум, на що ми виходитимемо, як я зараз відчуваю, і так, як ми плануємо, це до 5%", - сказала Тимошенко.

23 жовтня: внесено зміни до бюджету надходження збільшені до 251,06 млрд. видатки до 279,94 млрд.

11 грудня : Тимошенко визнає, що не в змозі виконати бюджет 2009р. «Сьогодні в бюджеті держави приблизно 40% не виконується надходжень усіх податків», - сказала Тимошенко.

 

Згідно з даними Держказначейства, доходи держбюджету України в січні-листопаді становили 181,36 млрд грн (74% річного плану). При цьому в листопаді доходи держбюджету зросли до 33,47 млрд грн з 15,91 млрд грн у жовтні, завдяки врахуванню в них 14 млрд грн у результаті розподілу спеціальних прав позики (SDR), отриманих у серпні-вересні від Міжнародного валютного фонду (МВФ).

 

Тепер від мене:

Пропоную ознайомитися з наступними даними (малюнок). Фактичні дані взяті зі щомісячних звітів міністерства фінансів України.

 


 

Пояснення: Дані взяті за 3 (три) останні роки з двох головних причин:

1.      За більш давні роки щомісячних даних не знайшов.

2.      Тому, що 2007р. – до кризовий; 2009р. – кризовий; ну а 2008р. – тому що проміж цими двома.

Дані представлені у відсотках для нівелювання абсолютних цифр.

Заштрихована частина зі знаками питання – це  5,5% (13,84 млрд. грн.) надходжень до Державного бюджету 2009р., що з імовірністю 95% також не буде виконана до кінця року.

 

Отже… Як можна помітити з діаграми перші 4 місяці (січень-квітень) виконання Державного бюджету в доходній частині не мали суттєвої різниці. На початку березня (див. історію) КМУ (читати Тимошенко) пропонує навіть збільшити надходження та видатки до держ. бюджету відповідно до 246,7 та 275,1 млрд. грн. причому це збільшення пропонується лише в частині спеціального (?!) фонду. Іншими словами отримати у власне (резервний фонд КМУ) користування додатково 7,8 млрд. грн..

Вже в травні надходження до держ. бюджету скорочуються проти 2007-08 років і травневі зміни до бюджету відтерміновуються на більш пізніший строк (червень). Але по при скорочення надходжень  у травні та прогнозованому скороченні у наступні місяці року (невже там взагалі самі невігласи) на при кінці серпня Уряд разом з ВР збільшують надходження та видатки, відповідно, до 239,22 (0,29) та 267,68 (0,36) млрд. грн.

Червень також завершився надходженнями до держ. бюджету меншими ніж у до кризовому 2007 на 2,4%  та на 1,7% попередньому 2008р.

По при те, що липень нічим не кращій за попередні два місяці, навіть гірший (зменшення надходжень до бюджету на 3,2% та 3,7% відповідно) Уряд разом з ВР все одно збільшують надходження та видатки, відповідно, до 239,22  та 273,98  млрд. грн. Тобто на 6,3 млрд. грн.

Протягом серпня-жовтня  загальна тенденція недонадходжень до держ. бюджету зберігається (в середньому 2% щомісячно), але у жовтні Уряд разом з ВР в черговий раз збільшують надходження та видатки, відповідно, до 251,06 (5,54) та 279,94 (5,96) млрд. грн.

Листопад (попередній місяць), по оперативним даним з сайту Міністерства фінансів, по виконанню надходжень до бюджету "відстав" від попереднього (кризового) 2008року на 2,5%.

 

На завершення: Якщо зібрати до купи усі правки держбюджету на 2009р. протягом року, то отримаємо збільшення доходної частини на 12,13 млрд. грн. (майже чверть визнаної прем’єр-міністром Тимошенко "недостачі" у доходах (мої розрахунки 49,61 млрд)) та 12,62 млрд. грн. у витратній частині.

Після всього написаного у мене виникає закономірне питання: навіщо збільшувати дохідну частину бюджету 2009р. якщо останні півроку постійне невиконання бюджету по доходах?

Також декілька риторичних:

Як працює КМУ  під керівництвом Тимошенко? Чи потрібна взагалі такі постаті біля керма держави?

 

І на останок:


Черговий маразм від БЮТ

werwolfs 30.11.2009 в 21:55

Представником БЮТ нещодавно було зареєстровано (N5381 від 26.11.2009) проект закону "Закону про внесення змін до Кодексу законів про працю України щодо поліпшення умов праці, збереження робочих місць та заробітної плати", за яким передбачається законодавчо встановити 35-годинний робочий тиждень. Тобто зменшити щоденну робочу зміну на 1 годину.

Наведу тіло закону:

І. У Кодексі законів про працю України (Відомості Верховної Ради УРСР, 1971 р., додаток до N50, ст. 375; 1991 р., N23, ст. 267, N30, ст. 382; Відомості Верховної Ради України, 1992 р., N33, ст. 467; 1996 р., N30, ст. 143; 2000, N8, ст.53):

1) в абзаці першому статті 50 цифру "40" замінити цифрою "35";

2) в пункті 1) абзацу першого статті 51 цифри "36" та "24" замінити цифрами "30" та "20" відповідно.

ІI. В період дії цього Закону забороняється з підстав скорочення тривалості робочого часу коригування виплат працівникам, яке може призвести до зменшення рівня оплати праці.

ІІІ. Прикінцеві положення

1. Цей Закон набирає чинності з дня опублікування та діє до 1 січня 2012 року.

2. Кабінету Міністрів України у тримісячний строк з дня набрання чинності цим Законом:

привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;

забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом.

Нібито добре, але БЮТ мабуть невідомо, що при погодинній оплаті праці робітник отримує платню за фактично відпрацьований час. (Ремарка щодо ІІ розділу)

Також наведу деякі витяги з пояснювальної записки до цього "закону" – аргументацію законодавця (Яценко А.В.)


1) "Суттєве зростання чисельності незайнятих громадян, що потребуватимуть послуг державної служби зайнятості при одночасному звуженні можливостей працевлаштування призведе до значного зростання витрат Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (далі – Фонд) на виплату матеріального забезпечення та надання соціальних послуг. В умовах діючого законодавства та розміру відрахувань до Фонду це призведе до виникнення дефіциту у обсязі понад 1,6 млрд. гривень."

(Тобто скоротити дифецит фонду на наш з вами рахунок)

2) "... часткове безробіття можна і потрібно розглянути як один із засобів боротьби з повним безробіттям при наявності ефективного механізму державно-правового регулювання даного явища.

(Тобто свідомо створити в Україні часткове безробіття)

Цілями законопроекту є:

збереження працівників на їх робочих місцях;

збереження заробітної плати працівників при зменшенні тривалості робочого часу;

призупинення зростання безробіття;

зменшення періодів простою підприємств;

максимально ефективне використання робочого часу працівника;

зменшення витрат на допомогу по безробіттю та частковому безробіттю

(цілі нічого окрім посмішки не виклиикають, а після ознайомлення з усім текстом – навіть посмішки, бо видно неозброєним оком їх недосяжність завдяки цьому закону)

Може я чогось не розумію відпрацювавши провідним економістом з праці й заробітної платні понад 8 років, АЛЕ на мою думку цей "закон" ні до чого, окрім негараздів не призведе у разі прийняття. Тобто: ніяк не вплине на збільшення/зменшення робочих місць; скорочення заробітної платні робітникам з почасовою оплатою труда і, як наслідок, скорочення перерахувань до загальнодержавних страхових фондів, всі робітники будуть змушені виконувати свою 8-годину роботу за 7-годинну зміну і, як наслідок, збільшення травматизму та зниження якості продукції.

Єдиним позитивом (з обмеженнями) цей закон можна вважати на безперервно діючих підприємствах, бо тільки при роботі обладнання цілодобово за умови скорочення місячної тривалості робочого часу знадобляться додаткові працівники у кількості 90 годин на місяць або 0,5 людини на кожне робоче місце.

Дякую за новину "Кореспонденту" http://ua.korrespondent.net/ukraine/1022663

Посилання на закон: http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=36606

Werwolf 30/11/2009

{ 1 Комментариев }

МИСТЕРИЯ: THE WANDERING JEW – СВИДЕТЕЛЬ КАЗНИ

werwolfs 17.09.2009 в 23:22

Бог не дав мені талану писати самому, тому надаю чуже, але вважаю воно цього варте.

Взято ТУТ

МИСТЕРИЯ: THE WANDERING JEW – СВИДЕТЕЛЬ КАЗНИ

(Мисте́рии – тайные культовые театрализованные представления, к участию в которых допускались лишь посвящённые.

Мистерии удовлетворяли те запросы мысли свободного гражданина, на которые не давала решения общая, всем открытая народная религия.

В отличие от последней, это учение ничего не проповедует догматически. Его содержание составляют сюжеты Священных книг Ветхого и Нового завета, Корана, Велесовой, ведических книг и т.п., перемежавшихся с бытовыми интермедиями и злободневными политическими фарсами.

Наиболее яркой и массовой Мистерией нового времени был Киевский Майдан с новоявленным украинским Машиахом.

А после заявления Московского патриарха Кирилла о том, что для них, величающих себя Третьим Римом, "Киев – это наш Иерусалим и Константинополь" (!!).

Это означает украинское духовное и политическое первородство.

А для посвященных в Искусство Мистерии, вновь открывается сцена для постановок в Киеве сюжетов из неисчерпаемого кладезя событий в Святых местах. Раз уж наша столица и наш народ повтряют путь, уже не раз пройденный народом божьим в его столице и его Храме, то сам Бог велел нам обратиться к жанру современной трагической мистерии, чтобы осмыслить волю Провидения и Камо грядеши?

При этом, мы выступая как свидетели и очевидцы деяний и событий в нашем Иерусалиме, на Майдане и в треуголнике

Царского двора (АП-ВР-КМ), отдаем себе отчет в том, какая участь нам уготована. ВЕДЬ "ЯСНОВИДЦЕВ – ВПРОЧЕМ, КАК И ОЧЕВИДЦЕВ ВО ВСЕ ВЕКА СЖИГАЛИ ЛЮДИ НА КОСТРАХ."

Предание гласит, что Машиах – "Царь Иудейский", был приговорён к страшной казни. На своем Крестном пути – Via Delorosa в Ерушалаиме, встретил библейского персонажа книги Эсфирь – Царя Вавилонского Ахашвероша (Агасфера).

Он стоял у порога своего дома и наблюдал за тем как толпа улюлюкая, плевала и бросала камни в Машиаха – Царя из рода Давидова.

Машиах выбрал этого человека, тоже царского рода, для исполнения им миссии Живого Свидетеля.

(В те времена суд творился "здесь и сейчас" в устной форме. Поэтому в деле установления истины решающими были живые свидетели).

Остановившись передохнуть у дома Агасфера, услышал:- песах (иврит – проходи мимо). И сказал ему: "Я сейчас уйду к Отцу нашему, а Ты останешься ждать, пока я вернусь творить Суд Божий. Будешь свидетельствовать".

И понес свой крест на Голгофу.

Агасфер вначале ничего не понял. Смысл начал доходить до него, когда он похоронил своих детей, умеших от старости. Окончательно осознал произошедшее с ним, когда похоронил и внуков. Чтобы не сойти с ума от такого страшного своего состояния, покинул дом и бродит по свету в надежде встретить Машиаха и получить избавление от вечной жизни.

Прошло 600 лет. Тот же голос позвал его в Ерушалаим ствидетельствовать явление среди бессмертных Нового Пророка и основателя Ислама Мухаммеда.

Мухаммед совершил путешествие при помощи архангела Джибрила (Гавриила) и здесь, его встретили древние пророки Ибрахим (Авраам), Муса (Моисей) и Иса (Иисус). Они провели совместную молитву. Затем перместились на Храмовую гору, Пророк "стал своей священной стопою на Скалу Мориа, раскачивающуюся между небом и землёю" и...Повелитель мира долго беседовал с Пророком.

С той поры Агасфер свидетельсует и об этом великом событии.

Горевестник. Его появления всегда связаны с природными катаклизмами, войной или болезнями. Увидевшим его, встреча сулит поражение.

Его появление в среде народных депутатов, премьеров, президентов и прочих властей предержащих, приводит их в жалкое состояние псов дрожащих, ибо предвещает близкую расплату за свои преступления перед людьми, совестью и Богом.

Для добрых людей, он – добрый волшебник, дающий добрые советы и выручающий из беды. Если, конечно, они готовы и способны понять и принять его советы.

Еще одно, не совсем ясное, свидетельство о появлениях Машиаха находим мы в Париже во времена Великой революции и не менее Великого террора.

"Когда Дантона везли на казнь мимо дома Робеспьера, пламенный трибун революции крикнул: "Робеспьер, я жду тебя, ты последуешь за мной!". И в самом деле – не прошло и нескольких месяцев, как "Неподкупный" отправился на гильотину по той же дороге, что и его жертвы".

В "Новом Ерушаламе" – Киеве сбылось предвиденье поэта В.Жуковского о том, что Агасфер приходит туда, где:

"ВНУТРИ ГОСПОДСТВУЮТ БУЙСТВО, БУНТ.

УСОБИЦА, БЕЗВЛАСТЪЕ, БЕЗНАЧАЛЬЕ.

ВЛАДЫЧЕСТВО РАЗБОЙНИКОВ, ИЗВНЕ

ПРИКЛИКАННЫХ СВОИМИ НА СВОИХ".

О. Бендер даже шутил о том, как в 1919 г., – в гражданскую, на берегах Днепра, этот Бессмертный странник был схвачен петлюровцами и порублен шашками только за то, что искенне признал свое этническое происхождение.

Однако шутки эти довольно опасны. Вдруг и Вы повстречаете странную личность, увидев которую Ваш бультерьер жалобно заскулит, усцытся и бросится наутёк, а Вас возмет оторопь, и волосы на голове сами собой зашевеляться, когда он тихо спросит Вас о человеке, несущем крест? Тогда Вам будет не до шуток...

Трагедия разыгравается на берегах Борисфена в сердине шестого тысячилетия от Сотворения мира, что соответствует началу третьего тысячелетия от рождения Машиаха в Назарете.

Действующие лица и исполнители:

- The wandering jew – то ли сапожник из Ерушалаима, то ли вавилонский царь Агасфер, вечно живой свидетель всех казней Машиаха;

- Машиах по-украински – в прошлой жизни – бухгалтер из Хоружевки, духовный сын Гетьмана, Плюща и, одновременно – креcтный сын мафиозного "папы" Кучми; "всем хорош, но – не мужик"-сказал Мэр Омельченко...

– Мессир Воланд – действующий персонаж гениальной Мистерии Мастера; остановился в Москве на Патриарших прудах; его бесовская "команда" консультирует тамошних "питерских православных чекистов" и патриархов. Лично руководит режиссурой Мистерии выборов в Новом Ерушалаиме.

- Живі Апостоли державницької Віри, моральні авторитети нації -Горинь, Хмара, Сверстюк, Лукяненко, Зисельс, Глузман...

-Дух Майдана – невидимый и неведомый рабам, могучий дух братства свободных людей;... Постоянно проживает в студенческом братстве Могилянки;

- Валькирия Майдана – "убийца мужчин", "мужик в юбке", весталка и тайная служительница фаллического культа, одновременно (!). В отличие от других, – всегда работает... на сцене; Великая Актриса на пути к цели не гнушается никакими средствами. Гроссмейстер византийской политики. Лучшая ученица Воланда и подельница его адвоката "Нарцисса". Её грядущее иль пусто, иль темно...

- Плутократы – кукловоды кнопкодавов, лица с тремя гражданствами, но не титульной нации, владеют всей собственностью в стране. Это – Фима, Пиня, Беня, Рабинович, Фельдман, Гриша, Нусенкис, Червонец, Лева Леваев...; Они всегда за кулисами. Постоянно проживают в Монако, Лондоне, Сардинии, Щвейцарии, Кипре, Израиле и на Рублевском шоссе. И примкнувший к ним бывший катала, не принятый в приличном обществе и потому косящий под муслима и мецената. Вместо хлеба обеспечивает народ зрелищами.

- Духи Великих громадян, закатованих царатом – Мазепи, Калнишевського, Полуботка, Шухевича, Коновальця, Бандери, Гетьмана, Чорновола, Стуса, Гонгадзе...

Поруч з ними – привиди холуїв та найманців, закатованих хазяями за вірну службу. Але їх душі шукають покаяння. Це душі Малева, Ляха, Плужнікова, Кирпи, Кравченко, Курочкіна...; Цих привидів плутократи випускають на сцену дозовано, в залежності від потреб виборчої компанії, для збудження і залякування тієї чи іншої частини охлосу.

Масовка – Народ, "биомасса" – это люди Майдана, вперемешку с холопами и холуями олигархов, рабами с их предприятий –. Время от времени бродячий шут Shuster-Live устраивает шоу- "глас народу" для канализации протестов охлоса. Всех тошнит и все блюют, глядя в ящик на фиглярство кокоток-нардепш, их сутенеров и малютку Шуфрича...

Краткое содержание мистерии

Агасфер – вечно живой свидетель казни живого Бога, через ХХ столетий, наконец-то, нашел Его след в Новом Ерушалаиме. Странник ищет встречи с Машиахом наедине. Он хочет поговорить и опознать Его.

Ищет способ предупредить о грозящем отравлении, измене соратников типа Валькирии, и царедворцев типа Рошена.

О готовящейся выдаче Его палачам прокуратора Нарцисса – его кровного и беспощадного врага и отравителя.

О подготовке слугами Патриарха московского толпы, освиставшей его на Арене в логове Хама. Толпы, которая уже настолько зомбирована, что в любой момент готова завопить: "Распни Его!".

Однако слуги Воланда не дремлют и мешают ему осуществить задуманное. Преодолеть их дьявольскую силу он никак не может, будучи простым бессмертным Царем – сапожником из Ерушалаима. Бог послал его на вечные скитания в ожидании второго пришествия, но не дал санкций вносить поправки в Книгу судеб человеков.

Однако, опыт скитаний, и наблюдений кровавых и циничных битв за троны, позволяет ему безошибочно предвидеть ход событий, распознавать коварные замыслы, мотивы поступков политиков и властей предержащих.

Он помогает раскрыть заговор против Машиаха, возвращающего людям главное, что отнял у них московкий царь вместе с волей – это память о собственных предках – свободных и гордых казаках и вояках УПА, Кобзарях, пророках и поэтах. О своей Истории.

Скиталец, обратившись вольным Бародом и актером, поддерживает Дух людей Майдана. И пророчествует Машиаху через верных людей – святых отцов, раввинов, заокеанских и ерусалимских торговцев, банкиров, и прочих евреев-финансистов.

Почему евреев?- спросили мы у Агасфера.

Его ответ был таков:

"А кому может доверять ветхозаветный ерусалимский еврей в этом враждебном для него христианском мире?

Почему через финансистов? Да потому что в Христианском мире финансисты государственного, европейского и мирового уровня – все как один евреи. Владельцы мировых денег – евреи.

Это не хорошо и не плохо. Так сложилось в нашей с вами Иудео- Христианской цивилизации. Евреи дали христианам сына своего народа – Мессию, вместе с его ученим – Евангелией. Евреи – апостолы понесли это учение среди рабов во всех других народах.

Создали Церковь в утешение рабам, не имеющихм национальности (не знающих ни роду ни племени своего), "ибо перед лицом Господа несть ни эллина ни иудея."

А себе евреи оставили Закон Божий – Тору. И, в качестве утешения, за муки гонений и преследований, массовых убийств чуть ли не всего народа, за Голокост и геноцид, Бог дал им в управление и владение мировые деньги – эту "кровь мировой экономики".

Сам мессир Воланд, кстати, не имеющий национальной принадлежности, так как является падшим ангелом небесным – небожителем, а они, как ведомо, – демоны бестелесные и бездушные, и не знающие кровного родства.

По свидетельству некоего местного провидца и литератора Булгакова, вынужден, со времен установления дьявольской власти безбожников на 1/6 части суши, и казни единственного, кто мог ему противостоять, – Святейшего Патриарха Тихона, вынужден безотлучно находиться в столице империи – Третьем Риме, при дворе Кесаря. Но в Киев регулярно засылает своих верных слуг – "смотрящих" за порядком.

Вечный странник остается в городе и ждет того момента, когда Машиаха вновь поведут на казнь, чтобы в этот раз и воды подать, и дать передохнуть под тяжестью Креста, на него возложенного.

Но для того, чтобы все свершалось по воле Божьей, а не абы як,

Странник пошел к людям Майдана, чтобы просветить их о будущих испытаниях, ждущих их, и чтобы дать им добрые советы как не дать людям Воланда пошить себя в дурни.

Когда люди Майдана поняли, что им нечего ждать спасения от посаженного ими на трон Машиаха, они начали думать, что делать дальше?

Они категорически не желали жить под Железной пятой путинских марионеток – Большого Хама и не менее Железной леди Валькирии.

Они страстно желали сохранить свои свободы и права, которых добились за поколение независимости страны.

Дух Майдана предложил свое – Активное Сопротивление путем ненасильственного политического саботажа.

Агасфер, конечно знает наперед, что произойдет и чем душа успокоится. Но если он так прямо ляпнет про финал Мистерии, то его, как еврея, обвинят в клевете и наговоре. Тут же побьют камнями.

Поэтому он продолжает терпеливо ждать своего часа, для своего единственного деяния. А то, что это произойдет в Ерушалаиме на Борисфене он нисколько не сомневается.

(Продолжение следует)

Президентом якої країни намагається стати Тимошенко?

werwolfs 14.09.2009 в 00:15

Цікаве питання, як на мене.

Ось потрапила мені на очі стаття на НП  « У Тимошенко обіцяють вирішити проблеми росіян» з посиланням на УНІАН. Все б було б нічого, якби не заява «міністра» економіки Богдана Данілішина (Україна).

Він  (Данілішин) повідомив, що після листа Медвєдєва, російського президента, в якому він звинувачує Україну у перешкоджанні російському бізнесу в Україні, Мінекономіки зробило запит до російської сторони з проханням надати більш детальну інформацію щодо наявних фактів.

Далі пряма мова пана Данілішина:

«Ми зробили запит до російської сторони і одержали у відповідь інформацію про підприємства та їх проблеми»

«Щодо деяких підприємств ми вже проаналізували ситуацію. Йшлося, зокрема, про "Луганськтепловоз" і структури, що працюють з низкою підприємств Іллічівського торговельного порту»

«Думаю, що нам вдасться розв’язати всі проблемні питання наприкінці поточного – початку наступного року»

Прочитавши це мене одразу виникає запитання, що винесене в заголовок і ще декілька. Одне з них:

Чим переймається Уряд України (!) під час кризи в Україні? Відповідь очевидна: вирішує проблеми росіян. З відповіді на це запитання логічно йде декілька висновків, як то «в українському бізнесі все гаразд» та «для Уряду України в край необхідно покращити умови для бізнесу російським бізнесменам»

Але ці висновки не відповідають дійсності, бо в українських бізнесменів не все гаразд, навіть у важкоатлетів, а ПП та фізичні особи – підприємці взагалі «помруть» не сьогодні так завтра.  А Уряду України конче необхідно виводити країну з кризи. І виникає цілком закономірне питання: Президентом якої країни намагається стати Тимошенко – прем’єр-міністр України, Росії чи все ж таки України?

{ 6 Комментариев }

НКВД та українські жінки - "Мы их не стреляли, мы их убивали просто так, обушком".

werwolfs 10.09.2009 в 19:19

Ангел Геня ("Хвиля") - Геня, як і її брат Іван, з дитячих літ були під впливом батька, колишнього січового стрільця, який, повернувшись після війни додому, продовжував боротьбу. Коли настав слушний час, його діти виявились гідними свого батька. Син Іван, хорунжий УПА, загинув у Карпатах. Геня в 1942р. вступає в юнацтво ОУН, а з 1944р. під псевдонімом "Хвиля" іде в підпілля, де разом з іншими дівчатами молодіжної сітки ОУН виконує різні доручення Копичинецького повітового проводу. Влітку 1945р. в селі Оришківці "Хвиля" потрапляє під облаву червонопогонників. При спробі втекти і уникнути арешту була важко поранена і лежачою добита чергами куль з автоматів озвірілих і п'яних москалів.

Кришталович Оля ("Гай") - Народилася 1924 року в с.Чабарівка на Гусятинщині, в національно-свідомій українській селянській сім'ї. За підтримку сільського підпілля ОУН, участь у ньому дітей батьки Олі в 1946 році були вивезені на Далекий Схід. Брат Олі Омелян загинув у рядах УПА. Оля 16-річною вступає в ОУН, де дістає високий духовний гарт. Під час німецької окупації закінчує курси медсестер, активно працює по збору медикаментів, продуктів, виконує важливі завдання повітового проводу. З початком радянської окупації забезпечує зв'язок між районним та повітовим проводами ОУН, в час арешту намагається втекти, пораненою потрапляє в Гусятинську р-ну лікарню, де її під наглядом лікують. Втікає і повністю поринає в підпільну роботу, виконуючи функції розвідниці, пропагандистки, медсестри, зв'язкової. 19 листопада 1947 внаслідок зради Оля ("Гай") і ще двоє повстанців ("Орел"-Михайло Ухач з Копичинець та "Наливайко"-Петро Стадник з с.Оришківці) потрапили в кільце ворожої енкавеесівської облави. Пробиваючись крізь ворога, "Орел" і "Наливайко" були вбиті. "Гай" зуміла відірватись від переслідувачів і забігти в одну із хат, де швидко скинула із себе одяг і сіла за швейну машинку. Бандитів привернули увагу заболочені чоботи. Наказали дівчині "следовать с німі до вияснєнія у начальства єйо лічності". Оля ("Гай") спокійно встала і одягаючись застрілила двох НКВДистів, а потім вистрелила собі в скроню. Падаючи, викрикнула: "Прощай, Укра...". Тіла всіх трьох копичинецький міліціонер вивіз у ліс, скинув, як було йому наказано, не закопавши. Члени Копичинецької молодіжної ОУН Клизуб Г., Потикевич Я., Бульчак М. таємно захоронили на цвинтарі.

1992 року з християниськими почестями за участі багатотсячної громади останки "Орла", його трьох братів, Івана, Йосипа, Остапа та "Гай" були перезахоронені в спільній могилі вояків УПА.

Кучмій Марія ("Орися", "Думка") - На Копичинеччину прийшла з Рогатинщини вслід за своїм коханим хлопцем Романом ("Думкою"), що був направлений туди надрайоновим провідником Служби Безпеки. Виконувала завдання розвідки та виявлення диверсійних груп НКВД, що діяли під маскою УПА. Після загибелі нареченого прибрала його псевдонім. Згодом стала охоронцем новопризначеного надрайонового провідника "Яра". Під час одної акції був важко поранений та з допомогою "Думки" уникнув полону. Перевезли "Яра" з с.Тудорів до Копичинець де з допомогою місцевого лікаря Корецького його лікували. Та потрібно було провести серйозну операцію. Було домовлено, що операцію проведуть у Львові. Для охорони та для допомоги транспортування прибуло ще два підпільники. Перед самим від'їздом, 1 жовтня 1946р., двір де перебувала група оточили карателі. Маючи дані лише про одного лежачого і немічного "Яра" вороги не сподівалися на можливий збройний опір. Підпільники відкрили вогонь косячи ворогів як траву. Та сили були надто нерівні. У бою, що затягнувся на кілька годин, "Думка", взявши вогонь на себе, дала можливість прибулим підпільникам відійти; сама, вистрілявши з всі набої, підірвалась гранатою. "Яр" також дострілився. У цьому бою "Думка" знищила десятки озвірілих московських загарбників. Кілька днів тіла стояли посередині міста на острах людей. Міліціянти фотогрфували, приводили невідомих осіб, відтак вивезли і закопали в невідомому місці.

Лупійчук Катерина ("Сулима") - В одній із хат Великих Чорнокінців ночували шість повстанців. Над ранок нагрянули "рубахи". Хлопці, одна дівчина та господиня вискочили з хати боковими дверима. А інша дівчина стріляючи з кулемета прикривала відхід повстанців. Більше як дві години вела бій. Знищила масу МГБістів. Коли закінчились набої, зі словами "Слава Україні" застрілилась. Цією героїнею була розвідниця Копичинецького повітового проводу Катерина Лупійчук ("Сулима") з с.Увисла. Труп її забрали до Пробіжної, з кулеметом на шиї виставили під стіною будинку міліції. Офіцери емгебісти приводили дивитись на безстрашну бандерівку своїх жінок, промовляючи: - Вот с кого надо брать пример геройства и смелости.

Оренчук Марія - дружина станичного ОУН Миколи Оренчука ("Крука") з с.Васильковець на Гусятинщині. Життя обірвалось від катувань тварин у людській подобі і в формі НКВД. З приходом у село червоних "визволителів" і переходом чоловіка у підпілля, щоб не бути арештованою, Марія покинула рідний дім і стала переховуватись у добрих людей, які, знаючи, хто вона така, у випадку небезпеки давали їй притулок і берегли від злого ока. Але під час однієї з облав вона була затримана і для опізнання припроваджена в приміщення сільського гарнізону військ НКВС. Гусятинські вампіри із НКДБ, щоб отримати від неї потрібну їм інформацію, піддали її страшним катуванням. А коли биття, толочення чобітьми, тягання за коси по долівці не дали бажаного результату, роздягли до гола, прив'язали до лави і через статевий орган запхали всередину жмут колючого дроту, витягуючи який, витягли з мучениці і нутрощі. Мертву, зі слідами нечуваного звірства "доблесні" ЧКісти, замітаючи сліди, закопали у невідомому місці.

Подольська Катерина ("Стріла") - (по чоловікові Матіяш). Довоєнні "Просвіта" та "Луг" сформували її характер, її національно-визвольні переконання. В 1941 році вийшла заміж за такого ж палкого патріота України, як і сама. З 1942 року - член ОУН. У підпілля пішла разом з чоловіком під кінець німецької окупації, залишивши дідусеві та бабусі двох малолітніх дітей. Іван, підпільний псевдонім "Вир", був надрайонним провідником з пропаганди; загинув у 1944р. в селі Терпилівка Підволочиського р-ну в бою з червоними загарбниками. Катерина воювала у підпіллі до лютого 1946р. Була медсестрою, розвідницею, зв'язковою. У Яблунові була схоплена гарнізонниками. Після знущань і катувань, змордовану і роздягнуту жінку виволокли на ніч у холодний хлів, розстріляли із автомата і важкопоранену жінку, доблесні правоохоронці, затягли під будинок і залишили. Тут вона до ранку і померла.

За участь у національно-визвольній боротьбі постраждала і родина. Чоловіків брат Василь загинув у с.Нижбірк, дружину з двома дітьми та батьками вивезли у Сибір. Другий брат, Ярослав, був засуджений і відбував покарання в Магадані. Вивезли у Сибір і чоловікову сестру Катерину з мамою.

Горчинська Ванда ("Домовина") - Народилася у 1924 році в Копичинцях. Батьки - звичайні працьовиті селяни. Жили із своєї господарки, мали хліб і до хліба. Закінчила гімназію. У неповних сімнадцять - член "Січі", у вісімнадцять - член ОУН. Була зв'язковою, розвідницею, пропагандисткою, медсестрою, переносила і перевозила зброю. Багатьом пораненим врятувала життя. 5 березня 1946 року схопили емгебісти. У ролі катів виступили високі чини: сам начальник Копичинецького районного відділу КДБ Гаврилко та начальник міліції єврей Бровін. Коли набридло їм бити палицями та нагаями, закидали на шию гумовий шланг і, впираючись однією ногою в живіт та спину, тягнули до себе, поки не падала на долівку непритомна. Відливали і процедуру продовжували. Биття в п'яти ніг було не менш болюче. Потім "найсправедливіші" судді відважили 15 років каторги. По закінчені строку повернулася до дому. Дожила до проголошення Незалежної України і спостерігає як убивці намагаються виглядати людьми в очах власного народу і світу.

Дзюрбан Марія - Марія Дзюрбан була простою жінкою-селянкою з села Городниці на Гусятинщині. Марія не була в підпіллі, ні в діючому загоні УПА. Вона була матірью і за "понятіямі" Союза Совєтскіх Социалістічєскіх Рєспублік мала померти. ЇЇ син Йосип Дзюрбан ("Дон") бау в УПА. Марія чим могла, тим і помагала повстанцям. Вбив її недалекий сусід Тимофій К., що служив у "стрибках". Розривна куля, що влучила їй у спину, вирвала нутрощі і стала причиною її довгої, мученицької смерті. По задому катів жінка довго лежала і мучилась. Незабаром син знищив сільського сексота і зрадника.

Кріль Ярослава ("Бджілка") - Народилась в 1926 році в селі Монастирець Ліського повіту (теперішня Польща). В 15 років вливається в лави "Лугу", а згодом в 17 років - в ОУН. У 1943 році Ярослава в сотні "Ворона", що підпорядковується легендарному "Рену", бере участь у боях, деякий час виконує обов'язки станичної працює в службі забезпечення сотні. Після переселення батьків опиняється в Личківцях на Гусятинщині, де з голоду в 1947 році помирають батько та дідусь. У 1951 році за доносом сексота її з мамою арештовують. Три місяці слідства і страшних тортур в Гусятинському КДБ, які проводив слідчий-нелюд Лопатов. Дальше суд і каторга. Вийшла в 1957 році по амністії. Вижила. Не скорилася. Дожила до Незалежної України. Дальше завзято працює на благо України. Є членом "Просвіти", "Союзу українок", КУНу.

Славська Галина ("Віра") - З місця бою із спецзагоном НКВД, що діяв під виглядом УПА, поранена 20-літня повстанка "Віра", із села Зарубинці, що на Підволочищині, спливаючи кров'ю відповзла на кілька сотень метрів в бік. Через велику втрату крові і страшний біль поранених ніг далі рухатись вже не могла. Не втрачаючи свідомості вона чекала на порятунок. Але по сліду крові, що тягнувся від місця її поранення, прийшов зрадник, її односелець Йосип Калита.. Зняв із плеча карабін і вистрелив. Кадебісти, яким він із іншим зрадником Глинським з села Теклівка продав душу, і які проводили грабунки і вбивства мирного населення, підійшли до нього і, глянули на мертве тіло дівчини, ласкаво поплескали Юду по плечу. Через роки діяльності чорт-Йосип Калита отримав похвальний лист за зраду, безчестя та підлість власної душі. Мертву дочку батьки тихцем захоронили на сільському цвинтарі. Самі ж померли на засланні в Хабаровському краї. Через 54-ри роки односельчани з почестями перезахоронили тлінні останки Галини Славської ("Віри") разом із братом Петром, чотовим УПА.

Джерело: http://holocaust1.netfirms.com/hol15uk1.htm 

Є і такі орігінали (нелюди): http://politiko.com.ua/blogpost6768#comment74144

{ 12 Комментариев }

"Золотий вересень" 1939 року.

werwolfs 10.09.2009 в 18:34

ПЕКЛО: Західна Україна у Єдиному ... Просторі із Москвою в 1939-1941рр. Товарищ Цисаров, оперуполномоченный НКВД в Черткове: "ДАЙ НОЖ! РЕЖЬ ГРУДЬ!"

товарищ Чернышев - зам. народного комиссара внутренних войск НКВД СССР

товарищ Сергиенко - народный комиссар внутренних дел УССР, майор государственной безопасности

товарищ Ткаченко - зам. народного комиссара государственной безопасности УССР, майор госбезопасности

товарищ Филиппов - начальник Тюремного Управления НКВД УССР, капитан госбезопасности. политрук Демехин - зам. начальника Тюремного Управления НКВД УССР.

товарищ Коршевер - зам. начальника Отдела Тюремного Управления НКВД УССР, лейтенант госбезопасности.

товарищ Панин - представитель республиканского НКВД в Бережанах, капитан государственной безопасности.

товарищ Попереля В.Н. - старший инструктор политотдела Тюремного Управления НКВД УССР.

товарищ Чоботов - начальник НКВД в Тарнополе.

товарищ Глова - опер. уполн. Тарнопольского НКВД, младший лейтенант

товарищ Максимов - начальник НКВД в Бережанах, Тарнопольской обл.

товарищ Красан - начальник тюрмы в Бережанах.

товарищ Молитвинов - политрук тюрмы НКВД в г.Бережаны

товарищ Вадис - рай. НКВД в Бережанах, капитан государственной безопасности

товарищ Литвин - опер. уполн. Бережанской тюрмы.

товарищ Рябов - начальник тюрмы НКВД в г.Кременец

товарищ Левчук - начальник тюрмы НКВД в г.Черткове

товарищ Евстратенко - начальник райотдела НКВД в Копычынцах, Тарнопольськой обл.

товарищи Булатов, Ралко, Петров, Погребной, Коган - следователи рай. НКВД в Копычынцах

товарищ Глиняной - начальник следственно-оперативного отдела рай. НКВД в Копычынцах

товарищи Зимин, Федосеев, Кушнир, Пасечник, Хатомченко, Сергиенко, Артеменко, Тергер, Волосян, Зорин, Скрипник, Холоимов, Лебелинский, Иванов, Фтин, Петрухин, Гончаренко - убийци из следственно-оперативного отдела рай. НКВД в Копычынцах

товарищ Дятлов - начальник УНКВД по Львовской области, капитан милиции.

товарищ Лерман - начальник тюремного отделения УНКВД по Львовской области, лейтенант государственной безопасности.

товарищ Арсеев - опер. уполномеченный тюремного отделения во Львовской обл.

товарищ Михайлов - начальник УНКВД по Станиславской обл.

товарищ Грицюк - начальник тюрмы НКВД в Станиславове (ныне г.Ивано-Франковск)

товарищи Бурмистров, Жданов, Овчинников, Скорик, Судаков, Авиенко- сержант госбезопасновти, Двинин- политрук, Клименко- интендант 2-го ранга, Стругин- секретарь-интендант 2-го ранга, Тараканов- военный юрист 1-го ранга, Тихонов- сержант госбезопасности, Храбров- техник-интендант 1-го ранга - убийци из Станиславского (Ивано-Франковского) УНКВД

Весь список убивць.

"Ця різня за своїми розмірами й звірствами переходить всі жахіття, що їх знало людство.":

ЛЬВІВ: У 2001 році проголошений Церквою Блаженним-Святим отець Зиновій Ковалик був жахливо замучений червоними поганами-антихристами в далекому 1941. Його довго і страшно катували, а потім розіп'яли на стіні тюремного коридору. В розпорений живіт кати засунули мертву недоношену дитину.; "У багатьох трупів були "майстерно" відрізані голови."

САМБІР: "По кімнатах і коридорах лежали постріляні старики, жінки і діти."; "Кожний із цих трупів мав зв'язані за спину колючим дротом руки, в устах повно дрібно посіченого скла або ганчірки, поламані руки, ноги і ребра, повідрізувані вуха, виколені очі, а в жінок, крім того, вирізані груди й здерта шкіра. Большевики здирали шкіру із волоссям і чоловікам."; "... Були теж помордовані діти, понад 50 осіб..."; "МИ ВБИЛИ ТРЬОХ ЕНКАВЕДИСТІВ... Ми, напираючи лавою з тюрми на стріляючих зі скорострілів енкаведистів... премо вперед. Енкаведисти під нашим напором відступають, хоч озброєні скорострілами, наганами і гранатами. У висліді енкаведисти почали втікати, показалося, що вони в дійсности боягузи. По дорозі вбили ми цеглами і дрючками з водопроводних рур ще на коридорах тюрми трьох озброєних наших катів. Шкода, що тільки трьох..."

СТРИЙ: "На подвір'ї лежало дві сотні трупів порозстрілюваних людей з повідрізуваними вухами, носами, пальцями, повиколюваними очима. Біля стіни стояли чотири величезних котли із звареними людськими тілами. В кожному з них було по 3-4 трупи."; "На гаку висів труп в'язня головою в низ над загаслим багаттям із зовсім спеченою головою, а на долівці лежало цілковито спечене тіло дитини."

ЗОЛОЧІВ: "... нелюди-большевики саджали на палі, вбивали цвяхи в голову, під нігті, виривали кусками тіло, обривали носи, вуха (живцем дерли пояси з шкіри.)"

БІБРКА: "У Бібрці енкаведисти замучили адвоката д-ра Кульчицького: відрізали вуха і ніс, потім кинули в окріп..." ДОБРОМИЛЬ, КОМАРНО, ПЕРЕМИШЛЯНИ, ТУРКА, ДРОГОБИЧ, ЖИДАЧІВ, СОКАЛЬ, ЖОВКВА, ГОРОДОК, ХОДОРІВ, ЩИРЕЦЬ, БУСЬК, КРАСНЕ, КАМ'ЯНКА СТРУМИЛОВА, РУДКИ, ПІДБУЖ ЛУЦЬК: "... з 22 по 25 червня москалі почали масово вбивати ув'язнених у Луцькій тюрмі. Основна маса була розстріляна в ніч на 25 червня. Із 5950 тисяч врятувалось тільки 45, котрих москалі невстигли розстріляти, бо на подвір'я тюрми несподівано увірвалися німецькі вояки."

КОВЕЛЬ, ВОЛОДИМИР-ВОЛИНСЬКИЙ, ЛЮБОМЛЬ, КАМІНЬ-КАШИРСЬКИЙ , ТЕРНОПІЛЬ: "Коли я увійшов у тюрму... Трупи помордованих були жахливо змасакровані, мали повідрубувані чи викручені руки й ноги, повипалювані очі. Московські катюги вживали до свого кривавого ремесла сокир, щоб завдати своїм жертвам як найбільших мук. У жінок, які я бачив по камерах, були повідрізувані груди і повикручувані руки й ноги та порозбивані голови."; "В одній камері я побачив трупи двох молодих дівчаток, пов'язаних із собою колючим дротом. В одної був розпорений живіт і в нього вложено кота, в другої була здерта з рук шкіра по лікті, на рани насипано ячмінних остюків і знову засунено шкіру. В камері на першому поверсі я побачив на стіні, прибитий цвяхами, труп 30-літнього мужчини."; "Були трупи мужчин із відрізаними головами."

КРЕМЯНЕЦЬ: "Згідно з оповіданнями очевидців найстрашнішу смерть мав православний владика Cимон. Звироднілі енкаведисти обсмалили єпископові бороду, відрізали п'яти, ніс та язик й викололи очі."

ЧОРТКІВ: "Мужчина і жінка - обоє мертві - були притулені спиною до стіни і підперті кілками, щоб не впали. У нього дітородний орган перетягнутий колючим дротом, а їй теж встромили в статевий орган жмут колючого дроту"; "Тулуби і навіть голови в замордованих мужчин і жінок були обмотані дротом. У декого з чоловіків колючий дріт був пропущений між ноги. Він з'єднував перев'язаний одним кінцем статевий член із кістями рук, скрученими іншим кінцем за спиною. Задні проходи у тих мужчин були затичені шишками, а статеві органи жінок - пляшками."; "Я помітила, що на голові, у тих місцях, де хрящі, плоть повідпадала. Чому? Посередині камери знаходився металевий бак, від якого відходили труби, завтошки, як рука. Тими трубами надходила пара і виїдала плоть..."; "Ми піднялися на другий поверх, до стіни були прибиті жінки. Висіли жінки розп'яті. Зовсім голі. Груди були вирізані, очі виколоті."; "Ай, Надя Юрчинська! Провідник ОУН. Московські звірі жорстоко поглумилися над нею - з її грудей стримів простромлений наскрізь колючий дріт."

БЕРЕЖАНИ: "...Тіла знищених безневинних людей мали сліди жахливих тортур. У них були вирізані язики, вуха, носи, виколоті очі, поясами знята шкіра, відрубані кінцівки. Багато частин тіла були пробиті цвяхами, мали сліди опіків. Особливо витонченим по жорстокості тортурам піддавали дівчат...", "...Серед ув'язнених були і зовсім юні - учні 7-го класу школи, і старезні пенсіонери..."

ГУСЯТИН, КОПИЧИНЦІ, ЗАЛІЩИКИ, КОЗОВА, ПІДВОЛОЧИСЬК, ХОРОСТКІВ, ПІДГАЙЦІ, ЗБАРАЖ, ВЕЛИКІ БІРКИ, ТЕРЕБОВЛЯ, БУЧАЧ, ЗБОРІВ, ПОЧАЇВ , ІВАНО-ФРАНКІВСЬК (в минулому Станіславів): "... В одній із камер було дуже багато крові. Там ще було декілька трупів, що були приперті до стінки. Там же стояла бляшана посудина, подібна на відро. Коли я заглянув туди, то побачив очі і відрізані вуха... В одної жертви я бачив, що в ніс було забито два цвяхи, в іншої був знятий скальп. В одної жінки були відрізані груди, а в іншої був розпоротий живіт і плід дитини лежав їй на грудях. Люди покликали нас з братом до одного з трупів і сказали, що то наш батько. В цьому трупі не було очей і був відрізаний ніс. Деякі трупи були чорні. Люди говорили, що ті жертви вбивали струмом..."; "... Біля однієї жінки я бачила мертву дитину, яка напевно народилася в тюрмі. Трупи були всі голі і чомусь коричневі, напевно їх вбивали струмом, в крайньому разі так тоді говорили дорослі. Це була жахлива картина. В багатьох були повикручувані ноги і руки, що було зв'язано не з передсмертною агонією, а із слідами катувань, тому що ноги і руки не держалися практично тіла. В багатьох трупів не було очей, були повиривані язики..."; "...було багато трупів із відрізаними головами..."; ...Судово-медична експертиза свідчить, що жертви НКВД з Дем'янового Лазу зазнавали від своїх катів нечуваних тортур. Більшість із них загинула від вогнепальних ран у голову. Стріляли, як правило, в потилицю. І не один раз...

КОЛОМИЯ, ПЕЧЕНІЖИН, НАДВІРНА, КАЛУШ, ГАЛИЧ, ДОЛИНА РІВНЕ, ДУБНО, ОСТРІГ, САРНИ, КОСТОПІЛЬ, НЕТІШИН, ЗДОЛБУНІВ ,УМАНЬ: До Умані були депортовані 1500 в'язнів із Чорткова чортківським еНКаВеДе. "На всіх виднілися сліди катування: виколоті очі, відрізані вуха, розбиті голови, зламані в ліктях руки й шкіра здерта аж до плеча; багато трупів мали постріли в потилицю."; "Ніколи не забуду того, як одна жінка, пізнавши свого чоловіка з перерізаним горлом, схопила його за голову. Голова відірвалася і вона, з головою в руках, почала бігати й несамовито кричати."

Спільним методом убивств для усіх управлінь НКВД є постріли в голову і відрізування голів. Повна версія московських звірств на Західній Україні в1939-1941 рр.

Джерело: http://holocaust1.netfirms.com/hol7uk1.htm

 Приклади теперішніх нелюдів http://politiko.com.ua/blogpost6761

Заява Тимошенко - моє читання між строк.

werwolfs 14.08.2009 в 23:55

Тимошенко: відносини з Росією будувала та будуватиму як рівний з рівним

Абзац перший (Мотивація заяви): «Мене турбує високий градус публічної полеміки». Я це розумію так, що самі відносини Росія-Україна її (Тимошенко) турбують мало, тобто не турбують. От градус публічної полеміки (розмови навколо) турбує. Одразу виникає запитання «Чому так?». Відповідь у мене напрошується така: «Тому що кроки в цій площині  вже узгоджені і потребують виконання, а дуже гучна полеміка навколо відносин України й РФ може завадити реалізації.

Абзац другий (аутотренінг): Цей абзац чомусь «випадає» з загальної ідеї заяви, суть його «Відповідальність політика – хороший засіб стримувати емоції.» Саме це «випадіння» говорить мені, що для Тимошенко звернення Медведєва неабиякою несподіванкою. Від якої вона не оговталась і по сьогодні. Опосередковано цю мою думку підтверджують дві попередні  заяви від БЮТ.

Абзац третій та четвертий (Трошки самовихваляння): «Я роблю все можливе для поглиблення взаємовигідної співпраці між Україною та Росією». Якщо сприймати цю максиму в контексті газових контрактів та подальшої роботи Юлії Володимирівни до цього дня, то в мене виникає велике непокоєння наступна максима «Так само я чинитиму й далі на будь-якій посаді». Тобто, «для поглиблення взаємовигідної співпраці», пані Тимошенко й надалі буде нехтувати інтересами України. Я навмисне не додав «між Україною та Росією», бо це зайві слова у раніше зазначеному контексті. Насправді під поглибленням взаємовигідної співпраці слід розуміти «між Тимошенко та Росією (читати Путіним/Медведєвим)» наступний (четвертий) абзац лише намагання закріпити в свідомості читача/слухача максими про взаємовигідну співпрацю.

Абзаци п’ятий (загравання з виборцями на заході) та шостий (заспокоєння іншої частини виборців на сході): Займенник «ми» повинен викликати в мене (тобто читачем звернення) почуття єдності з автором  (Тимошенко), бо сам по собі текст абзацу є добрим (самі будемо визначати) , але, у контексті заяв Тимошенко по Грузії, Голодомору, і деяким іншим, самостійність від Тимошенко чомусь не є такою. Шостий абзац знову ж таки лише закріплення максим п’ятого.

Абзац сьомий (обіцянки для РФ): Виділити ключові максими не можу, бо він занадто короткий (одне речення), але викликає а мене питань більше ніж відповідей. Хто такі «ми»? «Чути», «дослухатися» та «враховувати їхні інтереси»– це як? «втручання у наші внутрішні справи є неприпустимим» - це засудження, чи констатація? На перше питання «Хто такі «ми» остаточної відповіді я не знайшов. Це може бути БЮТ, КМ, народ, чи клан Юлії Володимирівні або ФПГ. «Чути» - зрозуміло, а от «дослухатися» та «враховувати їхні інтереси» … Я завжди вважав, що «дослухатися» це робити так як пропонують, а «враховувати їхні інтереси» – у своїй діяльності окрім власних інтересів рахуватися з інтересами «їх», тобто Сходу й Заходу. Пам’ятаючи, що ця заява відгук на закиди Росії (Схід), відповідь України (сподіваюсь, що це оті гіпотетичні ми) та неприсутнього тут Заходу (ЄС, США) виявляється що в цьому абзаці прем’єр обіцяє виконувати прохання/пропозиції/вимоги сусідів лише за одну вимогу – явно не втручатися у внутрішні справи України. Іншими словами, для виконання Україною проханнь/пропозицій/вимог сусідів необхідно і достатньо не виставляти їх на публіку, тобто заклик до Сходу й Заходу до висування вимог Україні кулуарно, по візантійські.

Абзац восьмий (власні бажання): знову перехід до с особистого «я». Отже терпіння й виваженість скінчилася і особисте «Я» вилізло наперед. Цей абзац ідейно є продовженням попереднього – закликом до кулуарних домовленостей без широкого висвітлення «проблеми … з’ясовували не шляхом конфронтації та публічної полеміки, , а за столом переговорів» ключові слова тут, на мою думку це «проблеми», «конфронтація», «публічна полеміка», «стіл переговорів». Отже якщо виключити словосполучення «публічна полеміка», то я під цією фразою підписався не роздумуючи, бо «стіл переговорів» завжди краще за «конфронтацію». Але ц цій фразі присутній заклик до відмови від «публічної полеміки», а це веде до закритих переговорів, коли громадськість позбавлена інформації щодо існуючого стану та втручання у переговорний процес, у випадку його невідповідності вимогам суспільства.

Абзац дев’ятий і останній (програма дій): пауза неприпустима, «Наш Уряд діятиме, виходячи саме з цього». Знову «наш» (?). Цей меседж у контексті моїх роздумів має тільки одне значення: Намічені раніше кроки Юлії Тимошенко за будь яких умов буде і надалі їх проводити. А кроки ці – лише на користь «леді» Ю., а Україні на шкоду.

Звернення Президента РФ Д.Мєдвєдєва до Президента України В.Ющенка (і до всього народу, звичайно). Протягом доби поспіль.

werwolfs 12.08.2009 в 13:27

Учора Дмитро Мєдвєдєв оприлюднив лист-звернення українському президенту Віктору Ющенко. (http://www.kremlin.ru/text/docs/2009/08/220743.shtml). Не буду його розписувати й коментувати, скажу у декількох реченнях. Лист носить емоційний характер, складається з образ на Україну за проведення політичної лінії, що відповідає сучасним вимогам захисту національних (українських) інтересів. Він нагадав мені фільм «Фантомас розбушувався», а потім, добу поспіль, інший «Помилка резидента». Так і хочеться скоригувати назву на «Помилка президента». Та бог з ним, російським ведмедем, най головне у цьому випадку – це ставлення до листа українських політиків та політичних партій.

Отже. Що проявилося дякуючи пану (товаришу) Медвєдєву? А багато чого, і за це йому окреме й велике спасибі, бо занадто довго деякі політики вдало приховували своє антиукраїнське лице.

Партія Регіонів (У Партії регіонів зраділи заяві Медведєва) та КПУ (У Компартії теж задоволені висловами Медведєва на адресу Ющенка). Ну ці дві політичні сили відверто проросійські  та антиукраїнські, тому висловили повне схвалення звернення та посипаючи голову попелом визнали всі закиди справедливими. Від них іншого і чекати не варто було.

БЮТ повів себе як перелякана дівка. Спочатку отримавши нагоду зайвий раз дати шпина президентові визнали заяву адекватною (У БЮТ заяву Медведєва назвали адекватною). Але потім схаменувшись (чи перелякавшись втрати електорату) виправилися, визнали схвалення поспішним та перекваліфікували заяву з адекватної (учора) в провокаційну (сьогодні) (БЮТ вважає, що Тимошенко правильно мовчить)

Блок Літвина. Літвин закликав до термінової зустрічі парламентів двох країн. Цікаво а навіщо? Загалом Літвін все ще намагається довести що він потрібен Україні і всидіти на двох стільцях (Литвин про заяву Медведєва, НАТО, ЄС і кандидатів у президенти).

Цікаво повів себе Яценюк із своїм ФЗ (Ющенко дав підстави називати свою політику антиросійською). Які підстави для антиросійськості знайшов  Яценюк в політиці президента? Однак щоб не втратити забарвлення нової сили в політиці винайшов окремий шлях – незгода з тими положеннями, які прямо не  використовуються у зверненні Медведєва, а лише проглядаються через контекст і то при бажанні це помітити.

 Тигіпко взагалі стурбований не змістом звернення а лише тим, що дехто його використає для поліпшення свого рейтингу серед претендентів. (Заява Медведєва може зіграти на користь Ющенку).

Свобода в найкращих традиціях українського козацтва та націоналістів відповіла, що місце цьому зверненню на смітнику одразу, а  поспіль, сьогодні, Тягнибок вивісив відповідь Медведєву Прєвєт, Мєдвєд! Це я - твоя біла гарячка:)

А що ж відповів Президент України Ющенко особисто? На 13 годину 12 серпня 2009 р. нічого. І правильно, на мою думку. Але він (Ющенко) не залишив зовсім без відповіді звернення собрата по посаді і доручив НСНУ (не плутати з парламентським блоком НУ-НС) дати відповідь. І пані Ульященко добре відповіла ПРЕЗИДЕНТУ: Наша Україна стурбована "постійним антиукраїнським зомбуванням у Росії". Тобто попередня (а можливо й остання) відповідь Ющенка Медведєву зазначає лише стурбованість психічним здоров’ям Дмитра, жаль до «молодого керівництва» РФ та здивування з приводу аргументації антиросійськості політики президента України.

Отже з огляду на рекцію названих вище політичних партій стає зрозуміло, що окрім Ющенка та Тягнибока нікому з політиків не потрібна Україна в якості самостійної країни, що сама визначає пріоритети й напрямки свого розвитку. Отака в нас еліта.

{ 11 Комментариев }

Лицемірство та патерналізм Патріарха Московського і "всієї Русі" Кирила

werwolfs 29.07.2009 в 18:35

Оце учора потрапила мені на очі стаття " Патріарх Кирило: Героїзація неоднозначних особистостей розділяє український народ" (http://korrespondent.net/ukraine/politics/916720),і черговий раз мене вразило лицемірство Московії. Цього разу не світської влади, а духовної.

Почну з кінця статті. Патріарх Кирило зазначає, що приїхав до Києва як прочанин і не розглядає свій візит як патерналізм. Можна було б погодитися з його твердженням, якби не повне підспівування офіційному Кремлю. Навіть і з огляду на одностайність думок та позицій світської та духовної влади Московії можна було б погодитись з цим твердженням патріарха (ну має він саме такий погляд на події в Україні), але тільки у тому випадку, якщо термін "патерналізм" трактувати виключно у спрощеному (буквальному) значенні без урахування контексту виступів та дій. Так, слова накшталт "Україна залежить від Росії і тому …" чи "УПЦ залежить від РПЦ і тому…" дісно не використовувалися у промовах патріарха Кирила. Але у той самий час проаналізувавши деякі меседжі з  промов патріарха РПЦ, його патерналізм видно неозброєним оком. Візму хочаб зазначену вище статтю.

"Уявіть собі, якщо б символом (України) стала людина, що представляє приватні політичні думки. Одні на сході, інші на заході. Це б спровокувало і посилило б конфліктну ситуацію в Україні" (патріарх Кирило). Я гадаю ця цитата стосується сумнозвісного пректу "Великий ураїнці", коли Д. Табачник (депутат від ПР) за допомогою коштів протягнув Ярослава Мудрого на перше місце замість Степана Бендери. Одразу виникає питання на зустріч: Хіба підтримка однієї політичної думки (сходу України) навіть нейтральної історичної постатї у противагу (саме у противагу, а не по іншій причині) іншій політичній думці (заходу України) не посилило конфліктної ситуації в Україні? Посилило, бо інакше не виникло б отого скандалу навколо проекта та депутата Табачника.

"От коли зараз мені говорять, що для здобуття української національної самосвідомості нам потрібні нові імена, і коли в якості нових імен називають імена, які розділяють у першу чергу українців, я вже не кажу: росіян та українців, як то кажуть, ну Бог з ним, хоча це теж дуже погано, але саму Україну розділяють ці імена - мені ця логіка не зрозуміла "  (патріарх Кирило). Знову питання на зустріч: Невже відмова певній частині українців (і не маленькій, а майже третині, можливо і більше) у шануванні цих імен і одночасному шануванні інших, котрі уособлюють для цієї ж таки частки лише лихі часи, та занепад держави не розділяють українців? Розділяють, і це природно, бо неможливо без застосування репресивного апарату змінити ставлення тієї частки до імен, які були гаслом в тих, хто нищів цвіт української нації, розстрілював та поневолював Україну протягом сторіч.

"Я не можу собі уявити, щоб я, як патріарх, став підтримувати якісь символи, які б розділяли церкву. Врешті-решт - це самогубство для лідера". (патріарх Кирило) Нібито заперечень не повинно виникати. Так, не виникає, якщо не розглядати правосласвну церкву по конфесійно, або забути про те, що церква (православна) не державне утворення, і її неможливо ототожнювати зі світською державою, окрім хіба що церковної бюрократії.

"Брехня історична породжує неправду в сучасному житті. Не можна на брехні будувати людського благополуччя" (патріарх Кирило) Золоті слова, що ще можна додати. Все так, але шановний патріарх чомусь нічого не сказав (забув напевне у великому турбуванні про прочан), що історична брехня й фальсіфікації супроводжують Росію з самого початку заснування як самої Росії взагалі, так і РПЦ зокрема. Спочатку силомиць перетягли патріарха всієї Русі з розтрощеного Києва до Москви, Поспіль вкрали назву Русь, загубили договір Б.Хмельницького з Московією (мабуть миші з'їли), і ще багато яких фальсіфікацій було за майже пів тисячоліття співіснування України та Росії. Безсумнівно багатовікова брехня й фальсіфікації не додадуть ні благополуччя, ні порозуміння, особливо у випадку впертого намагання зберегти брехливу інтерпритацію сфасльсифікованих раніше документів.

Шкода, що відсутня цитата самого патріарха Кирила, але маючи довіру  до джерела статті, зроблю посилання: "Як повідомлялося, патріарх Кирило заявляє про неприйнятність ревізії історії, особливо історії Великої Вітчизняної війни." (з вищезазначеної статті). Перш за все питання: Чому патріах Кирило  придає таку особливу увагу неприйнятності ревізії історії ВВВ? На мою думку, відповідь доволі очовидна: Тому, що ще живі свідки ВВВ і можуть викрити брехню та фальсіфікації, а викриття звісно не піде на користь тим, хто привласнив собі право описувати історичні події не такої вже й сивої давнини. Отже, з огляду на свої міркування й розмірковування над словами й заявами патріарха Килила, в мене не може скластися іншого враження від його візиту, ніж написані нище:

1)      Як би шановний патріарх Московський і всієї Русі Кирило не намагався відхреститися від патерналізму свого візиту, всі його публічні виступи та заяви говорять на користь протилежного – політизації свого "прочанського" візиту, патерналістського ставлення до усіх українців, а не лише до своїх прочан.

2)      Патріарх Московський і всієї Русі Кирило лицемір з лицемірів, бо проголошуючи свою місію прочанською, патріарх Кирило використовує саму віру в Бога (свій сан) для маніпулювання думками людей, і не тільки своїх прочан (РПЦ), а й всіх тих для кого віра в Бога не є пустим звуком.

{ 24 Комментариев }

Депутати вигадали собі Кодекс доброчесної поведінки.І що в ньому такого?

werwolfs 21.07.2009 в 19:20

КОДЕКС

ДОБРОЧЕСНОЇ ПОВЕДІНКИ

НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ УКРАЇНИ

аж на 17 сторінках

Відчуваючи відповідальність перед Українським народом зобов’язуються виконувати принципи та інструкції, передбачені цим Кодексом.

Витяги з зобов’язань (Кодексу)

Визначення термінів

У цьому Кодексі терміни вживаються в такому значенні:

доброчесна поведінкаповедінка, яка полягає у сумлінному виконанні народним депутатом України своїх обов’язків, ввічливому, шанобливому ставленні до громадян, колег та інших осіб, неухильному дотриманні Конституції України, вимог цього Кодексу, інших нормативно-правових актів.

блага – грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги матеріального і/або нематеріального характеру;

близькі родичі – батьки, подружжя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки, усиновлювачі, усиновлені;

конфлікт інтересів – протиріччя між приватними інтересами народного депутата України та виконанням ним службових обов’язків, наявність якого може вплинути на об’єктивність та неупередженість прийняття рішень, а також на вчинення чи утримання від вчинення певних дій в процесі його службової діяльності;

подарунок – будь-яке благо, в тому числі прояви гостинності, яке народний депутат України, безоплатно або за вартістю, суттєво меншою від ціни цих благ одержує від фізичних, юридичних, посадових осіб;

приватні інтереси – будь-які інтереси народного депутата України, обумовлені особистими, родинними, дружніми чи будь–якими іншими позаслужбовими стосунками з іншими особами, в тому числі особисті фінансові та майнові інтереси.

Із загальних вимог:

Проявляти високі моральні якості і здійснювати свою діяльність відповідно до загальнолюдських цінностей, тобто поводитись, як Лозинський (БЮТ) – стріляючи в громадян.

Завжди зберігати гідність, поважати честь і гідність інших депутатів, посадових осіб і громадян, тобто як це зробив Шуфрич (ПР) - давши по пиці Льовочкіну.

Утримуватись від дій, заяв та вчинків, що здатні скомпрометувати його самого, виборців, яких він представляє, Верховну Раду України, тобто як це зробив Луценко (НУ-НС) – учинивши п’яний скандал у Німеччині.

Служити прикладом виконання своїх депутатських повноважень, володіти бездоганною професійною та громадянською репутацією, тобто як це роблять всі 450 депутатів - не з’являючись на засідання.

Бути патріотом України, відстоювати її національні інтереси, сприяти реалізації і захисту визнаних і гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і громадянина, тобто як КПУ, ПР,  БЮТ, БЛ, НУ-НС – за для своїх кишень розпродуючи країну.

З принципів, якими повинні (навіть не зобов’язані) керуватися депутати при виконанні своїх обов’язків:

Відданість інтересам народу України, Сумлінність, Доброчесність і прозорість, Об’єктивність та неупередженість, Відповідальність і підзвітність (???), Публічність, Чесність (!!!),Компетентність.

Навіть слів нема для коментарів цих положень.

От ще цікаво:

Для забезпечення дотримання депутатами Верховної Ради України правил парламентської етики, і, зокрема, вимог цього Кодексу, у структурі Верховної Ради України функціонує окремий орган - Комісія з питань Регламенту та депутатської етики (далі - Комісія).

У разі порушення народним депутатом України цього Кодексу, Комісія з питань Регламенту та депутатської етики може застосувати до нього заходи впливу у порядку, визначеному цим Кодексом.

Що ж за заходи впливу зазначені в цьому «Кодексі»? А ось:

Якщо депутат без поважної причини протягом сесії пропустив більш ніж 30% пленарних засідань Верховної Ради України та засідань парламентського комітету чи комісії, до складу яких його обрано, у нього вираховують 25% вартості заробітку за цей період, 50% засідань – половину заробітної платні, 70% засідань – всю заробітну платню.

Тобто якщо зі 100 засідань депутат прогуляв 29 то він отримує 100% платні, а якщо звичайний робітник, то він може бути звільнений за прогул, навіть перший і за єдиний.

Якщо депутат (и) виступає без дозволу, порушує Регламент, перешкоджає виступу або викладенню, образливо висловлюється, закликає до насильницьких дій, використовує недостовірні відомості (по простому - бреше), колективно покидати зал засідань (уважно!) без поважних причин, перешкоджати роботі в сесійному залі, то Голова ВР має право (не обов’язок!):

- закликати депутатів до порядку;

 - винести усне зауваження депутату;

- винести догану депутату;

- дати розпорядження про розміщення інформації про порушення у газеті «Голос України» та на веб-сторінці Верховної Ради України;

- звернутися за допомогою до Служби парламентського пристава з метою відновлення дисципліни в залі засідання;

- звернутися до Комісії з питань Регламенту та депутатської етики зі скаргою про порушення норм цього Кодексу та проханням надати оцінку вчиненим діям, та винести рішення про притягнення депутата (депутатів), що порушив (порушили) вимоги цього Кодексу до дисциплінарної, адміністративної чи іншої відповідальності;

- закрити засідання.

З розділу 10. «Порядок розгляду питань, пов’язаних з порушенням Кодексу доброчесної поведінки  народних депутатів України

та відповідальність за порушення»

10.8 За результатами засідання Комісія має право застосувати до депутата, що порушив вимоги цього Кодексу, такі заходи впливу:

а) усне попередження;

б) попередження з занесенням до протоколу засідання;

в) винесення догани/суворої догани;

г) рекомендація депутату вжити належних заходів з метою попередження подальших випадків порушень норм і правил парламентської етики;

д) інформування про недостойну поведінку депутата та про заходи впливу, яких вживала до нього Верховна Рада України, шляхом розміщення повідомлень у газеті «Голос України» та на веб-сайті Верховної Ради України;

е) накладення адміністративних стягнень за порушення депутатом норм парламентської етики;

є) часткове або повне позбавлення місячного депутатського утримання;

ж) позбавлення депутата права виступу на одному-п‘яти пленарних засіданнях;

з) позбавлення депутата права участі в роботі сесії на строк до десяти пленарних засідань;

е) внесення на розгляд Верховної Ради України пропозицій щодо застосування до депутата, що порушив норми парламентської етики, суворіших санкцій (в тому числі дискваліфікації – припинення повноважень народного депутата України);

10.9 Рішення про припинення повноважень народного депутата України, що порушив норми парламентської етики, приймаються двома третинами депутатів від конституційного складу Верховної Ради України.

10.10. У разі виявлення за результатами розгляду питань щодо порушення депутатами норм парламентської етики ознак злочину, Комісія передає матеріали справи до органів прокуратури та суду.

 

На мою думку коментувати 10 розділ нема сенсу – все і так зрозуміло. Єдине, що можна прокоментувати це п. 10.9 рішення приймається 300(!) голосами, тобто якщо порушник, наприклад з КПУ, БЛ або НУ-НС, то його можна позбавити мандата БЮТ+ПР. А от у разі порушника з лав БЮТ чи ПР, то неможливо, якщо партія не визнає за своїм депутатом провини.

{ 3267 Комментариев }

Політична партія в Україні (погляд економіста)

werwolfs 17.07.2009 в 20:32

Що таке політична партія в Україні? Для відповіді на це питання спробую для початку відповісти на декілька похідних: чому в Україні так багато політичних партій (далі партія), чому так мало партій представлено у парламенті, чому політика (в сенсі партій) в Україні така ганебна.

Для отримання відповідей на поставлені собі питання спробую поміркувати не як партійний лідер, чи політолог, а як звичайний економіст.

Сучасна партія в Україні, як організована структура, нічим не відрізняється від звичайного підприємства, окрім товару й плату за нього. Так само, як звичайне підприємство, має (виробляє) товар, що має специфічну назву ІДЕЯ. Так само його продає і отримує прибуток. Тільки й того, що ціна у цій торгівлі – прихильність (підтримка) виборців, а прибуток – влада й все те, що вона може дати. Так само, як і у звичайному економічному житті, серед партій є монополісти й банкроти, є малі й великі партії. Якщо і далі проводити аналогію, то партії у ВР – це монополісти, маргінальні – банкроти, а всі інші – або намагаються увійти у склад монополістів (ВР), або не стати банкротами (партія Вітренко та інші подібного ґатунку). Отже відповідь на перше питання очевидна: партій так багато в Україні через те, що пропонується занадто багато різноманітних ідей, що відрізняються одна від одної не більше ніж, наприклад, «Ауді» від «Вольво».

Відповідь на друге питання що до кількості партій у ВР логічно витікає з відповіді на перше – тому, що в політиці, як в і будь-якому секторі економіки, споживачі віддають перевагу більш відомим брендам монополістів, ніж дійсним якостям товару (ідеям).

А от відповідь на третє, поставлене собі, питання вже не таке прозоре й логічне, але також лежить на поверхні. Політика партій в Україні така ганебна через те, що перейнявши від економіки майже всі якості підприємства, партії не взяли на озброєння декілька дійсно необхідних для успішного просування свого товару (ідей) на ринок. І найголовніша, на мій погляд, з відкинутих якостей – це відповідність товару (ідей) наперед зазначеним (задекларованим) функціям, а по простому – брехня споживачу.

Якщо підприємство щоразу буде рекламувати товар, що не відповідає розрекламованим якостям, збанкрутує і справа лише у часі. Відмінність партії від звичайного підприємства лише у специфічності свого товару (ідеї). Ідеї – річ не матеріальна, їх неможливо викинути на смітник і придбати аналогічний товар у іншого виробника. Ідеї – це сприйняття людиною зовнішнього середовища і водночас намагання переробити це середовище під свою уяву про нього.

Отже давши собі відповіді на поставлені другорядні запитання, я зробив висновок для себе: Політична партія в Україні це звичайнісіньке підприємство, власники якого, як і будь якого іншого бажають лише одного – власного збагачення.

{ 4 Комментариев }

Актуальна казка

werwolfs 05.06.2009 в 01:43
Мій товариш написав казку
ЗаХар | 2.06.2009 21:17 Орігінал тут

Ця казочка не зовсім звична. По-перше події в ній відбуваються не в одному лісі, як зазвичай, а відразу в двох. А по-друге... Втім, це пізніше.
Росли собі два ліса. Один величезний, можна навіть сказати безкраїй. Другий ніби й величенький але в порівнянні з першим... Дехто їх так і звав Великий Ліс і Ліс Малий.

Головним в Великому був Ведмідь. Колись його звали інакше, але останнім часом він завів собі другу – ведмежу – голову і весь покрився ведмежою шкірою. Його швидше варто було назвати драконом, особливо після того як він, дихаючи полум'ям, спалив частину ще одного лісу. Ще й заявив, що після того горілий ліс став значно привабливішим. Тож всі бачили, що це не ведмідь, але коли вже йому так забажалось то ніхто й перечити не став.

В другому лісі єдності в звірів не було. Колись вони вирішили, що керувати ними мають бджоли. "Нехай," -кажуть – " скрізь літають, і тих, хто правила лісового життя порушує, жалять нещадно". Але бджоли думали по-іншому. Вони чомусь вирішили, що коли їх обрали, то живуть в лісі звірі лише чесні та глибоко порядні. А коли так, то й жалити нікого не треба.

А ще в лісі жили Лисиця і Вовк. Їх і так маленькій бджілці важко вжалити а тут і того не було. Але надто вже хотілось обом самим правити. Вовк колись мало не захопив всю владу, його навіть сам Ведмідь (ще коли в нього не було дві голови) поздоровити встиг, але звірі надто обурились і зібравшись на головній Галявині лісу, обрали бджіл. Лисиця тоді швидко зметикувала що й до чого і оголосила себе найкращим захисником пасіки. Тож всіляких жахів один про одного вони нарозповідали звірям багатенько.

Допомоги як Вовк так і Лисиця кинулись шукати в Ведмедя. Клишоногий замислився на обидві свої голови. Вдруге надаремне витрачатись на Вовка не хотілось. Лисиці ж він не довіряв. Придворні шакали спершу порекомендували допомагати обом – хтось та має захопити владу і, як звір відповідальний, благодійнику віддячить. І тоді озвався Наймудріший Шакал: "Навіщо витрачати вдвоє більше? Краще запропонуємо Вовку і Лисиці одружитись. Хай стають, як і Ви, Ваша Клишавість, двоголовими і правлять разом. І нам затрат менше. А щоб уникнути всіляких несподіванок, нехай скажуть, що в лісі трава вигоріла, дерева хворіють а річка обміліла. Тож обирати нового правителя ніяк не на часі. Слід лише відібрати владу у бджіл (а ще краще -вигнати їх геть з лісу) і ліс відразу заживе краще за Едем."

Спершу наші претенденти обурились: "Щоб я з ним/нею...! Та нізащо!" Але Ведмідь, котрий мав у себе весь перелік зайців, з'їдених Вовком, та курей, якими ласувала Лисиця, лагідно нагадав про це і сперечальники заспокоїлись. І почали готувати шлюбний контракт. Коли чутки про майбутнє весілля дійшли до звірів, вони розділились. Дехто з прихильників Лисиці почав говорити, що це не правда, що вона ніколи не покохає сіроманця, що це ганебні плітки, котрі поширюють геть здичавілі бджоли і таке інше. Щось таке говорили і дехто з любителів Вовка. Але більшість лісових жителів була обурена. Навіть ті, кому бджоли не подобались, стали твердити, що вони на весілля не прийдуть і іншим не радять. Бачачи такі справи, молодята попрохали всіх заспокоїтись і запевнили, що НА ЦЬОМУ ТИЖНІ урочистої церемонії не буде.

Питаєте що далі? А от тепер час згадати і про другу особливість нашої казки. В неї ще немає кінця -ні щасливого, ні поганого. Все залежить лише від мешканців лісу. Будемо сподіватись.

Надруковано тут

Чи науковий факт саме в тому, що російська мова є спорідненою білоруській та українській? (Відповідь)

werwolfs 25.04.2009 в 20:50

«Невже Ви не відчуваєте це хоча б через порівняння граматики рос. і укр. мов?» Такий аргумент від опонента отримав я на підтвердження його тези «Науковий факт саме в тому, що російська мова є спорідненою білоруській та українській.»

Моя відповідь на питання в заголовку – НІ, це факт не науковий, а міфологічний. Спробую довести це. Цитати взяті праці «ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ, РОСІЯН, БІЛОРУСІВ ТА ЇХНІХ МОВ»  Г. П. ПІВТОРАК (http://izbornyk.org.ua/pivtorak/pivt.htm)

Згідно з твердженням радянських істориків, яке ще недавно було непорушною аксіомою, за доби Київської Русі, а саме протягом IX-X ст. унаслідок зближення і злиття багатьох східнослов'янських племен сформувалася етнічна і мовна єдність — давньоруська народність

Застарілість доктрини про давньоруську народність очевидна вже з того, що нині явно потребують уточнення самі поняття етнос, народ, народність, нація, оскільки сучасна наука оперує такими поняттями, як ментальність, етнічна свідомість, національна самосвідомість тощо, й, очевидно, було б доцільно, щоб вони якось фігурували і в сучасному визначенні етносу, народності та нації.

Щодо спільності території на перший погляд сумнівів нібито немає: давньоруська держава Київська Русь справді займала компактну територію. […] З етнічного погляду ця держава становила конгломерат різних племен і народів — не лише слов'янських, але й балтських, тюркських, фінно-угорських. […] … основна маса населення, яка фактично й становить саму народність, хіба могла усвідомлювати якусь єдність території при тодішніх примітивних транспортних засобах і шляхах сполучення, при величезних природних перешкодах, що фактично були своєрідною «залізною завісою»? Звичайно, ні! У кожному регіоні люди мали «свою» територію […] … єдність давньоруської території усвідомлювалася лише на рівні державних структур, та й то в умовах напівконфедерації, коли Новгород постійно протистояв Києву, йому ж не хотів коритися Полоцьк, коли київським князям весь час доводилося втихомирювати непокірних периферійних князів, ця єдність території мала досить своєрідний і відносний характер, і її роль була явно не тією, що пізніше – в епоху окремих східнослов'янських народностей і націй. Загальноруську свідомість могла мати лише правляча верхівка та найвище духовенство.

Існування народності неможливе й без спільної для всіх її регіонів мови.

Цілком зрозуміло, що претендувати на роль мови припущуваної давньоруської народності має підстави не давньокиївська писемно-літературна і не церковнослов'янська (мова православної церкви), а жива народно-розмовна мова. (От шановний опоненте, спростування вашого аргументу). []По-перше, зважаючи на особливості розселення й наявність широких і непрохідних незаселених просторів важко припустити, що всі спільні східнослов'янські мовні особливості виникли синхронно на всій східнослов'янській території. Вірогіднішою видається поява окремих діалектних рис спочатку на обмежених територіях з пізнішим поширенням на інші діалектні ареали. По-друге, спільні риси будь-якої групи споріднених мов не обов'язково мусять бути спадщиною єдиної прамови. Наприклад, загальновідомо, що сучасні західнослов'янські мови відзначаються низкою спільних фонетичних, граматичних і лексичних особливостей, хоч якоїсь західнослов'янської прамови ніколи не було.

Народне мовлення в епоху Київської Русі являло собою сукупність багатьох близькоспоріднених, але виразно відмінних між собою діалектів, які не становили єдиної східнослов'янської мови. Твердження про давньоруську народно-розмовну мову як мову давньоруської народності не мають під собою реального наукового і фактичного ґрунту.

Про спільність економічного життя давньоруського суспільства як нібито необхідну ознаку припущуваної давньоруської народності сказати нічого, бо спільний ринок формується не в межах етносу чи народності, а в межах держави незалежно від того, скільки в ній етносів.

Нарешті, про єдність давньоруської культури, на яку так часто посилаються, щоб довести існування давньоруської народності. Справді, можна знайти чимало аргументів на користь цього положення (наприклад, спільна християнська православна віра, існування спільних рис в архітектурі, малярстві, книжковому мистецтві). Однак поза увагою дослідників чомусь залишається той загальновідомий і незаперечний факт, що в Київській Русі було фактично дві культури. Одна з них — офіційна, наднаціональна, створювана державними структурами і спрямовувана церковною (християнською) ідеологією. Ця Кирило-мефодіївська християнська культура, хоч і з деякими місцевими особливостями, була спільною не тільки для Русі, але й для християнської Болгарії, Моравії, Румунії, Словаччини та Візантії, Цілком ясно, що така культура не могла привести до формування єдиного етносу і стати культурою саме давньоруської народності. Крім того, слід узяти до уваги й той незаперечний факт, що давньоруська християнська культура була не результатом спільних зусиль усіх східнослов'янських племен від Карпат до Волги і від Білого моря до Тмутаракані, а творилася переважно в Києві та інших містах Південної Русі і з київської метрополії поширювалася на північ та північний схід разом з переселенцями-колоністами. Ранньоукраїнська київська культура в готовому вигляді прищеплювалася на значно відсталіших у культурно-економічному розвиткові північних територіях, а деякі її елементи ставали зразком для творення оригінальної культури місцевих племен. Про загальнодавньоруську спільність християнської культури говорити не доводиться ще й тому, що росіяни з'явилися на історичній арені лише в другій половині XII ст., коли ця культура вже існувала, отже, безпосередньої участі в її творенні вони не брали й не могли брати.

Друга культура Київської Русі — це культура простих людей, що виявлялася в народних звичаях, обрядах, побуті, фольклорі. Це була зовсім інша культура, яка різко відрізнялася від офіційної, бо вона й далі базувалася на язичницьких традиціях, а не на християнстві. Отже, це була справді народна культура, яка могла б стати ознакою припущуваної давньоруської народності, якби була спільною для всіх земель Київської Русі. Але ж у кожному реґіоні люди мали свої культурні традиції, віковічні звичаї та обряди своїх предків, свій фольклор і цілий духовний світ. Нівелюючо-об'єднувальним чинником не стало навіть християнство: воно утвердилося як панівна релігія лише в містах, а сёла з переважаючою кількістю населення почали масово християнізуватися лише після монголо-татарської навали.

Werwolf  2009-04-25

{ 24 Комментариев }

Виникнення українського націоналізму або розвиток справжнього націоналізму не буває безконфліктним

werwolfs 20.04.2009 в 22:07

(За натхненням праці Ґелнера Е. «Націоналізм»)

За розумінням Ґелнера націоналізм – це політичний принцип, згідно якому культурні кордони мають збігатися з політичними, тобто з державними.

Обов’язкова умовою (але не достатньою) націоналізму, за Ґелнером, є індустріалізація суспільства. Автор (Ґелнер) поділяє історію людства на три епохи: доаграрна – суспільство з родоплемінним устроєм і відсутністю державних інституцій, як таких; аграрна – суспільство з феодальним устроєм; індустріальне суспільство в якому держава набуває всіх атрибутів що існують і сьогодні.
Перша (доаграрна) епоха суспільства у цій статті не розглядається, бо націй, навіть такої дефініції, не існувало.
    
Аграрне суспільство відрізняється певними рисами: більшість населення складається з сільськогосподарських виробників, селян; фахівці різних галузей — військової, політичної, релігійної, економічної — становлять лише меншість населення. Зазвичай аграрна епоха також позначає історію людства двома великими нововведеннями — централізованою владою і письменністю.
      
Індустріальне суспільство цілком інше. Воно ґрунтується на зростанні економіки і знання, що зрештою призводить до уповільнення темпів зростання населення. Різноманітні чинники, що діють у його межах — суцільна письменність, мобільність і породжений ними індивідуалізм, політична централізація, потреба у досить дорогій освітній інфраструктурі, — уможливлюють ситуацію, коли культурні й політичні кордони загалом збігаються.
     
Серед різноманітних засобів підтримання порядку найголовніший — сила — може застосовуватися лише одним, особливим, чітко визначеним, централізованим, добре організованим суспільним інститутом. Цим інститутом чи групою інститутів і є держава.
           
Націоналізм не виникає там, де взагалі немає держави як такої або, там, де її наявність є сумнівною.
                
Отже, нема держави – нема проблеми націоналізму. Звідси аж ніяк не випливає, що проблема націоналізму виникає у будь якій та кожній державі. Навпаки, вона постає лише для деяких держав.

Далі у своєї праці Ґелнер наводить, як на мене, яскраву абстрактну модель виникнення саме українського націоналізму, хоча його модель зародження націоналізму була явним натяком на Чехословаччину та імперію Габсбургів. Як на мене, то український націоналізм, його народження цілком відповідає наведені моделі.

Мої намагання висвітити цей процес буде в інтерпретації описаної моделі саме до відносин України з Росією у продовж XIX-XXI століть.

Отже почнемо.

На початку XIX століття український народ складався у своїй переважній більшості із сільського населення, яке розмовляло спорідненою і більш-менш схожою мовою з народом Російської імперії, але на сусідніх територіях. Українська мова була мовою саме цих селян і нікого іншого. Аристократи та чиновники розмовляли іншою мовою – мовою Російської імперії, яка належала до іншої (?) мовної групи. Більшість але не всі українські селяни становили паству церкви, мова богослужіння якої також була іншою, а більшість священників, особливо з вищого кліру, користувалася мовою, що являла собою розмовний варіант церковної мови, який також був дуже далеким від української. Дрібні торговці з містечок, які вели торгівлю в сільській місцевості, належали до іншої етнічної та релігійної групи, до якого українське селянство ставилося з відвертою зневагою й підозрою.

У минулому українським селянам довелося зазнати чимало лиха, їхні страждання знайшли своє відображення у красивих та поетичних піснях-плачах (які дбайливо збирали шкільні вчителі наприкінці XIX століття і які стали відомими далеко за межами країни завдяки творам великого українського митця Т.Г. Шевченка). Нещадне гноблення українського селянства спричиняло селянські війни, під проводом народних ватажків, подвиги яких живуть у народній пам’яті. У будь-якому разі, повернемося до головної теми: хоча пісні часто містять нарікання на селянську долю, у них немає натяку на культурницький націоналізм.

Час його наближався, але тоді ці пісні вже стали частиною історичного фольклору. В першій третині XІX ст. розпочався промисловий переворот в українських землях, що належали Російській імперії, водночас з Німеччиною, але пізніше, ніж у Великобританії, Франції, США. Тобто перехід від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики, що, як наслідок, мав вивільнення робочої сили з аграрного сектору. Українським селянам довелося шукати роботу у промислово розвинутих регіонах, і декому з них це вдалося, хоча умови найму були жахливими — явище дуже поширене в ті часи. Відсталі сільські мешканці, що розмовляли малозрозумілою мовою, яка рідко могла похвалитися власною писемністю та учителями, мали давати собі раду в досить жорстоких умовах міських закапелків, куди їх закинула доля. Водночас деякі українські хлопці, які опанували мову богослужіння і мову двору і яким судилася кар’єра священиків, підпадали у своїх семінаріях під вплив нового вільнодумства і продовжували освіту в університетах, стаючи вже не священиками, а журналістами, учителями та професорами. Вони знаходили підтримку серед нечисленних іноземних, не українського походження етнографів, музикознавців та істориків, що спеціалізувалися на вивченні України.

Водночас з промисловим переворотом підсилюється й народна боротьба. У 1803 р. на Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київської губернії. Окремі виступи першої половини XIX ст. були досить тривалими. Зокрема, жителі с. Шдвисоцького Уманського повіту Київської губернії протягом майже 15 років (1811–1826) відмовлялися виконувати феодальні повинності, не підкорилися вони навіть військовій силі. За неповними даними, в Україні від 1797 до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Для більшості з них характерними були стихійність, неорганізованість, локальний характер дій, нечисленність учасників, сліпа віра в доброго царя тощо.

У 1829 р. розпочалося повстання в Шебелинській слободі на Слобожанщині, під час якого місцеві селяни виступили проти нав’язаного їм статусу військових поселенців. Наступні дві хвилі селянських виступів були пов’язані з польським повстанням 1830–1831 pp. (Київщина) та голодом 1832–1833 pp. (Харківщина, Херсонщина, Чернігівщина).

Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була провісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства у 1859 р. створили у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити у 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.

Зрозуміло, що українці мали чудову нагоду асимілюватися з панівною мовою і культурою Російської імперії (власне, багато з них так і робили). Ані якась особливо глибока спадкова ознака, ні глибоко закорінена релігійна традиція не відрізняла освіченого росіянина від такого ж українця. Багато з них асимілювалися, часто навіть не змінивши своїх прізвищ, – телефонна книга столиці Російської імперії (зараз Російської Федеративної Республіки) – містить повний набір українських прізвищ, досить часто у доволі комічній формі пристосованих до російської фонетики. Річ у тому, що нащадки першого покоління українських мігрантів, якому довелося вести жорстоку й болісну боротьбу за виживання, мали вже досить непогані шанси на нормальне життя, можливо, не гірші (з огляду на їхню працелюбність), ніж їхні російські співвітчизники неукраїнського походження. Отже, ці нащадки зробили свій внесок у поступове зростання заможності регіону. Відповідно, зростання можливостей процвітання для кожного окремого індивіда не зумовлювало потребу в палкому українському націоналізмі.

І все ж відбувалося те, що мало відбутися. Не обов’язково приписувати учасникам руху свідомий, зважений розрахунок. Слід брати до уваги те, що на особистому, суб’єктивному рівні вони керувалися мотивами і почуттями, які так виразно прозвучали в літературі національного відродження. Вони скаржилися на запустіння та вбогість рідних долин, водночас знаходячи в них ті сільські чесноти і принади, які ще в них зберігалися; вони нарікали на приниження своїх співвітчизників та відчуження від рідної культури, на яке останніх прирікало животіння в пролетарських передмістях індустріальних центрів.

Наголосимо лише, що не слід вбачати якісь свідомі далекосяжні розрахунки в діях цих людей. Представники національної інтелігенції були сповнені палкого і щирого співчуття до своїх співвітчизників. Убираючись в народний одяг і мандруючи рідними схилами, складаючи вірші на лісових галявинах, її представники не мріяли про те, що одного дня раптом стануть впливовими чиновниками, послами і міністрами. Помилковим було б намагання звести ці почуття до розрахунків на матеріальну вигоду чи соціальний поступ. В давні часи не було сенсу запитувати селян, чи люблять вони свою культуру: вона була для них даністю, як повітря, яким вони дихали. Коли ж трудові міграції та бюрократія стали важливим складником їхнього соціального простору, вони досить швидко збагнули відмінність у стосунках із співвітчизниками, тими, хто розумів їхню культуру і симпатизував їй, і тими, хто ставився до неї вороже. Цей дуже конкретний досвід навчив їх відчувати свою культуру, любити її (або ж, ясна річ, відмовлятися від неї) без якихось свідомих розрахунків щодо переваг і соціальної мобільності. У стабільних самодостатніх спільнотах культура часто буває невидимкою, але коли мобільність і позаконтекстуальність спілкування стають суттю суспільного життя, культура, в межах якої людина засвоїла спосіб спілкування, стає підґрунтям її ідентичності.

Те, як Україна за сприятливих обставин здобула незалежність, вже належить історії, отож, не будемо згадувати про це зайвий раз.

Підсумовуючи сказане: на початковому етапі індустріального розвитку неофіти нового ладу, висмикнуті з культурних і мовних груп, віддалених від центру, відчувають негаразди, набагато більші за ті, з якими стикаються економічно злиденні нові пролетарі, що належать до культури економічно і політично провідних верств. Однак ця культурна та мовна відстань і здатність відрізняти себе від інших, якості, що спричиняють негаразди окремим індивідам, можуть бути (й нерідко таки стають) перевагою для цілих спільнот, реальних чи потенційних, що складаються з жертв нового світу, який народжується. Вони дають їм змогу усвідомлювати і чітко формулювати своє обурення й невдоволення. Раніше українці мислили і висловлювали свої думки мовою родини чи села, найбільше мовою своєї долини і зрідка — релігії. Потрапивши у плавильний котел раннього індустріального розвитку, вони вже не мали довкола себе своєї долини і села, нерідко поруч не було й родини. Однак були інші гнані й голодні, багато з яких розмовляло схожою мовою, якіу легко було зрозуміти (більшість тих, хто влаштувався краще, розмовляла іншою мовою); таким чином, нова ідея української нації виникла з цієї суперечності не без допомоги вже згаданих журналістів і вчителів. І це була не ілюзія: здійснення деяких завдань новонародженого українського національного руху насправді нівелювало страждання, що стало поштовхом до його виникнення. Можливо, це полегшення настало б так чи інакше, однак, набувши форми національного, воно також зумовило нову високу культуру і державу, що захищала її.

Це один з двох найважливіших принципів розщеплення, які визначають виникнення нових одиниць у процесі народження індустріального світу з його відокремленими культурними барокамерами. Можна назвати його принципом комунікативних бар’єрів, тобто бар’єрів, що виникають на основі попередніх, доіндустріальних культур; з особливою силою він діє на початку індустріальної епохи. Інший не менш важливий принцип можна було б назвати принципом стримування соціальної ентропії, і він заслуговує на окремий розгляд.

Werwolf 2009-04-20

Оригінал за Генлером Е за адресою izbornyk.org.ua/gellner/gel06.htm

«За мной стоят несколько миллионов человек»

werwolfs 15.04.2009 в 23:17

Виктор Ющенко идет на выборы президента и в Верховную раду

www.kommersant.ua/doc.html

Фото: АЛЕКСАНДР ТЕЧИНСКИЙ / Коммерсантъ

Президент Украины согласился сократить срок своих полномочий, поддержав идею одновременных досрочных выборов президента и парламента. Об условиях их проведения, формате своего участия в избирательной кампании и планах изменения Конституции ВИКТОР ЮЩЕНКО рассказал в интервью специальным корреспондентам Ъ СЕРГЕЮ СИДОРЕНКО и ВЛАДИМИРУ СОЛОВЬЕВУ.

"Другое решение люди воспримут как проявление слабости"
— Господин президент, ранее вы неоднократно заявляли о невозможности проведения одновременных досрочных выборов президента и парламента, теперь поддерживаете эту идею. Что изменилось?
— Досрочные выборы — не трагедия. Я об этом говорил и год, и два года назад, и сейчас, потому что Верховная рада у нас является постоянным источником кризиса. Но проведение парламентских выборов для меня не самоцель. Главное — избежать старых ошибок в новом парламенте. Сейчас в Раде идет борьба между двумя мегапартиями. Одна партия костьми ляжет, чтобы не допустить финансирования выборов, потому что ее устраивает даже та система, которая сейчас есть в парламенте — отсутствие большинства. Другая же политическая сила понимает, что у нее есть три-четыре недели, чтобы легитимно получить власть путем досрочных выборов. Я дал парламенту стимул для проведения досрочных выборов — согласился на досрочные президентские выборы. Но поставил условие, что парламентские выборы мы должны проводить по новому принципу. Ради этого можно пожертвовать несколькими месяцами моего пребывания на посту главы государства, потому что такие выборы могут принести в парламент новое качество и стабильность.
— Когда, по-вашему, состоятся эти выборы? Как и решил парламент — 25 октября?
— Я прошу вас забыть о дате 25 октября как о легитимной дате очередных президентских выборов. Это — надуманная дата, она ничем не обоснована. Что касается даты проведения одновременных досрочных парламентских и президентских выборов, сейчас я не возьмусь назвать ее. Это должны сделать юристы, соблюдая букву и дух Конституции, не нарушая сроков проведения выборов парламента и президента.
— Если юристы выполнят эту задачу и одновременные выборы будут назначены, в каких из них вы примете участие?
— Думаю, я буду принимать участие и в тех, и в тех.
— Вы знакомы с рейтингами политиков и политических сил?
— Да, я их получаю. Но если я увидел рейтинги, это не означает, что я сразу должен хвататься за валидол и менять свои намерения. Я знаю, что за мной все равно стоят несколько миллионов человек, которые разделяют мои ценности. И если я приму другое решение, эти люди воспримут его как проявление слабости и как измену, как отказ от завершения начатого дела.
— Еще в конце минувшего года вы признавали, что не ожидаете роста своей популярности. Не раз соглашались с тем, что темы, которые отстаиваете, в том числе о голодоморе и НАТО, не добавят вам популярности в течение ближайшего года. Мы правильно вас цитируем?
— Да, абсолютно. Но есть вещи, которые выходят за рамки привычных понятий политики. Сегодня нации нужны государственные деятели, которые будут говорить то, что я говорю сейчас. Возможно, люди не поймут их сегодня. Возможно, даже через пять лет их не поймут. Но придет время, и к ним вернутся! У меня простая логика — чтобы сделать из народа государство, нацию, мы должны говорить об истории. Мы должны помнить, что у нас есть материнский язык, гимн, который следует уважать и петь, что у нас должно быть уважение к своему флагу. Хоть один человек в государстве должен об этом говорить, нравится это вам или не нравится. Я говорю об этом как президент. А вы мне предлагаете говорить нации сладкие вещи, которые будут добавлять рейтинг.
— Мы не предлагаем, мы констатируем...
— Подождите, давайте поговорим о том, что сделано. О чем мы говорили пять лет назад, формируя основы новой политики? О том, что нужно прийти к свободе слова. Чтобы у нас появился журналист, у которого колени не дрожат, который может задать вопрос, какой пять лет назад он бы себе в рукав засунул. Мы уже четыре года живем в условиях свободы слова. Да, мы еще не достигли конца пути, но у нас есть прогресс. Второе достижение — свобода выбора, основа демократического общества. Оглянитесь, за последние годы мы провели две досрочные избирательные кампании. Оба раза на выборах победила оппозиция, и оба раза наблюдатели признали эти выборы честными. А вспомните, что было пять лет назад! Я тогда дороги не знал на центральное телевидение.
— Вы опасаетесь, что с приходом другого президента будет откат в демократизации общества?
— А это не моя проблема. Это ваша проблема! Эта проблема — у тебя и у 47 миллионов остальных украинцев. Извини, что я перешел на "ты", просто хочу, чтобы меня воспринял каждый человек, который будет это читать. Если ты уверовал, что есть лучшая модель,— пожалуйста. А я пожертвовал достаточно, чтобы достичь тех ценностей, в которые верю! Я четыре года говорил об этих ценностях и пятый год говорю. Даст бог — буду и шестой, и седьмой, и десятый говорить. Я и не ставлю перед собой задачу понравиться нации. Вдумайтесь, мне 55 лет, я был главой Центробанка, был премьер-министром. У меня есть ценности, с которыми я умру. Независимо от того, поймет меня нация или нет, я буду рассказывать о поколениях украинцев, замученных, истерзанных. В этом миссия президента Украины. Знаете, я никогда не был и не буду хохлом, никогда не был малоросом и никогда им не буду. Если мне нужно будет вторую дозу диоксина принять, я это сделаю, не откажусь. У меня пятеро детей, и я хочу, чтобы у меня была возможность сказать им "я передал вам Украину лучшей, чем я ее получил".
— Среди тех кандидатов, которые имеют наибольшие шансы занять пост президента, вы видите того человека, который может продолжить ваш курс?
— Вы задаете хороший провокационный вопрос. Но если я на него отвечу, я фактически признаю ответ на другой вопрос. Подождите, давайте еще повоюем. Впереди выборы, давайте дождемся их результатов.
— Если парламент будет сопротивляться роспуску, возможно, что вы подтолкнете его к этому решению, издав указ о досрочном прекращении полномочий Верховной рады?
— Я не хочу, чтобы в парламенте было ощущение, что президент только и мечтает провести досрочные выборы. Но если у нас есть коалиция, у которой нет большинства, то я задаю вопрос — у нас легитимная власть или нет? Система, которая работает на несоответствии Конституции, хромает на обе ноги. А нестабильность от нее неизбежно распространяется на все институты власти — и в горсоветы, и в облсоветы, и в прокуратуру, и в Нацбанк. В такой ситуации всех будет колотить! Поэтому лучше добиться соответствия Конституции — пусть в парламенте будет сформировано большинство из 226 народных депутатов, которые смогут реализовать свой политический курс.
— Сейчас этого большинства нет?
— А вот это — суть моего запроса в Конституционный суд (КС). Я не хочу отталкиваться от положений регламента Верховной рады и готов дождаться решения КС. Есть норма о том, что при отсутствии большинства я должен выполнить требование Конституции (о роспуске Верховной рады.— Ъ), но эта норма может быть использована только после обнародования толкования КС.
— А в данный момент у вас нет оснований для роспуска Рады?
— Именно так, оснований нет. Но я считаю, что толкование Конституционного суда даст возможность назвать вещи своими именами. Напомню, глава Конституционного суда обещал, что решение будет вынесено в течение месяца, и пару недель из этого срока уже прошло. Я верю, что эти сроки будут соблюдены, потому что в правовом смысле, насколько я понимаю, тут серьезной дискуссии быть не может.
— Есть мнение, что после обнародования решения КС нужно будет ждать еще 30 дней, и только после этого появится право роспуска Рады.
— Не обязательно. Давайте подождем выводов суда. Если в этом документе будет четко сказано, что с момента создания коалиции ее деятельность не соответствовала нормам Конституции, то этот срок нужно будет отсчитывать со дня ее создания.
— Поддержите ли вы снижение избирательного барьера в рамках предвыборной реформы?
— Я бы пока не делал изменений в данном вопросе. Действующий барьер учитывает интересы избирателя. Другой разговор, что нам нужно менять избирательную систему и вводить механизм открытых списков. И вот здесь Украине нужно определиться. Если мы говорим о мажоритарной системе, о непартийном принципе выборов, то мы приходим к президентской республике. Но, насколько я понимаю, президентская республика после 2004 года умерла. К слову, лично я глубоко убежден, что именно президентская республика является лучшей моделью для страны, которая находится в переходном периоде. Но сегодня мы не сможем найти достаточную поддержку для возврата к этой модели. Так что сейчас, как бы это ни было горько, нам нужно поддерживать пропорциональную систему, усовершенствуя ее с помощью идеи открытых списков. Фактически, это будет заимствование некоторых элементов мажоритарной системы — на округе будет один кандидат от каждой политической силы.
— У вас есть 100-процентная уверенность в том, что парламент прислушается к вашим предложениям и пойдет с ними на выборы?
— Честно скажу, нет. Я допускаю, что в парламенте могут победить люди со слабой позицией. Хотя и Юлия Тимошенко, и Виктор Янукович говорили, что действующая система нездорова, что ее нужно менять. Но я понимаю, в тот момент, когда мы начнем говорить о деталях механизма открытых списков, это может серьезно разъединить нас.
— В таком случае, на чью поддержку вы рассчитываете?
— На поддержку 47 миллионов украинцев. Не удастся изменить закон о выборах — будем принимать обновленную Конституцию, где будет введен механизм законодательной инициативы со стороны граждан. Тогда будет все просто. Собрали 100 тыс. подписей, и закон попал в парламент.
— Но для изменения Конституции тоже нужна поддержка парламента, а ее нет.
— Для меня, как для политика, очень важно, чтобы в создании Конституции принимала участие Верховная рада. Хотя бы на уровне первого слушания, на уровне 226 голосов. Просто для того, чтобы услышать мнение парламента. И обязательно Конституция Украины должна быть принята народом. Я подчеркиваю, речь идет не о принятии в парламенте, а о том, что парламент рассмотрит ее. Пять политических сил выскажутся по этому вопросу. Скажут они "да" или "нет" — не так важно, но они выскажутся. А принятие должно быть всенародным. После утверждения проекта, который я предлагаю, ключи от Конституции раз и навсегда останутся у народа. Любые дальнейшие изменения Конституции, будут они инициированы Сенатом, Палатой депутатов или президентом, не смогут быть реализованы до тех пор, пока люди не скажут "да".
— Но действующая Конституция предполагает, что изменения вносятся при согласии двух третей депутатского корпуса, а это 300 голосов. У вас есть юридический механизм, который позволит обойти эту норму?
— Есть толкование Конституционного суда, обнародованное весной 2008 года. И там говорится, что изменения и дополнения идут по традиционной процедуре, а если это будет новая Конституция, то она должна приниматься на всенародном референдуме. Сейчас мы говорим о принятии обновленного варианта Конституции. Этого достаточно, чтобы задействовать ту норму, о которой я рассказал.
"Вы увидите, как мы попрощаемся с одиозными людьми, которые разочаровали партию"
— Вы являетесь лидером партии "Наша Украина", которая сейчас находится в глубоком кризисе. У вас есть план выхода из него?
— Важно понять, когда она оказалась в кризисе. Кризис был раньше — когда в партию вошли люди, которые повели ее не той дорогой, которой я хотел, не той, которая соответствовала моим взглядам. А сейчас мы говорим, что партия восстанавливается. На позапрошлой неделе я собрал президиум партии, где был представлен план ее обновления. Нам нужно перерегистрировать членов, обновить и во многих случаях перерегистрировать исполкомы. Нам нужно отделиться от тех людей, карьеристов, которые принесли партии колоссальный вред, отстаивая свои бизнес-интересы.
— О ком конкретно вы говорите?
— У президента должны быть только хорошие новости. Все плохое пусть делается устами других людей. Но могу вас заверить, что здесь действия будут решительными и кардинальными. Вы увидите, как мы попрощаемся с одиозными людьми, которые разочаровали партию. Во многих областных организациях нам нужно будет поменять руководство, обновить совет партии и исполком. А затем быстро провести областные конференции и всеукраинский съезд.
— И когда состоится этот съезд?
— Думаю, мы управимся за месяц. Максимум — месяц и одна неделя.
— "Наша Украина" будет принимать участие в выборах?
— Конечно, будет. И она вернет себе своих избирателей. Хочу сказать, что без "Нашей Украины" украинский политический мир будет очень бедным. Ни одна политическая сила не сможет так ясно формулировать приоритеты страны. Ни одна партия не предложит вам более достойной дороги в будущее, ни одна сила не будет так предана демократии, как "Наша Украина". Кстати, мы от этого постоянно страдаем, потому что в демократической партии всегда сложнее принимать решения, чем в авторитарной.
— Планируете ли вы расширять партию перед выборами за счет других демократических сил? Спросим напрямую — будет ли этим партнером партия "Единый центр"?
— Отвечу напрямую — тут есть сложности...(задумался.— Ъ) Давайте отойдем от конкретики "Единого центра"... Я напомню об истории объединений. С 2002 года я вызвал с того света столько политических трупов! Мы тогда спасали целые движения, плеяды политиков, которые, как мне казалось, еще могут послужить Украине. Но в итоге объединение в блок привело нас к подрыву целостности, мобильности и эффективности принятия решений.
— А если не пытаться создавать блок, а объединиться в единую партию?
— Это была последняя идея. Мы хотели объединить всех — начиная от Руха Бориса Тарасюка и УНП Юрия Костенко и заканчивая христианскими демократами. Теоретически у нас был шанс объединиться, но практика показала, что демократические силы очень плохо склеиваются. Причем препятствием становится не национальная идея, а маленькое эго мелких политиков, вчерашних политиков. Исходя из этого опыта сегодня у меня, честно скажу, мало желания объединяться с кем-либо на партийном уровне. Уже накопилась усталость, надоело быть палочкой-выручалочкой для других политических сил. Хотя, конечно, я не говорю категорическое "нет", потому что идет политический процесс, и возможны компромиссы.
— В начале нашей беседы вы рассказали о позитивных результатах своего пребывания на посту президента. А есть что-то, что вы хотели, но не смогли сделать за эти годы?
— Да. Это реформа Конституции. Эта мина была заложена в 2004 году... Но тогда нация стояла перед перспективой гражданской войны, и выбор был очень сложным.
— Возможно, надо было отменить конституционную реформу, инициированную президентом Леонидом Кучмой, еще в 2005 году?
— У меня тогда не было большинства в парламенте. Старое большинство (в Верховной раде IV созыва.— Ъ) доживало свои дни, а новосозданное (в Верховной раде V созыва.— Ъ) не было конструктивным с первого дня. Из-за этого мы потеряли слишком много времени.
"Нашим двусторонним отношениям не хватает прагматики"
— За время вашего правления Киев и Москва так и не выстроили нормальные политические отношения. Вам не удалось этого сделать ни с Владимиром Путиным, ни с Дмитрием Медведевым. Что вам мешало?
— Россия — великая страна, которая может и должна солировать во многих геополитических вопросах. Естественно, у нее свое видение внешней политики. В Москве могут говорить, что Украина — это зона особых интересов России. Но в Украине такая терминология не воспринимается. Что касается наших двусторонних отношений, то им не хватает прагматики. На лицо их глубокая политизация. Я считаю, что наилучшим образом отношения укрепляют торгово-экономические связи. Обязанность политиков двух государств сделать так, чтобы бизнес мог свободно общаться. Еще в 1993 году, чтобы активизировать экономические отношения, было подписано соглашение о зоне свободной торговли. Сегодня — 2009 год, прошло 16 лет. Украина ратифицировала этот документ вскоре после подписания. Россия же до сих пор этого не сделала.
— Что мешает создать такой режим?
— Это вопрос не к украинской стороне. Кстати, месяцев через пять Украина подпишет соглашение о зоне свободной торговли с ЕС. Мы начали работу над ним 11 месяцев назад и, думаю, к сентябрю завершим. А вот теперь у меня вопрос: почему с Россией мы не можем ввести такой же режим?
— Ваше стремление в НАТО, которое прохладно воспринимают в обществе, также вызывает раздражение Москвы. Какая в этом необходимость?
— Это принципиально. Нам нужно понять, насколько важна роль системы безопасности в обустройстве независимого государства. За последние 90 лет украинцы шесть раз объявляли независимость своего государства. Вдумайтесь, шесть раз — ни у одной нации в Европе нет больше такого опыта!
— Вы считаете, что, оставаясь вне НАТО, Украина может потерять независимость?
— Я хочу, чтобы поняли мою аргументацию. Из шести попыток объявления независимости Украины пять провалились. Как правило, это было связано с внешним фактором. Конечно, помогала в этом и пятая колонна внутри страны. Так вот, я не хочу, чтобы мы потеряли независимость в шестой раз. Посмотрите на Европу. Ни одна страна Европы, исключая Россию, не пошла по пути самодостаточной политики безопасности. Все сказали, что единственный способ гарантировать собственную безопасность — участие в модели коллективной безопасности. Другая модель не рассматривается ни в Австрии, ни в странах Скандинавии, ни в Швейцарии. Есть различия в нюансах — почему одна страна формально вошла в блок, а другая нет. Но это не значит, что эти страны против модели коллективной безопасности! В той или иной мере они все под защитой этой системы. А теперь возьмем примеры новейшей истории и посмотрим на страны Восточной Европы, начиная от стран Балтии, с которыми мы вместе строили развитой социализм. Как только они получили независимость, первым шагом в сфере безопасности было присоединение к системе коллективной безопасности.
— Когда Украина может присоединиться к НАТО?
— Я понимаю, что журналисты хотят услышать год, месяц и день. Но тут все сложнее. Это не в компетенции президента Ющенко. На этот вопрос должен ответить весь народ. Каждый должен понять, что НАТО — это не политика против кого-то, это политика за вас. Одним словом, для того чтобы Украина была в НАТО, нам нужно провести работу среди 47 миллионов украинцев. Здесь дорога не будет определяться директивой: "да будет так". Я оптимист, поскольку вижу динамику. Четыре года назад мы начинали работу с 12% поддержки вступления в НАТО. Первый год закончили с показателем 17%, сегодня у нас 33%.
Нам надо убедить украинцев, что НАТО — это не облако в штанах, которое парит где-то высоко. Надо, чтобы люди поняли, что речь идет о независимости, о гарантиях неприкосновенности границ и о том, какую страну они оставят своим детям. Поэтому я четыре года стучусь во все двери и говорю: есть один способ сохранить спокойствие и стабильность — присоединиться к единой политике безопасности Европы. Я не знаю, как долго нужно будет водить нацию по пустыне, чтобы она пришла к этому открытию. Но динамика последних четырех лет говорит о том, что число сторонников НАТО увеличивается, а число противников уменьшается. Устраивают ли меня эти темпы? Нет, не устраивают. Смена власти в Украине, если она состоится, добавит что-то к сделанному? Нет, не добавит! Это обязательно отбросит нас. Но этот откат не будет фатальным. Мы обязательно вернемся к этой идее — через 5 или 7 лет — и поймем, что сегодня потеряли то, что было у нас на пороге.
— Что касается пребывания Черноморского флота Российской Федерации в Крыму — есть договоренность, что он будет базироваться там до 2017 года, но Киев настойчиво предлагает Москве уже сейчас готовиться к выводу флота. К чему эта спешка?
— Эта договорная база нас не устраивает, она не дает Украине никакой выгоды и, по сути, никакой арендной платы, никакой компенсации потерь, которые несет Крым. Но у нас есть соглашение до 2017 года, дух и букву которого мы обязаны соблюдать. Однако наша Конституция не предполагает размещения в Украине чьих-либо военных баз. Единственным исключением до 2017 года является Черноморский флот России. Но вывести флот за год, два или пять невозможно. Так что мы не ставим цель торпедировать действующие соглашения, мы лишь хотим предупредить российских партнеров.
— Во время августовской войны в Южной Осетии вы приезжали в Тбилиси и поддерживали Михаила Саакашвили. Вы по-прежнему считаете, что он был прав в том конфликте?
— Оценивая те события, мы исходили из территориальной целостности Грузии. Нет аргументов, которые позволяют посягать на эти принципы и разделять суверенную страну.
— Запад считает так же. Но отношение к Саакашвили там изменилось: его не считают невинной жертвой агрессии.
— Я не говорю о Саакашвили. Я говорю о принципах, на которых основывается мировой порядок. Они были нарушены.
"Я хочу подчеркнуть, что государство — это не кооператив"
— Вы встречались с представителями МВФ в рамках переговоров о получении второго транша кредита. Является ли финансовое оздоровление НАК "Нафтогаз Украины" одним из требований МВФ?
— Да, это одна из важнейших составляющих бюджетной проблемы, о которой я уже упомянул. Нам нужно изменить правила игры на рынке, либерализировать оптовый и розничный рынки газа.
— Нужно ли повышать стоимость газа для населения?
— Конечно. И это — больной вопрос. Потому что это решение не в компетенции президента или парламента, а исключительно в компетенции правительства. А правительство не хочет этого делать и ищет другие пути. В частности, речь идет о выделении бюджетного финансирования.
— Почему вы не настаиваете на немедленном реформировании отрасли в соответствии со своим видением?
— У этих реформ отложенный эффект — даже если правительство согласится на их проведение, последствия мы сможем ощутить только в конце года, потому что потребление газа населением вырастет лишь в IV квартале. Во II-III кварталах у нас не будет другого пути, кроме как выделить "Нафтогазу" 6,1 млрд грн. Да, я не являюсь сторонником такого подхода, потому что он откладывает реформирование нефтегазового сектора. Но сегодня у нас нет выхода.
— Где брать средства для закачки газа в ПХГ в летний период?
— Здесь есть два нюанса. Скажите, какая страна Европы закачивает в ПХГ такие же объемы газа, как Украина? Ни одна из стран. И Украине следует отказаться от этой практики. Если у нас будет отрегулированный внутренний рынок — ритмичное потребление, либерализированная цена и полная оплата потребленного газа — мы сможем поднимать этот вопрос. Зачем нам закупать газ авансом, чтобы потреблять его в декабре? Единственное, что может стимулировать такую закупку,— конъюнктура цены. Если летом нам будет выгоднее покупать газ, чем зимой, у нас появится мотив для закачки в ПХГ. Еще один момент — мы можем использовать ПХГ для хранения экспортных объемов газа, которые предназначены для сезонных поставок в ЕС. И я считаю, что нам надо следовать этой логике. Да, часть мощностей ПХГ нужно использовать для критических резервов внутреннего потребления, но львиную долю следует переориентировать для стабилизации поставок в Европу.
— Но это — планы на будущее. А что делать в 2009 году?
— Нужно налаживать внутренний рынок. Если он будет работать как часы, у нас не будет проблем с поставками и оплатой газа в сезонный период. С сегодняшней же системой нам нельзя рассчитывать на кредитование, потому что возврат кредитов будет очень сомнительным. Я приведу пример. За несколько дней до нового, 2009 года, я распорядился, чтобы Нацбанк выделил "Нафтогазу" около $2 млрд для расчета с "Газпромом". Подчеркиваю, кредит был выдан на полгода. Прошла половина этого срока — закончился I квартал, в который было потреблено основное количество оплаченного газа. А теперь я задаю вопрос: какая часть этой суммы была погашена? Ноль! Во II квартале, естественно, выручка за продажу газа будет еще меньше, потому что закончился отопительный сезон. Что делать?
— Будет пролонгация кредита Национального банка?
— Для пролонгации правительство будет вынуждено снова обращаться за кредитами к Нацбанку, который ограничен в средствах. Никакой другой заемщик не даст денег на эти цели. В итоге будут снижены возможности финансирования других направлений развития экономики.
— Но правительство все-таки ищет альтернативные источники кредитных средств. В частности, Кабмин обратился к России с просьбой выдать кредит в $5 млрд. Вы поддерживаете такую инициативу?
— Прежде чем ответить на этот вопрос, я напомню, что дисбаланс госбюджета этого года составляет около 40 млрд грн плюс еще порядка 30 млрд грн скрытого дефицита. Для начала нам нужно решить вопрос устранения этого дисбаланса. А решить его можно только с международными финансовыми институциями — ни Россия, ни Саудовская Аравия нам тут не помогут. Как только Украина выполнит требования МВФ, найдет ресурсы для покрытия дефицита бюджета и получит финансирование МВФ, нам будут интересны любые другие кредитные программы.
— В том числе российская?
— И российская, я не против. Но я хочу подчеркнуть, что государство — это не кооператив, государство не ставит цель добыть деньги любой ценой. В ходе пересмотра бюджета правительство должно быть поставлено в определенные рамки. В бюджете должны быть зафиксированы суммы, сроки и условия возможных займов для покрытия разрывов в 2009 году. Если эти условия будут соблюдены — пожалуйста.
— А если средства получит не правительство, а "Нафтогаз", это позволит обойти бюджетные ограничения?
— Если российская сторона захочет предоставить заем "Нафтогазу" как корпоративной структуре и помочь ему закачать газ в ПХГ — это будет возможно.
— А вы не боитесь, что у этого кредита будет политическая составляющая?
— Я понимаю, о чем вы говорите. Могу заверить вас — в Украине нет политика, который хотел бы провести ревизию собственности газотранспортной системы. Если вы считаете, что знаете такого политика, то ошибаетесь. Это факт! Конечно, есть политики, которые спекулируют на этой теме, но это — только политические спекуляции, не более. Да, я согласен с тем, что государство не лучший оператор в использовании национальных ресурсов, но ГТС это правило не касается. Давайте запомним раз и навсегда: газотранспортная система Украины — это нераздельный актив государства. Нужно забыть о любых предложениях по пересмотру статуса управления и использования ГТС.
— 23 марта в Брюсселе состоялась международная конференция по вопросу модернизации ГТС. Вы ожидали, что это мероприятие вызовет столь резкую реакцию России?
— Нет. Потому что это неадекватная реакция. Просто в России у многих людей сложилось впечатление, что украинская ГТС — это объект, на который они могут претендовать.
— Почему же Украина спокойно реагирует на заявления российских чиновников, раз они подвергают сомнению право Украины модернизировать систему?
— Потому что, если реагировать на все заявления, это не привнесет конструктива в отношения.
— Но Москва заявляет об этом на международной арене, убеждая Европу в своей правоте. Возможно, что в итоге Россия добьется пересмотра брюссельских договоренностей?
— Нет, потому что проблема модернизации ГТС — проблема не только Украины. Это также проблема Евросоюза. Европа была шокирована событиями, происходившими в начале 2009 года. Мало кто в ЕС допускал, что кто-то сможет перекрыть им газ в январе. И сделала это, подчеркиваю, не украинская сторона. Все это подтолкнуло Европу к созданию новой схемы работы газового рынка. Конечно, еще не скоро можно будет говорить о создании ясного, четкого европейского рынка газа, но над этим сегодня работают в разы активнее, чем, скажем, год назад.
— Закупка газа на восточной границе Украины — часть новой схемы?
— Вполне возможно. Этот вопрос будет подниматься в контексте реформирования газового рынка.
— Вернемся к брюссельским договоренностям. Возможно ли участие России в модернизации ГТС?
— Конечно, "Нафтогаз" требует практической помощи в модернизации ГТС. Мы нашли три структуры, которые готовы профинансировать модернизацию ГТС,— это Европейский инвестиционный банк, ЕБРР и Всемирный банк. Но когда мы получим финансовые ресурсы, нам нужны будут подрядчики для модернизации системы. Будет проведен конкурс по модернизации линейной части, и, если российский контракт окажется самым выгодным, очевидно, что российская сторона примет участие в этом проекте. То же касается компрессорных станций. Ограничений для участия зарубежных компаний в этих конкурсах не будет. Но я уточняю — принадлежность ГТС от этого не будет меняться.
— Почему вы говорите только о подрядных работах? Ведь брюссельская декларация допускает привлечение дополнительных инвесторов, помимо трех инвестбанков.
— Пожалуйста, если кто-то захочет присоединиться к финансированию, это не будет лишним. В том числе если это будет Россия.
— 23 марта в Брюсселе премьер-министр Юлия Тимошенко поддержала достигнутые договоренности. В то же время есть информация, что сегодня премьер пересматривает свою позицию. Вы можете подтвердить или опровергнуть эти сведения?
— У меня тоже есть такая информация. Но я могу только выразить сожаление по этому поводу, потому что другого варианта у Украины нет. К тому же коммерческие звенья этого проекта суперокупаемы, они чрезвычайно выгодны для нас. Тут не может возникать даже малейших дискуссий. Есть также некоммерческие проекты с отдельным финансированием — речь идет о метрологическом центре в Боярке, строительстве газоизмерительных станций на семи входах ГТС в Украину и формировании единой системы мониторинга. Цель этих проектов — сделать украинскую ГТС открытой системой, где европейский потребитель сможет получить любую информацию о прохождении газа. Фактически, она станет неотъемлемой частью европейской ГТС и будет интегрироваться в европейский рынок газа.
— Вы не раз критиковали контракты о поставках и транзите российского газа, которые были подписаны в начале января...
— И сейчас критикую!
—... а еще вы говорили, что их нужно пересматривать. Почему нет инициатив по их пересмотру?
— Потому что это — компетенция правительства. Есть человек, который взял на себя личную ответственность за содержание этих контрактов. Это — Юлия Тимошенко, именно она давала директивы, определяла ценовые и прочие характеристики. А те люди, которые технически формировали и подписывали документ, лишь выполняли директиву премьер-министра. Но разве можно говорить, что ставка транзита в $1,7 дает стабильность нашей ГТС? Это — убыточная ставка!
— Так все-таки, Украина будет пересматривать контракты, которые вы называете невыгодными?
— Если мы сейчас будем поднимать вопрос пересмотра этого невыгодного, непродуманного контракта, это не найдет поддержки в Европе. Контракт подписан, и его необходимо выполнять. Нам нужно, чтобы наши взаимоотношения с Россией были стабильными, чтобы мы не удивляли каждый год весь мир, рассказывая, как тяжело договариваться с Россией.
Интервью взяли СЕРГЕЙ Ъ-СИДОРЕНКО, ВЛАДИМИР Ъ-СОЛОВЬЕВ

{ 9 Комментариев }

Щорічне звернення президента

werwolfs 04.04.2009 в 18:23

http://www.krokua.org/ru/

Дорогая Украина, «Мы – большая, сильная и свободная страна. Наша цель – сделать реальный CЛЕДУЮЩИЙ ШАГ ВПЕРЕД к лучшей жизни. Мы сейчас на средине нашего пути к цели. Нужно собраться с силами. Нужно верить в себя. Нужно идти вперед. Слава Украине! Спасибо за внимание». — Президент Ющенко Ваші враження панове. Будь ласка, тільки спочатку прочитайте звернення, а не тільки його початок.

{ 2 Комментариев }

Українська Україна змоєї точки зору.

werwolfs 03.04.2009 в 19:28

В цій темі намагатимуся створити, щонайменше, своє бачення української національної ідеї. буду вдячний за пропозиції. Привабливі для мене включатиму у текст статті.

Українська УКРАЇНА (власний проект, цензурний (цензор - я), субєктивний (суб'єт - я), для вільного використання)

1. Державна мова - єдина, українська, поширена на всій території України. Всі інші - допоміжні, вільно використовуються, вивчаються за власним бажанням.

2. Історія України для України - визначення термінів відносно до України, трактовка історичних подій з точки зору України.

3 ....

Далі буде (можливо)

{ 17 Комментариев }

Махно і Україна

werwolfs 25.03.2009 в 20:23


Відправляючи своїх агітаторів в Україну, Лев Троцький (Лейба Бронштейн) говорив їм: «Товарищи! То, о чем мы здесь – в России – говорим совершенно открыто, в Украине можно шептать лишь на ушко, а то лучше и совсем не говорить... Помните же, что нет труднее работы агитаторской, как на Украине... Ни для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас сытое украинское крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев, возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души. В нём проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы».

В кожному історичному типі суспільства існує розподіл на еліту і власне народ. Завдання еліти – впорядкувати життя народу і організувати його захист. А завдання народу – плодитись, трудитись і забезпечувати еліту всім необхідним для виконання її суспільних функцій. Звичайно, еліта норовить поцупити дещо більше – для власних, елітних, потреб. Та якщо вона це робить з роузмом і в міру, то користі від наявності національної еліти набагато більше, ніж шкоди від її відсутності. Історія України Нового часу – тому яскраве підтвердження.

Оптимальний тип взаємодії еліти і народу – це Німеччина кінця ХІХ – початку ХХ століть. Владі тут вдалося за короткий час різко підвищити економічний рівень життя населення, його освіту і культуру, а головне – вселити в німців таку віру в свої власні сили, що для того, щоби зупинити грандіозний поступ германської нації, потрібно було організувати дві світові війни.

Існував ще й російський тип взаємодії – коли еліта не тільки соціально і економічно відривається від свого народу, а й відгороджується від нього культурно – навіть переходить на іноземну мову для внутрішнього спілкування. Вже на початку ХІХ століття це доводило до абсурду: під час війни з французами російські селяни-партизани так і не могли второпати, кого слід вбивати – у офіцерів і царської, і наполеонівської армії були схожі мундири і розмовляли вони однаковою мовою – французькою. По справедливості убивали всіх. Але це був тільки початок. А жахливий кінець чекав російську націю у ХХ столітті.

У нас, як завжди, було інакше. Починаючи з нового часу, наші сусіди, у яких також гостро стояла кадрова проблема, зманювали і скуповували «на корню» українську еліту. Опорою Речі Посполитої стали українські роди Острожських, Вишневецьких, а Російській імперії вірно слугували Кочубеї, Апостоли, Розумовські, Гоголі.

Та залишившись без еліти і держави, український народ не перетворився в людську популяцію українських степів, як це сталося з братами білорусами на їх болотах. Спрацювали в етносі якісь внутрішні механізми самоорганізації і народ сам розділився на дві частини: селянство і козацтво. Селяни господарювали на землі, забезпечуючи економічні основи існування етносу, а козацтво цей етнос боронило. Козацтво як збройні сили не було особливим тягарем для народної економіки, бо частина козаків сама вела своє господарство у вільний від війни час, а за привілей не платити податки платили найвищу ціну – власною кров’ю.

Мирну частину населення козаки в стані напідпитку дещо зверхньо іменували гречкосіями. Проте ніхто не вимагав від звичайного селянина, як це буде пізніше, щоб той брав до рук зброю і йшов воювати. Війна – це козацька справа, а хліб вирощувати – справа селянська. І кожен робив те, що міг, поважаючи вибір іншого. В цьому і полягала сила тогочасного українського суспільства.
Козаком міг стати кожен. Це була справа особистого вибору. І кожен міг цей вибір зробити з огляду, звичайно, на свої можливості і свої уявлення про гідне людини життя. На Січ-бо йшла не тільки біднота у пошуках кращої долі. Хорошим тоном навіть у заможних селян було відправити сина на Запоріжжя на кілька років покозакувати – і досвіду військового набратися, і стати, врешті решт, справжнім чоловіком.

Козак був народним героєм, народним ідеалом в піснях, думах, переказах і зберігався як етнографічний персонаж навіть тоді, коли козацтво, як суспільна верства, давно вже не існувало.
Російська імперія ліквідувала головну загрозу українцям – турецько-татарську, українці ж на початку отримали такі привілеї, про які, наприклад, російські селяни не могли і мріяти. Сенсу воювати вже не було і козацтво розбіглося господарювати на благодатних українських чорноземах. Щоправда, безкоштовний сир, як завжди, дещо пізніше закінчився мишоловкою: кріпосним правом, тягарем податків, бюрократичною сваволею. Та після відміни кріпосного права в 1861 році життя українських селян різко покращилося, особливо на Лівобережжі та на Слобожанщині. Візьмемо для прикладу звичайне слобожанське село Білолуцьк (нині смт. Білолуцьк Новопсковського району Луганської області). В кінці ХІХ століття білолуцькі селяни без допомоги держави власним коштом збудували церкву, комплекс будівель земської лікарні, двоповерхову школу, земське училище та інше. (Спробували б вони зробити це зараз, у ХХІ столітті...) А тоді на Україні, особливо Слобідській, запанував достаток і сумирне роботяще гречкосійство.

Народ був настільки мирний, що опис нашого краю, створений місцевими вчителями під керівництвом відомого етнографа В. Іванова, вражає сучасного чоловіка своєю неймовірною доброчесністю: українці уникають сварок, не влаштовують бійок, мало п’ють і зовсім не вживають брудної лайки. Поліція і злочинність майже відсутні, а єдиний місцевий розбійник, про якого ще збереглися народні спогади, на прізвище Засєрін був явно не українського походження. Здавалося, не буде кінця і краю цій пасторалі...
 

Проте на початку ХХ століття в Російській імперії спалахнула громадянська війна. Українській еліті, яка на той час з гріхом пополам сформувалася, бракувало досвіду управління та й міжнародна ситуація була вкрай несприятливою. В результаті молода українська держава не змогла захистити свої кордони. І Україна перетворилася в поле бою більшовиків, денікінців, німців та інших інтервентів. В перервах між боями ворогуючі сторони з ентузіазмом займалися грабунком мирного населення. Та якщо для більшості незваних гостей це було чимось на зразок вигідного хоббі, то для російських комуністів вивіз продовольства з України був питанням життя і смерті.  Промисловість була зруйнована і навіть при найбільшому бажанні про товарообмін з селянством не могло бути і мови. Хліб просто так забирали озброєні продзагони. Голодні робітники, у яких в містах залишалися голодні сім’ї, особливо не розрізняли бідних і багатих селян, хліб на споживання і на сівбу. Забирали все у всіх, прирікаючи на голодну смерть село за селом. І тут вже мова йшла не про ідеологію, а про біологію – просте виживання. Йшла битва за хліб. Селяни знищували продзагони, каральні загони знищували селян, селяни створювали свої бойові загони і нападали на карателів... Пастораль досить швидко перетворилася на криваву круговерть.

Щоправда, у українського селянства вистачило здорового глузду не влаштовувати українську Вандею, як це зробили в Росії на Тамбовщині, коли всі селяни від мала до велика брали до рук зброю і йшли воювати з регулярною армією. В такому важкому випадку розраховувати на «хепі енд» можна тільки в голівудському кіно. В реальному ж житті, в умовах ХХ століття і безкрайнього українського степу це найпевніший спосіб колективного самогубства, коли натовпи погано озброєного і ще гірше навченого народу спокійно розстрілюються на відкритому просторі автоматичною зброєю війскових підрозділів, авіацією і бронетехнікою. Навіть в ідеальному варіанті, коли б вдалося створити масову і боєздатну українську регулярну армію, шанси на перемогу були примарні. Величезна кількісна перевага була на боці Росії. Червона армія в 1920 році нараховувала 5 мільйонів чоловік. Більш того, всі основні центри виробництва озброєнь і боєприпасів знаходилися на території Росії. Тобто розстрілявши в героїчній борні всі невеликі запаси ще царських боєприпасів, українська (навіть ідеальна) армія миттєво перетворювалася в величезний беззбройний натовп. І не потрібно мати особливої уяви, щоб уявити собі подальший розвиток подій в умовах тодішнього всезагального озвіріння людей.

І тому серед українців на той час ідея масової національної армії не мала особливої популярності. Але народ обрав оптимальну для тих історичних умов форму опору. Нація знову поділилася на козаків і гречкосіїв. Гречкосії мирно працювали, водночас забезпечуюючи козаків всім необхідним: харчами, кіньми і інформацією про ворога, що війні далеко не остання річ. А також ховали повстанців від переслідувань і доглядали за їх пораненими. Коли ж потрібно було створювати масові піхотні підрозділи, гречкосії оголошували самомобілізацію і доводили чисельність повстанської армії до 150 тисяч бійців, а потім знову розходилися по домівках господарювати.

В повстанці йшли тільки добровольці - ті, хто мав власні солідні підстави ризикувати своїм життям, хто мав військові здібності і можливість воювати, хоча останнє поняття було суто відносним. Одним з повстанських полків успішно командував батько Правда – каліка без обох ніг.

Махновські повстанці не називали себе козаками, бо цю назву вже виокристовували і недоброї пам’яті донські козаки, чиї каральні загони катували селян під час російської революції 1905-1907 років, і полки «червоного козацтва», які підтримували комуністів, і українські національні частини. Проте, і по бойовому духу, і по організації, і по способу ведення бойових дій справжніми козаками були лише махновці. Більшовики-сучасники в один голос твердили: «Части батьки Махно пропитаны духом бесшабашного вольного Запорожья. Настроение их боевое, бодрое». До речі, і район бойових дій махновців від річки Буг до річки Айдар майже повністю збігається з територією земель колишнього Війська Запорізького.

Відправляючи своїх агітаторів в Україну, Лев Троцький (Лейба Бронштейн) говорив їм: «Товарищи! То, о чем мы здесь – в России – говорим совершенно открыто, в Украине можно шептать лишь на ушко, а то лучше и совсем не говорить... Помните же, что нет труднее работы агитаторской, как на Украине... Ни для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас сытое украинское крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев, возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души. В нём проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы».

Махно і Україна (ч.2)


...З середньої тачанки повільно піднімається сам командир, обводить поглядом своїх повстанців і над степом лунає звична команда "Хлопці! Ррроби грррязь!"

...І, як колись запорожці, повстанці на крок випереджали своїх ворогів у військовій тактиці, хоча серед десятків тисяч махновців був тільки один штаб-офіцер Петро Гавриленко, нащадки якого нині проживають в смт Міловому Луганської області. Ворожі ж армії були вщерть переповнені колишніми царськими полковниками та генералами... Головною бойовою силою повстанців були високомобільні загони кавалерії, яка потай зосереджувалася в певних місцях, потім наносила раптовий удар і знову розчинялася серед безкрайніх українських просторів і українського селянства. А якщо до цього ще додати високі бойові якості повстанців-кіннотників, їх безмежну довіру до своїх командирів, яким по праву давали військове (і не тільки військове) звання "батько", то не дивно, що повстанські війська були предметом заздрощів ворожих воєначальників. Легендарний денікінський генерал Володимир Зіновієвич Май-Маєвський, який сам командував елітними офіцерськими частинами, на силу відбиваючись від махновської кавалерії, захоплено говорив своїм штабним: "Вот мне бы таких командиров!" (див.фото)

А повстанські командири набагато раніше ворожих генералів зрозуміли, що головне – це не чисельність армії, а її бойовий дух і ще – щільність стрілецького вогню. Тому за шалені гроші і золото махновці всіма правдами і неправдами купували кулемети "Максим" і "Л'юіс", а Луганський патронний завод нелегально забезпечував повстанців патронами – по півтора мільйони штук за раз. Вся армія генерала Денікіна, йдучи в похід на більшовицьку Москву, мала на озброєнні 640 кулеметів переважно в піхотних частинах. А у повстанській арміх Махна тільки одна бригада батьки Каретникова мала 700 "Максимів", причому на тачанках, що забезпечувало неймовірне на той час поєднання мобільності зі щільністю стрілецького вогню.

Врешті решт, і в білій, і в червоній арміях з'явилися великі кавалерійські з'єднання, але з традиційним озброєнням: карабіни, списи, шаблі... Причому домінуючою була тактика бою холодною зброєю ("рубка"), як і за часів Стародавнього Риму. А у повстанців вже було дещо інше...

Уявіть собі, у безкрайньому українському степу сходяться дві кавалерійські лави по кілька тисяч вершників з кожного боку. Рухаються густо – стремена до стремен в кілька рядів. Зближуючись, мчать назустріч шаленим галопом, виставляючи вперед списи і піднявши шаблі, бо стріляти на скаку з карабіна – річ безглузда. Аж раптом махновська кіннота розділяється надвоє і півколами зміщується на фланги, а посередині приємно здивований противник помічає 700 тачанок батьки Каретникова, які, розвернувшись на шаленій швидкості, завмирають, як вкопані. З середньої тачанки повільно піднімається сам командир, обводить поглядом своїх повстанців і над степом лунає звична команда "Хлопці! Ррроби грррязь!". 700 кулеметів "Максим" за хвилину випльовують 42 тисячі куль і невдовзі ворожа кавалерія, яка вже не може зупинитись, перетворюється на криваве місиво. Задніх потім добиває повстанська кіннота, яка завбачливо обійшла ворога з флангів.

З ворожою піхотою мороки було набагато більше. Примусово зігнані в білу чи червону армію солдати не горіли бажанням воювати, а ще більше – помирати. Тому вони, будучи зненацька захопленими повстанцями, кидали зброю і видавали своїх командирів та комісарів. Останніх повстанці безжально рубали, зброю відбирали, а решту полонених відпускали на всі чотири сторони. Проте більшовицькі загороджувальні частини ловили цих солдатів, озброювали їх і знову кидали в бій проти махновців. Нестор Іванович лютував: "Ну не рубати ж їх всіх під корінь!?". Врешті решт батько, як істинно великий тактик, знайшов вихід і наказав полонених не тільки роззброювати, а й роздягати наголо. А оскільки у більшовиків запасів обмундирування не було, то тисячі голих червоноармійців місяцями сиділи по українських селах, чекаючи, поки привезуть уніформу.

Повстанська армія Нестора Махно не мала власних арсеналів і надійних джерел військового забезпечення. Проти неї воювали регулярні армії, на яких працювала власна (а інколи і закордонна, як на білих) військова промисловість. Керували цими арміями тисячі офіцерів з класичною військовою освітою та багаторічним досівідом Світової війни. На озброєнні регулярних армій була авіація, танки, броньовики і бронепоїзди, різнокаліберна артилерія. 6 З цього всього списку повстанці мали в своєму розпорядженні (та й то недовго) лише кілька бронепоїздів, відбитих у ворога. Крім технічної переваги, противник махновців мав ще й величезну кількісну перевагу в живій силі (5 мільйонів в Червоній армії, 150 тисяч в повстанській). За такого співвідношення сил повтсанці кілька років вели успішні бойові дії тільки тому, що застосовували передові методи ведення війни, недосяжні до сих пір і кращім збройним силам світу. Створено ж все це було на основі української козачої традиції.

Художньо вразливі натури сучасників звертали увагу, перш за все, на зовнішній бік справи. Особливо їх дивувала демонстративна відсутність уніформи в Повстанській армії. Ну як це-так, армія – і без мундирів. Секретар Камєнєва (одного з лідерів російських комуністів) так описує парад махновської піхоти у 1919 році: "В строю парубки и пожилые. Один босой, в рваных штанах, в офицерской гимнастёрке и австрийской фуражке, другой – в великолепных сапогах, богатых шароварах, рваной рубахе и офицерской папахе. Лица зверские. Командир одет в бурку, папаху, при сабле. Настоящая Сечь". А от опис другого – переляканого московського попа, що бачив козаків Семена Палія в 1701 році: "Голытьба беспорточная, а на ком и клока рубахи нет. Страшны зело и лихи что собаки". Як бачимо, тяглість історичної традиції московського сприйняття козацтва зберігається довго.

Проте повстанська піхота була військом ad hoc (на випадок). В разі військової потреби формувалися десятки піхотних полків, але коли необхідність минала, піхотинці зі зброєю в руках розходилися по домівках хазяйнувати. До наступного разу.

Стабільним залишався лише склад ударних махновських частин – кавалерії. Це була дійсно військова еліта – на зразок січового лицарства. І такоелітою вони відчували себе і в бою, і після бою. "Махновские молодчики" – злостиво-заздрісно іменувала їх комуністична пропаганда. А ось більш спокійний опис російської вчительки з Гуляй-Поля: "Конные отряды махновцев представляли собой красивое зрелище: все молодые люди, много красивых, хорошо одетых и на прекрасных конях. Махновцы любили пофрантить, заботились о своей наружности. Часто во время боя у парикмахерской стояло много лошадей – это махновцы брились и стриглись, красоту наводили..."

Ну як тут не згадати опис Яворницького: "Приїздять запорожці в Смілу, розодягнені так, що ж Боже твоя воля! А як сядуть на коней та проїдуть по ярмарку – то наче іскри викрешують". І тут знову історична тяглість...

Коли війну вважати не примусово-історично-патріотичним обов'язком, а способом гідного людського життя (хай може й недовгого), то виникає суто українська потреба в естетизації буття (хай і віськового). Воювати треба було вільно, весело і красиво. Навіть аналог російської військової команди "Стройся" (тобто "Становся в стрій") у козаків був інший – "Шикуйсь!", що походить від слова "шик", "шикувати". Згадаймо Котляревського:

Так вічной пам'яті бувало

У нас в Гетьманщині колись

Так просто військо шиковало

Не знавши "стій", "не шевелись"

Так славнії полки козацькі

Полтавський, Лубенський, Гадяцький

В шапках було, як мак цвітуть,

Як грянуть сотнями ударять,

То мов мітлою все метуть.

Махно і Україна (ч.3)

"В критические моменты для своей армии Махно бросает в бой свой последний резерв – самого себя, и добивается успеха". Вести в атаку -не на параді красуватися. У Нестора Махна було зо два десятки серйозних поранень, але це його не зупиняло.
Махно і Україна (ч.3)

...Початок індустріального ХХ століття подарував нам новий військовий винахід – армію індустріального типу. В цій армії, як і в індустрії, головну роль відіграють кількість озброєння (в індустрії – обладнання) і кількість солдат (робітників). Причому особисті якості і солдата, і робітника не мають тут ніякого значення. Оскільки в армію силою заганяють мільйони людей, які мають мінімальну військову підготовку і ще менше бажання воювати, то рівень боєздатності середньостатистичного солдата виходить наскільки низьким, що штаби в плануванні військових операцій справедливо ігнорують цей показник. Верхом "полководчєской мудрості" є створення величезної кількісної переваги на окремих ділянках фронту і дуболомний лобовий наступ – м'ясорубка. Перемагає, звісно, той, у кого більше отого гарматного м'яса. Безглуздість такої військової машини настільки очевидна, що хоч якось функціонувати вона може лише тоді, коли солдата вдається взагалі відучити думати і привчити сліпо коритися наказам. Для цього створюється жорстка система примусу і військова ієрархія, яка ще більше знижує ефективність військової системи.


До розуміння цих речей навіть найбільш тямущі військові сучасності – американські генерали, прийшли лише в 90-х роках ХХ століття. Та ще на початку віку в світі існувала армія, побудована на принципах недосяжних і сьогодні кращим арміям світу. Це Повстанська армія Нестора Махно.

По-перше, в основі формування цієї армії лежав принцип добровільності і ідейності, що вигідно відрізняє її від будь-яких закордонних "контрактників" сучасності, які працюють за гроші. По-друге, прискіпливий персональний відбір проводився не просто серед добровольців, а серед людей, що часто мали дво- або трирічний досвід участі в Першій світовій війні, тобто серед них реальна війна вже провела свій "природній відбір". Командуючий Червоною армією на Україні Антонов-Овсієнко з задрістю писав: "Состав махновских частей – все бывшие солдаты. Кадр великолепный. В Гуляй-Поле с войны все возвращались не меньше, чем унтер-офицерами... Материал прекрасный" (на фото нижче – Вдовиченко Трофим Якович – прапорщик в царській армії, повний Георгіївський кавалер, в Повстанській армії Махна – командир корпусу).



Та яким би прекрасним не був окремий боєць, навіть в сучасних збройних силах не вирішеною залишається проблема організації ефективної взаємодії людей у військових підрозділах. В елітних військових частинах США зараз експериментують зі створенням на основі сучасних систем зв'язку "колективного розуму підрозділу", намагаються зменшити роль "командування з тилу".

Тільки Нестор Іванович Махно всі ці проблеми вирішив ще в 1919 році. В підрозділах його армії бійці приймали безпосередню участь в розробці планів воєнних операцій. А це – аналог сучасного "колективного розуму", щоправда, без технічних "наворотів". А от роль командирів у повстанців була величезною. "Командування з тилу" тут було неможливим. Влада командиру була практично безмежною, але трималася вона не на формальному військовому званні, а на особистому авторитеті. Повстанці обирали своїх командирів самі і такої розкоші не може дозволити собі жодна армія. А це був найбільш оптимальний і найбільш відповідальний вибір, бо за обрання невдалого кандидата бійці досить швидко розплачувалися своїм життям.



Повстанські командири отримували звання "батько". І це була не проста формальність, а визнання стилю стосунків в повстанській армії, в першу чергу, безмежної довіри до свого командира – як до батька. А людські стосунки, особливо в такій досить нелюдській ситуації як війна, дуже цінуються людьми. Полк російських червоноармійців Полонського, йдучи на з'єднання з повстанцями, співав пісню, в якій були слова солдатської мрії про ідеального командира:

За горами, за долами

Ждёт сынов своих давно

Батько храбрый, батько добрый,

Батько мудрый наш Махно.

Зовнішністю Нестор Махно якнайменш походив на мудрого і статечного козацького батька а-ля Тарас Бульба (на фото нижче – Махно (справа) та Дибенко): росту нижче середнього, жвавий в рухах, з кирпатим носом, жвавим поглядом і довгим волоссям, що спадало на плечі, він здавався хлопчиком – так описує його колишній начштаба Білаш. А ще крім того Нестор Іванович мав безліч суто людських слабкостей, які ні для кого не були таємницею: міг Нестор пити без міри, був часом вередливим, як дитина, несправедливо гнівався, під гарячу руку міг такого натворити...



Проте все це не суперечило українському традиційному уявленню про батька, який міг мати безліч недоліків, проте безперечно виконувати свій головний обов'язок – піклуватися про своїх дітей і захищати їх. І все це робив батько Махно – його повстанці були забепечені набагто краще, ніж солдати ворожих армій. Батько крізь пальці дивився на пияцтво, реквізиції, контрибуції та інші молодецьк забави. А головне – вся армія знала: раптом скоїться щось серйозне, своїх хлопців з халепи буде виручати особисто Батько. І він не тільки знайде рятівний вихід, а й сам буде йти в перших рядах атакуючих повстанців. В червоноармійській "Инструкции по борьбе с бандитизмом" так прямо і писалося: "В критические моменты для своей армии Махно бросает в бой свой последний резерв – самого себя, и добивается успеха". Вести в атаку -не на параді красуватися. У Нестора Махна було зо два десятки серйозних поранень, але це його не зупиняло. А тепер уявіть собі іншу, сучасну армію, де головнокомандуючий особисто водить своїх бійців в атаку. Я такого уявити собі не можу. Не існує зараз такої армії. Хоча дуже цікаво було б сфантазувати, як славний радянський маршал Жуков особисто веде своїх солдат в атаку на Зеєловські висоти під Берліном в 1945 році. Особливо враховуючи те, що по "геніальній" жуковскій стратегії в атаку на мінні поля йшла радянська піхота, а потім вже, коли солдатики своїми тілами розчистять мінні загородження, пускали танки... При безглуздому штурмі Берліну загинуло чи то 200, чи то 300 тисяч радянських солдат. Хто їх там рахував... За що й отримав "четырежды герой Советского Союза маршал Жуков Г.К." від своїх солдат цілком заслужене прізвисько "Катафалк". А от головнокомандуючого Повстанської армії його бійці називали батьком.

До сих пір не дуже зрозуміло, як за наявності примітивних засобі зв'язку, а вірніше – за їх відсутності, Нестору Махно вдавалося організовувати успішні військові дії розпорошених на великій території свавільних повстанських загонів. Мимоволі, виникає думка про сучасні теорії колективного розуму розсіяної мережі... Можливо, доведеться мовчки погодитися з думкою розсудливих українських селян, які в ті часи говорили кореспонденту московської більшовицької газети "Правда": "Не знаємо, з ким знається наш Махно, чи з Богом, чи з чортом, а все ж він не простий чоловік". Сучасні військові теоретики тільки зараз починають осмислювати роль харизматичного головнокомандуючого в організації військових операцій, та в практичній діяльності жодні сучасні збройні сили світу такого лідера в головнокомандуючих не мають. Як не мають способів виявлення таких людей і головне – просування їх на керівні посади.

А в Повстанській армії українських селян особистості такого типу водили в бій свої полки. І які особистості! Візьміть хоча б батька Правду. Ви можете уявити собі чоловіка без обох ніг, який командує повстанських полком, що безперервно діє у ворожому тилу, і водить цей полк в атаку?

Не прості люди були повстанські командири, не простим, дуже не простим чоловіком був і їх головнокомандуючий Нестор Іванович Махно. Але, незважаючи на всі його безперечні здібності, він і його Повстанська армія були лише локальними проявами великих механізмів соціальної солідарності і соціальної організації, що існували тоді в селянстві України.




{ 9 Комментариев }

Бывший советник Путина рассказал всю правду о России

werwolfs 19.03.2009 в 20:52
 
Источник stringer 283
Новость на Newsland: Бывший советник Путина рассказал всю правду о России

Выступление бывшего экономического советника Путина Андрея Илларионовав перед комитетом по иностранным делам Палаты представителей (в Конгрессе США).

"Неизвестный доброжелатель сделал перевод на русский язык, а Полит.ру повесило у себя текст выступления на слушаниях в комитете по иностранным делам Палаты представителей. С небольшой редакционной правкой выкладываю этот текст здесь", - пишет Андрей Илларионов на своем блоге.

Андрей Илларионов, старший научный сотрудник Института Катона, (Вашингтон, федеральный округ Колумбия); президент Института экономического анализа (Москва) на слушаниях комитета по иностранным делам Палаты представителей США «От конкуренции к коллаборационизму: укрепляя отношения США и России».

25 февраля 2009 г.

Председатель Берман, заместитель главы комитета Рос-Летинен, члены комитета, благодарю вас за предоставленную мне возможность поделиться с вами своей точкой зрения на состояние американо-российских отношений, а также на возможные последствия их укрепления в ближайшем будущем.

Предварительные замечания

Прежде всего, я хотел бы сделать необходимые предварительные замечания.
- Я гражданин России.

- В течение нескольких лет я занимал различные посты в российском правительстве и администрации российского президента.

- Со времени отставки с постов личного представителя российского президента в Большой восьмерке (шерпы) и советника президента России в 2005 г. я не занимал должностей ни в одном правительстве и не получал денег ни от правительства России, ни от правительства США, ни от какого-либо другого правительства.

- Последние два с половиной года я работаю здесь, в Вашингтоне, в Институте Катона – независимой исследовательской организации, не связанной ни с одной политической партией США или любой другой страны мира.
- Согласно своему уставу Институт Катона не принимает финансовую поддержку ни от правительств, ни от государственных ведомств и организаций, ни в рамках каких-либо государственных программ.

- Будучи гражданином России, а также сотрудником Института Катона, я не могу и не собираюсь давать советы ни правительству США, ни уважаемым членам Конгресса США. Всё, что я сегодня скажу, следует расценивать как справочную информацию, которую вы вправе использовать так, как сочтете нужным.

- Что бы я здесь ни сказал, мои слова следует рассматривать как мое сугубо личное понимание того, каковы интересы российского народа, как сделать Россию демократической, открытой, мирной и процветающей страной, уважаемым членом международного сообщества, надежным партнером других демократических стран, включая и США. Ответственность за всё, что я сегодня скажу здесь, лежит исключительно на мне.

В моем заявлении я коснусь трех вопросов:

- вызовов исторического прошлого в американо-российских отношениях;

- вызовов нынешнего политического режима в России по отношению к самой России, соседним странам и всеобщему миру;

- прогноз того, что может произойти, если подход, провозглашенный нынешней администраций США, будет претворен в жизнь.

Вызовы исторического прошлого в отношениях США и России

Со времени распада Советского Союза и образования независимой России две администрации США, а именно: администрации президента Билла Клинтона и президента Джорджа Буша-младшего, приступали к своим обязанностям с четко сформулированной задачей – улучшить отношения между нашими странами. Каждая администрация начинала свой срок в обстановке больших надежд на плодотворные двусторонние отношения. Независимо от специфики подходов, личных симпатий, содержания повестки дня, обе администрации США пытались многое сделать для улучшения отношений США и России; ключевые фигуры администрации, включая президентов, уделяли двусторонним отношениям немало времени, сил и внимания. Обе администрации создали специальные органы для развития этих отношений (так называемую комиссию «Гор-Черномырдин» во время администрации Клинтона и двустороннюю Группу высокого уровня во время администрации Буша).

Немало делегаций пересекло океан; немало времени было потрачено на разговоры; много решений было принято.
Результаты этих попыток хорошо известны. Обе они закончились полным провалом. Россия не смогла полноценно включиться в сообщество современных демократических мирных наций. К концу срока деятельности каждой из администраций отношения между США и Россией оказывались еще хуже, чем в его начале. Завершение срока каждой из администраций характеризовалось повсеместным разочарованием, разделявшимся как сотрудниками властей обеих стран, так и представителями российского и американского обществ.

Начало работы администрации президента Обамы поразительно напоминает то, как начинали две предыдущие администрации. Мы видим то же желание наладить двусторонние отношения, те же позитивные заявления, те же многообещающие жесты и визиты. Однако так как политические режимы ни в той, ни в другой стране по существу не изменились, едва ли можно ожидать, что не повторится уже в третий раз хорошо известная модель наших отношений: большие ожидания – глубокое разочарование – полный крах.

Поэтому прежде чем применять какую-либо новую стратегию или даже ее формулировать, имеет смысл уделить некоторое время анализу причин двух предыдущих неудач. По моему мнению, они коренятся в основном:

- в природе нынешнего политического режима России;

- в том, что в США недостаточно хорошо понимают внутреннюю логику и намерения российских властей;

- в том, что демократические страны оказываются неспособны справиться с вызовами сильных авторитарных режимов;

- в неспособности зарубежных партнеров проводить различие между российскими властями и российскими гражданами;

- в том, что США предпочитают использовать двойные стандарты в отношении сходных проблем на мировой арене.
Природа нынешнего политического режима в России

Сегодняшняя Россия – это недемократическая страна. Международная правозащитная организация Freedom House с 2004 года ежегодно в течение последних пяти лет присваивает России статус ”Несвободная”. В соответствии с классификацией политических режимов нынешний режим в России должен трактоваться как жесткий авторитарный. Центральное положение в нынешней российской политической системе занимает Корпорация тайной полиции.

Корпорация тайной полиции

Сотрудники Федеральной службы безопасности – как те, кто состоят на действительной службе, так и те, кто находятся в отставке (1), - формируют особый род объединения (не обязательно институализированного), которое можно назвать братством, орденом или корпорацией. В корпорацию сотрудников спецслужб (КССС) входят прежде всего действующие и бывшие офицеры ФСБ (бывший КГБ), в меньшей степени – представители Федеральной службы охраны (ФСО) и Генеральной прокуратуры. Служащие Главного разведывательного управления (ГРУ) и Службы внешней разведки (СВР) также играют определенную роль. Члены Корпорации связаны друг с другом чувством преданности своим организациям, жестким кодексом службы и чести, базовыми поведенческими принципами, куда, помимо прочего, входит принцип взаимной поддержки в любых обстоятельствах, а также принцип омерты. Так как Корпорация хранит традиции, иерархии, кодексы и обычаи тайной полиции и службы разведки, ее члены демонстрируют высокую степень повиновения начальству, находящемуся в данный момент у власти, преданность друг другу и весьма строгую дисциплину. Эти нормы соблюдаются благодаря как формальным, так и неформальным методам принуждения. Тот, кто нарушает этот кодекс, подлежит суровому наказанию, вплоть до высшей меры (2).

КССС и российское общество

Члены КССС получили специальное образование и тренировку, строго мотивированы и ориентированы на использование силы против других людей; в этом их существенное отличие от гражданского населения. Важное различие между правоприменением в современной России и правоприменением в государствах, основанных на верховенстве права, состоит в том, что в первом случае применение силы далеко не всегда означает применение права. Часто применение силы означает ее применение безотносительно к праву, часто – наперекор праву. Члены Корпорации воспитываются в духе комплекса превосходства над остальным населением страны. Члены Корпорации убеждены, что именно они являются начальниками и хозяевами страны, превосходящими и презирающими других людей, не являющихся членами КССС. Члены Копорации обладают привилегиями, в числе которых есть предметы, дающие реальную власть над остальным населением в современной России: удостоверение сотрудника ФСБ (3) и право ношения и использования оружия.

Захват государственной власти Корпорацией

С момента восхождения Владимира Путина к вершинам власти, КССС проникла во все ветви российской власти. Согласно исследованию Ольги Крыштановской (4), люди из спецслужб занимают около 77% из 1016 высших государственных позиций (для 26% из них о принадлежности к различным правоохранительным органам открыто говорят их официальные биографии, остальные 51% эту свою принадлежность скрывают) (5). Основные государственные органы России (президентская администрация, аппарат правительства, налоговая служба, министерство иностранных дел, министерство обороны, парламент, судебная система), а также крупнейшие компании в сфере бизнеса и наиболее важные СМИ захвачены КССС. Поскольку члены КССС контролируют ключевые позиции в наиболее важных государственных институтах, деловых кругах, СМИ, почти все важнейшие общественные ресурсы (политические, исполнительной власти, законодательные, судебные, правоприменительные, военные, экономические, финансовые, информационные), оказались сконцентрированными, а в ряде случаев – монополизированными в руках КССС.

Средства массовой информации

Независимых средств массовой информации в России практически не существует. Телеканалы, радио, печатные издания подвергаются жесткой цензуре, в то время как пропаганда властей, проповедующая культ власти и насилия, направлена против демократов, либералов, «западников», самого Запада, прежде всего США. Уровень антиамериканской пропаганды в сегодняшней России несравним даже с советскими временами, по крайней мере, с 1970-ми и 1980-ми гг.

Избирательная система

Начиная с 1999 г. в России не было свободных, открытых, конкурентных парламентских или президентских выборов. В двух последних случаях выборы (парламентские в декабре 2007 г. и президентские в марте 2008 г.) проводились в форме спецопераций и были в массовом порядке фальсифицированы; в каждом из этих случаев до 20 млн. голосов властями было приписано кандидатам режима. Ни одна из оппозиционных политических партий и ни один оппозиционный политик не были допущены к участию в выборах; их даже не зарегистрировали в министерстве юстиции. Для сравнения: даже белорусский режим, который нередко называется «последней диктатурой в Европе», в сентябре прошлого года позволил оппозиционным политикам участвовать в парламентских выборах.

Политическая оппозиция

Участников политической оппозиции в России регулярно притесняют, запугивают и избивают спецслужбы режима. Начиная с 2006 г. любое собрание оппозиции подвергается жесточайшим атакам штурмовиков и отрядов ОМОНа; сотни людей были избиты, арестованы и брошены за решетку. В апреле 2007 г. бывший чемпион мира по шахматам Гарри Каспаров был арестован в центре Москвы на Тверской улице и посажен в тюрьму на пять дней. В тот же день была предпринята попытка ареста бывшего премьер-министра Михаила Касьянова.

Политические заключенные

По данным правозащитных организаций, в стране сейчас примерно 80 политзаключенных, отбывающих сроки от 2 до 9 лет в заключении в тюрьмах и лагерях из-за своих взглядов и политической деятельности. Один из наиболее известных российских политзаключенных – Михаил Ходорковский, отправленный на 9 лет в сибирский лагерь в Краснокаменске на основании явно сфабрикованного дела против него и его нефтяной компании ЮКОС. Компания была конфискована и отдана одной из ключевых фигур нынешнего чекистского режима, занимающего сейчас должность вице-премьера в российском правительстве. Недавно г-на Ходорковского вновь привезли в Москву для нового суда по еще одному сфабрикованному делу – с очевидной целью навсегда оставить его за решеткой. Опять же для сравнения: политический режим г-на Лукашенко в соседней Белоруссии, далекий от подлинной демократии, тем не менее освободил четырех последних политзаключенных летом 2008 г. Следует заметить, что до недавнего времени Евросоюз применял против г-на Лукашенко и членов его правительства так называемые «умные санкции». Насколько мне известно, США до сих пор применяют подобные санкции к членам белорусского правительства, но не к представителям российского руководства.

Террор

Однако судьба многих других людей, столкновшихся с режимом, оказалась гораздо хуже. За последние десять лет десятки тысяч людей были убиты в Чечне, Ингушетии, Дагестане, Северной Осетии, Кабардино-Балкарии.
Осенью 1999 г. несколько сотен людей погибло из-за серии взрывов жилых домов, произошедших в ряде городов страны – от Москвы до Буйнакска в Дагестане. Вопреки заявлениям ФСБ о том, что взрывы проводили чеченцы, сотрудникам местной милиции с помощью жителей удалось задержать нескольких человек, пытавшихся взорвать жилой дом в Рязани. Эти люди оказались сотрудниками ФСБ. Тогда ФСБ заявила, что это были «антитеррористические учения», имевшие целью подложить взрывчатку в подвал дома и проверить уровень «антитеррористической бдительности жителей». После того, как история приобрела огласку, задержанных сотрудников ФСБ по приказу из Москвы отпустили, после чего они скрылись, а взрывы жилых домой в стране прекратились так же неожиданно, как и начались.

Начиная с ноября 1998 г. несколько человек из числа вероятных кандидатов в президенты, политиков, журналистов, юристов, находившихся либо в оппозиции, либо просто независимых по отношению к политическому режиму, были убиты или же умерли при весьма подозрительных обстоятельствах. Среди них: лидер партии «Демократическая Россия», депутат парламента Галина Старовойтова; журналист и редактор Артем Боровик; журналист и член партии «Яблоко» Лариса Юдина; губернатор Красноярского края генерал Александр Лебедь, занявший третье место на президентских выборах 1996 г.; лидер «Движения в поддержку армии», депутат парламента генерал Лев Рохлин; лидер партии «Либеральная Россия» Сергей Юшенков; один из организаторов партии «Либеральная Россия» Владимир Головлев; журналист и один из лидеров партии «Яблоко», депутат парламента Юрий Щекочихин; этнограф Николай Гиренко; журналист и писатель Анна Политковская; журналист и военный эксперт Иван Сафронов; заместитель главы Центрального банка России Андрей Козлов; член Национал-большевистской партии Юрий Червочкин; журналист, редактор и один из лидеров Ингушского национального движения Магомед Евлоев; юрист Станислав Маркелов; журналист Анастасия Бабурова. С марта 1999 г. волна политических убийств вышла за пределы российских границ. В марте 1999 г. Вячеслав Чорновил, лидер партии «Народный рух Украины» и кандидат на пост президента Украины (президентские выборы тогда были назначены на осень) погиб в подозрительной автокатастрофе недалеко от Киева; спецслужбы Украины позже квалифицировали это как убийство, инициированное ФСБ. В феврале 2004 г. автомобиль, в котором находились Зелимхан Яндарбиев, бывший президент Чечни, и его пятнадцатилетний сын был подорван в Дохе двумя сотрудниками российского посольства в Катаре. Г-н Яндарбиев погиб. В сентябре 2004 г., кандидат на пост президента Украины на выборах в ноябре 2004 г. Виктор Ющенко был отравлен и чудом остался в живых. В ноябре 2006 г. бывший сотрудник ФСБ Александр Литвиненко был отравлен полонием в центре Лондона и умер.

Войны с другими государствами

С 2004 г. политический режим России ведет разного рода войны против других государств. Список войн, проведенных за последние 5 лет, уже оказывается весьма внушительным:

- Российско-белорусская газовая война 2004 г.;
- Первая российско-украинская газовая война, январь 2006 г.;
- Российско-грузинская энергетическая война, январь 2006 г.;
- Российско-грузинская винно-минераловодочная война, март-апрель 2006 г.;
- Российско-грузинская шпионская война, сентябрь-октябрь 2006 г.;
- Российско-эстонская война памятников и кибервойна, апрель-май 2007 г.;
- Российско-грузинская война, апрель-октябрь 2008 г.;
- Российско-азербайджанская кибервойна, август 2008 г.;
- Вторая российско-украинская газовая война, январь 2009 г.;
- Масштабная антиамериканская пропагандистская война, 2006-2009 гг.

К российско-грузинской войне, наиболее острая фаза которой началась летом прошлого года, российские власти готовились по крайней мере с февраля 2003 г. Это один из самых серьезных международных кризисов по меньшей мере за последние 30 лет, свидетельствующий об одной из наиболее опасных тенденций нынешнего времени. В ходе этой войны:

а) впервые со времени вторжения Советского Союза в Афганистан в 1979 г. произошло массированное использование российских вооруженных сил за рубежом;

б) впервые со времени интервенции СССР против Чехословакии в 1968 г. произошло одностороннее вторжение в независимую европейскую страну;

в) впервые со времени конца 1930-х – начала 1940-х гг. агрессия против независимой европейской страны и оккупация части ее территории привели к одностороннему изменению международно признанных границ в Европе. Сходство сегодняшних событий с событиями 1930-х гг. обращает на себя особое внимание и является особенно тревожным.

Уникальность нынешнего политического режима в России

Одна из наиболее важных особенностей нынешнего политического режима в России состоит в том, что реальная политическая власть в стране принадлежит не одному человеку, не семье, не военной хунте, не партии и не этнической группе. Власть принадлежит корпорации сотрудников спецслужб. Политическая система, в которой спецслужбы играют решающую роль, - не такое уж редкое явление. ВЧК-ОГПУ-НКВД-МГБ-КГБ в коммунистическом СССР, гестапо в нацистской Германии, САВАК в шахском Иране, - все эти спецслужбы при тиранических режимах имели огромную власть. И всё же ни одной из этих организаций не принадлежала верховная власть в соответствующей стране. Во всех предыдущих исторических случаях спецслужбы и их руководство подчинялись своим политическим хозяевам – будь то Сталин, Гитлер или Пехлеви, независимо от степени чудовищности их действий. Политический режим в современной России поэтому в известной степени уникален, поскольку до сих пор, пожалуй, нигде за всю мировую историю (это верно, по крайней мере, относительно развитых стран в XX и XXI вв.) спецслужбы не захватывали полностью всю политическую, административную, военную, экономическую, финансовую, информационную власть.

Данное утверждение не означает, что всё население страны или все члены правительства и все сотрудники государственного аппарата являются сотрудниками спецслужб. Среди них много честных людей и достойных профессионалов, глубоко чуждых чекистским/мафиозным структурам. Тем не менее не они контролируют сегодняшнее российское государство и не они принимают ключевые решения в нынешней России.

Прогноз

Даже при беглом взгляде на эволюцию американо-российских отношений в течение последних 10 лет обнаруживается поразительный факт: в этих двусторонних отношениях практически по всем вопросам американская сторона постоянно отступает.

Десять лет назад администрация Клинтона открыто и энергично выразила свою обеспокоенность нарушениями базовых прав человека в Чечне. Российские власти посоветовали американским партнерам не вмешиваться в российские внутренние дела. В конечном счете администрация США послушалась.

В течение последующего времени администрация США выражала свою обеспокоенность, недовольство, протест по многим вопросам: об уничтожении свободных СМИ в России; об аресте г-на Ходорковского и захвате ЮКОСа; о разрушении правопорядка, избирательной системы, политической оппозиции; об уничтожении неправительственных организаций, прав собственности (причем не только для российских, но и американских компаний, как, например, Exxon); о политических убийствах; об агрессивной политике по отношению к соседям; наконец, об открытой российской военной агрессии против суверенного государства и члена ООН Грузии, за которой последовала фактическая аннексия двух грузинских территорий – Абхазии и Южной Осетии, о создании там российских военных баз и размещении там регулярных войск РФ.

Во всех этих случаях российская сторона предлагала администрации США заткнуться; и во всех этих случаях американская сторона рано или поздно следовала этому совету. Естественно, никакие санкции в связи с таким поведением российских властей не применялись.

Недавно США даже возобновили сотрудничество НАТО с Россией – меньше чем через 6 месяцев после российской агрессии против Грузии, после грубейшего нарушения международного правопорядка, Устава ООН и Резолюции ООН №3314 от 14 декабря 1974 г.

Недавнее предложение «перезагрузить» американо-российские отношения и «начать отношения с чистого листа» было встречено чекистами с плохо скрываемой радостью и удовлетворением. Для них это означает достижение многого из того, о чем они мечтали. Это «так называемое Мюнхенское заявление» они воспринимают как фактическое согласие нынешней американской администрации с идеей, публично выдвинутой российским руководством прошлым летом – идеей восстановления власти российских чекистов (спецслужб) в постсоветском пространстве под предлогом наличия так называемых «привилегированных интересов» России в ряде стран. Как видим, эта идея стремительно претворяется в жизнь: создан фонд в размере 10 млрд. долларов; Россия выдает крупные кредиты Киргизии, Белоруссии, Украине; недавно семью странами, входящими в состав Организации договора о коллективной безопасности (ОДКБ), заключено соглашение о создании совместных войск быстрого реагирования; обеспечивается плотный контроль – на финансовом и персональном уровне – над СМИ в странах бывшего СССР; российские власти постоянно пытаются изменить политический режим в Украине и ее прозападный курс и пытаются завершить завоевание Грузии.

Последствия провозглашенной стратегии «сотрудничества», «перехода от конкуренции к коллаборационизму», «улучшения отношений» с нынешним политическим режимом России предельно ясны. Такого рода поведение со стороны администрации США нельзя назвать даже отступлением. Это даже и не политика умиротворения, всем нам, увы, хорошо известная после другого мюнхенского решения в 1938 г. Это капитуляция. Это полная, абсолютная и безусловная капитуляция перед режимом спецслужб, чекистов, мафиози и бандитов современной России. Это капитуляция перед властью чекистов надежд и стараний российских демократов, а также народов постсоветских государств, мечтающих вырваться из системы, почти целое столетие контролировавшей и терроризировавшей их. Но это еще не всё. Это предельно ясная демонстрация всем демократическим и либеральным силам в России и других государствах бывшего СССР, что США отныне отказываются даже морально помогать им в их борьбе против сил прошлого и переходят на сторону их смертельных врагов. В результате российский чекистский режим получает открытое приглашение к новым авантюрам в постсоветском пространстве и за его пределами.

Сам термин для обозначения такого рода политики - «коллаборационизм» - выбран не мной; он предложен в самом названии этих слушаний. Соответственно термин, выбранный для тех, кто будет осуществлять эту стратегию администрации США, уже есть, это - коллаборационисты. Сегодня коллаборационизм между двумя правительствами возможен лишь на условиях российского режима и для достижения его целей. Из европейской истории XX века мы знаем, что означает, когда ревизионистская держава задается отчетливой целью восстановить контроль над своими соседями, а другие державы предпочитают не защищать жертвы от агрессивных нападений, а, наоборот, предпочитают сотрудничать с агрессором.

Мы знаем также, какими бывают последствия коллаборационистской политики: те, кто отступает и капитулирует, получают не мир, но войну, войну с непредсказуемыми и отвратительными последствиями. Не исключено, что и не единственную войну.

Когда мир окажется в таком положении, мы должны помнить, что нас предупреждали.
Спасибо.

(1) Известное заявление Владимира Путина гласит: «Бывших чекистов не бывает».
(2) Выбор полония в случае с отравлением Александра Литвиненко в Лондоне в ноябре 2006 г. обычно связывают с тем, что он нарушил кодекс поведения сотрудника ФСБ.
(3) Так называемый «вездеход» - документ, дающий право доступа в любое место, учреждение, здание, на любую территорию независимо от ее принадлежности, каков ее статус; является ли это владение государственным, общественным или частным.
(4) По данным на декабрь 2006 г.
(5) Известна цитата из речи Владимира Путина во время празднования Дня чекиста в штаб-квартире ФСБ в декабре 1999 г.: «Докладываю вам, что группа сотрудников ФСБ, направленная для работы под прикрытием в правительство, на первом этапе со своими задачами справляется».

{ 9 Комментариев }

Собачьи метафоры

werwolfs 19.03.2009 в 00:30

Лев Рубинштейн. Фото А.Карпюк/Грани.РуУ моего товарища есть дом в деревне, где он проводит значительную часть года. В течение довольно долгого времени, рассказал он мне однажды, он каждое утро наблюдал в окне одну и ту же сцену. Когда колхозное стадо проходило мимо его двора, из калитки со звонким лаем выскакивал его приблудный бобик и немедленно пристраивался впереди стада, как бы ведя его за собой. Через какое-то время дорога раздваивалась, стадо, ведомое пастухом, устремлялось по левой дороге, а пес, ослепленный своей путеводной миссией, некоторое время бодро бежал по правой. В какой-то момент он оглядывался, растерянно обнаруживал, что стадо пошло куда-то не туда, и довольно долго и довольно склочно облаивал выбравших неправильный путь коров, призывая их к порядку. Коровы же, устремленные в сторону вожделенной клеверной полянки, самым обидным образом игнорировали его инвективы - ни одна даже не поворачивала голову в его сторону. Утомившись от своей шумной, но бесплодной агитации, пес на короткое время погружался в глубокую задумчивость. После чего, приняв стратегическое решение, он шустрым галопом нагонял неблагодарное стадо и снова пристраивался впереди. И так бежал до самого конца. Это повторялось ежедневно, пока пес не состарился и не почил в окружении своих близких.

"Это смешно, - сказал я, - а к чему ты это вдруг?"

"А я это вспоминаю всякий раз, - сказал мой товарищ, - когда слышу о том, что Россия создана для того, чтобы указывать светлый путь всему человечеству. Именно поэтому, чтобы ты знал, ее ненавидят, боятся и стараются от нее избавиться. Или хотя бы расчленить и превратить в сырьевую колонию. А слышу я об этом в последнее время все чаще и чаще. А еще мы все время всех спасаем - надо, не надо..."

"А вот про это, - говорю я, - у меня тоже есть своя история. И тоже, кстати, не без участия собаки. Сам был свидетелем".

Подмосковье. Жаркий летний день. Заваленный пластиковыми бутылками и разнообразно раздетой публикой пляж на берегу дачного пруда. Все как обычно: волейбол, пивко, брызги, визги, дети, собаки. Среди собак выделяется огромный черный ньюфаундленд. Его еще называют водолазом. Это который специализируется на спасении утопающих.

Так вот. Сидит эта громадная, но вполне на вид мирная и благожелательная зверюга на берегу пруда, в сомнительных водах которого повизгивают да пофыркивают резвящиеся дачники, и со сдержанной плотоядностью вглядывается вдаль. И вдруг, уловив неведомо какой тайный знак, она срывается с места, подняв нешуточную волну, плюхается в воду и с крейсерской скоростью устремляется в сторону отдельно взятого купальщика средних лет, беспечно плещущегося в мутной воде и флегматично поплевывающего кокетливыми китовыми фонтанчиками. Когда же эта жертва насильственного спасения увидела рядом с собой огромную мокрую башку черного левиафана, чьи намерения угадать было непросто, она, то есть он, испустил страшный предсмертный вопль и изготовился, кажется, тонуть по-настоящему. В это время хозяйка водолаза металась по берегу и благим матом орала: "Джек, ко мне!"

Поколебавшись между унаследованной от предков миссией "принуждения к спасению" и благоприобретенной привычкой к послушанию, Джек выбрал все же послушание и с той же скоростью поплыл к берегу.

Недоспасенный купальщик, несмотря ни на что, тоже кое-как добрался до берега, где отзывчивые пляжники постарались укрепить его дух с помощью дружеских шуток и валидола под язык.

Поговорили мы с моим товарищем какое-то время о том, что умом все равно ничего этого не понять и аршином это никаким не измерить. И про особенную стать тоже что-что поговорили. И еще раз поговорили о том, что понять все это невозможно даже с помощью "звериных" метафор. Но и о том, что с этими метафорами, хотя они тоже ничего толком не объясняют, как-то все же веселее ничего не понимать.

Но тема собак все никак не желала оставить нас в покое. А поэтому мой товарищ меланхолично спросил: "Как ты думаешь, почему деревенские собаки так яростно облаивают проходящие мимо автомобили?" "Не знаю, - сказал я, - но если ты имеешь в виду специфическое отношение к Западу..." "Ладно, - перебил он меня, - Хватит уже об этом. Давай о чем-нибудь другом".

Лев Рубинштейн

{ 1 Комментариев }

1932-1933 роки. Хроніка подій

werwolfs 15.03.2009 в 19:31
1932 рік
26 квітня 1932 р. Станіслав Косіор надіслав листа Сталіну, в якому, зокрема, зазначалося: «У нас є окремі випадки і навіть села, що голодують, одначе це лише наслідок місцевого головотяпства, перегинів, особливо стосовно колгоспів. Всілякі розмови про «голод» на Україні слід категорично відкинути».
23 червня 1932 р. було прийнято постанову ЦК ВКП(б): «Обмежитись вже ухваленими рішеннями ЦК і додаткового завозу хліба на Україну не здійснювати». Хоча потреба в цьому була неабияка.
6-9 липня 1932 р. відбулася III Всеукраїнська конференція КП(б)У. У доповіді С. Косіора була представлена точка зору ЦК КП(б)У на причини труднощів, що виникли. По-перше, серйозною, хоча й не головною причиною були названі складні кліматичні умови 1932 року (як відомо, складні кліматичні умови завжди заважали більшовикам керувати господарством колишнього Радянського Союзу). По-друге, труднощі весняної посівної кампанії пов’язувалися «з незадовільним керуванням організацією господарства колгоспів, проведенням торішньої осінньої збиральної і хлібозаготівельної кампанії». По-третє, джерелом багатьох проблем була названа безгосподарність у колгоспах. Деякі районні керівники робили спробу в своїх доповідях не тільки окреслити складність ситуації на селі, а й показати, що не можна перекладати основну відповідальність за цю ситуацію на низові ланки, насамперед на нещодавно створені райони. Однак і обережні спроби декого з керівників УСРР, а особливо представників районів, вказати на складність ситуації у сільському господарстві України не викликали довіри у двох сталінських посланців, які брали участь у роботі конференції – В. Молотова і Л. Кагановича. У виступах Молотова і Кагановича було не просто значно звужено спектр факторів, що спричиняли труднощі у сільському господарстві України. Ці виступи, по суті, засвідчили, що центр однозначно зайняв жорстку позицію щодо українського селянства. Москва не планувала допомагати.
3 серпня 1932 р. В’ячеслав Молотов на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) сказав: «Ми стоїмо справді перед привидом голоду і до того ж у багатих хлібних районах». Отже, він розумів ситуацію, але нічого не робив, щоб її виправити . Навпаки...
7 серпня 1932 р. з’явився власноруч написаний Сталіним закон про охорону соціалістичної власності (закон «про 5 колосків»). Цей закон передбачав як захід судової репресії за розкрадання колгоспного і кооперативного майна «розстріл із конфіскацією всього майна і з заміною за пом'якшуючих обставин позбавленням свободи на термін не нижче 10 років з конфіскацією всього майна». Амністія у таких справах заборонялась. На літо 1933 року за цим законом було засуджено 150 000 осіб. Зокрема, засуджували дітей, які намагалися знайти хоч якусь їжу.
11 серпня 1932 р. Сталін написав у листі до Л.Кагановича: «...Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется в Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше. На что это похоже? Это не партия, а парламент, карикатура на парламент. Вместо того чтобы руководить районами, Косиор все время лавировал между директивами ЦК ВКП(б) и требованиями райкомов и вот долавировался до ручки. Правильно говорил Ленин, что человек, не имеющий мужества пойти в нужный момент против течения, не может быть настоящим большевистским руководителем. Плохо по линии советской. Чубарь – не руководитель. Плохо по линии ГПУ. Реденсу не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украина.
Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять. Имейте в виду, что Пилсудский не дремлет и его агентура на Украине во много раз сильнее, чем думает Реденс или Косиор. Имейте также в виду, что в Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается не мало (да не мало) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец – прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии, против партии. Самое плохое это то, что украинская верхушка не видит этих опасностей...
...Поставить себе целью превратить Украину в кратчайший срок в настоящую крепость СССР; в действительно образцовую республику. Денег на это не жалеть».
20 серпня 1932 р. газета «Правда» розпочала регулярну публікацію добірок матеріалів під рубриками «Общественная собственность священна и неприкосновенна», «Расхитителей социалистической собственности – врагов народа – к суровой ответственности!»
1 вересня 1932 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) створено комісію під керівництвом заступника голови ОГПУ СРСР Івана Акулова, якій було доручено «розглянути конкретні інструкції по здійсненню декрету ЦВК і РНК СРСР про охорону суспільної власності як по лінії ОГПУ, так і по лінії судовій і прокуратури».
16 вересня 1932 р. затверджено інструкцію «по застосуванню постанови ЦВК і РНК СРСР від 7/VІІІ – 32 р. про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Інструкція мала цілком таємну частину («окрема тека»), що передбачала спрощений порядок затвердження вироків до розстрілу.
22 жовтня 1932 р. прийнято рішення Політбюро ЦК ВКП(б) про роботу в Україні «надзвичайної комісії» на чолі з В'ячеславом Молотовим. Комісія дала новий імпульс здійсненню репресій проти колгоспного активу, партійних і радянських працівників. ЦК КП(б)У почав публікувати списки партійців, директорів радгоспів, голів колгоспів та уповноважених по хлібозаготівлях, яких виключали з партії й віддавали до суду за невиконання плану хлібозаготівель. Багато з цих людей просто намагалися полегшити становище своїх односельців.
30 жовтня 1932 р. В’ячеслав Молотов повідомляв Сталіну: «Довелося жорстко покритикувати Українську організацію і особливо ЦК КП(б)У за демобілізованість у заготівлях». «Надзвичайна комісія» на чолі з В. Молотовим з листопада 1932 р. до січня 1933 року вичавила з селян ще близько 90 млн. пудів. Значною мірою за рахунок того, що в українських селах у складі спеціальних бригад по видобуттю зерна діяли 112 тисяч активістів, які одержували певний відсоток від награбованого зерна і харчів (і тим годувалися, а відтак виживали).
5 листопада 1932 р. В’ячеслав Молотов і секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич надіслали директиву обкомам партії, вимагаючи від них термінових і рішучих дій по виконанню закону від 7 серпня 1932 року «з обов’язковим і швидким проведенням репресій і нещадної розправи із злочинними елементами у правліннях колгоспів».
15 листопада 1932 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення «Про паспортну систему та розвантаження міст від зайвих елементів», у якому зазначалося, що з метою «розвантаження Москви та Ленінграда та інших великих міських центрів СРСР від зайвих, не зв’язаних з виробництвом і установами, а також від куркульських, кримінальних і інших антигромадських елементів, що переховуються в містах, визнати за необхідне:
1) Ввести єдину паспортну систему по СРСР з відміною всіх інших видів посвідчень...
2) Організувати в першу чергу у Москві та Ленінграді апарат обліку та реєстрації населення, регулювання виїзду та в'їзду.
3) Для вироблення конкретних заходів як законодавчого, так і організаційно-практичного характеру, створити комісію...»
Селяни паспортів не отримували, бо вони, на думку Сталіна, мали жити не там, де хотіли, а там де потребували інтереси держави, тобто нового «господаря».
18 листопада 1932 р. ЦК КП(б)У за участю В'ячеслава Молотова ухвалив постанову «Про заходи по посиленню хлібозаготівель», яким посилювались репресії проти селян України. Зокрема, щодо одноосібників, які не виконують план хлібоздавання, дозволялось застосовувати натуральні штрафи по м’ясозаготівлях у розмірі 15-місячної норми і річної норми картоплі. I при тому треба було здавати хліб. Куркулів просто репресували за статтею за «контрреволюційні злочини».
20 листопада 1932 р. Раднарком УСРР ухвалив рішення про запровадження натуральних штрафів: «До колгоспів, що допустили розкрадання колгоспного хліба і злісно зривають план хлібозаготівель, застосувати натуральні штрафи порядком додаткового завдання з м’ясозаготівель розміром 15-місячної норми здавання даним колгоспом м’яса як усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників».
26 листопада 1932 р. у пресі УСРР надруковано наказ наркома юстиції і генерального прокурора УСРР, в якому підкреслювалось, що репресія є одним з потужних засобів подолання класового спротиву хлібозаготівлі. Дозволено застосовувати нещадні заходи до куркулів і всіх класових ворогів, які зривають або гальмують успішну боротьбу за хліб.
27 листопада 1932 р. у виступі на об’єднаному засіданні Політбюро ЦК і Президії ЦКК ВКП(б) Сталін підкреслив: «Наши сельские и районные коммунисты слишком идеализируют колхозы. Они думают нередко, что, коль скоро колхоз является социалистической формой хозяйства, то этим все дано, и в колхозах не может быть ничего антисоветского или саботажнического, а если имеются факты саботажа и антисоветских явлений, то надо пройти мимо этих фактов, ибо в отношении колхозов можно действовать лишь путем убеждения, а методы принуждения к отдельным колхозам и колхозникам неприменимы... Было бы глупо, если бы коммунисты, исходя из того, что колхозы являются социалистической формой хозяйства, не ответили на удар этих отдельных колхозников и колхозов сокрушительным ударом».
1 грудня 1932 р. Раднарком УСРР заборонив торгувати картоплею у районах, які злісно не виконують зобов’язань по контрактації і перевірці наявних фондів картоплі у колгоспах. До списку потрапили 12 районів Чернігівщини, по чотири райони Київської і Харківської областей.
3 грудня 1932 р. у ряді районів України заборонено торгівлю м'ясом і тваринами.
5 грудня 1932 р. Всеволод Балицький видав «Оперативний наказ ГПУ УСРР № 1», яким поставив підлеглим «основне та головне завдання – нагальний прорив, викриття та розгром контрреволюційного повстанського підпілля, завдання рішучого удару по всіх контрреволюційних куркульсько-петлюрівських елементах, які активно протидіють і зривають основні заходи радянської влади та партії на селі».
6 грудня 1932 р. ухвалено постанову ЦК КП(б)У і Раднаркому УСРР «Про занесення на «чорну дошку» сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». Це рішення спричинило збільшення жертв Голодомору.
14 грудня 1932 р. Сталін разом з В. Молотовим підписав постанову ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР у зв’язку із проведенням хлібозаготівельної кампанії. Разом з тим цей документ вимагав «правильного проведення українізації» в Україні й поза її межами, в регіонах, де компактно мешкали українці. Документ також містив категоричну вимогу боротися з петлюрівськими та іншими «контрреволюційними» елементами. По суті це означало смерть «українізації».
15 грудня 1932 р. ЦК КП(б)У затвердив список 82 районів, куди припинялися поставки промислових товарів через те, що ці райони не виконали план хлібозаготівель.
19 грудня 1932 р. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР розглянули питання про хлібозаготівлі в Україні. Вони визначили ситуацію незадовільною і доручили «виправити» її Лазарю Кагановичу та Павлу Постишеву як «окремо уповноваженим». Про те, який стиль наведення порядку вони сповідували, яскраво свідчить телеграма, що її Лазар Каганович надіслав Сталіну вже 21 грудня 1932 року: «Вечером 20 и 21 декабря на заседании Политбюро ЦК КП(б)У наметили ряд практических мер по усилению хлебозаготовок. В виду того, что значительная часть уполномоченных отсиживается, покрывает бездеятельность, а порой прямое предательство районных работников, разослали решительное предупреждение всем уполномоченным, а 10 наихудших сняли с работы и дело об их пребывании в партии передали в ЦКК. Из десяти снятых 7 были посланы ЦК КП(б)У и 3 обкомами.
38 основных районов Украины должны еще дать 32 млн. пудов хлеба – свыше 40% оставшегося к заготовке без гарнца хлеба по республике. Еще 50 мощных районов должны дать около 30% оставшегося к заготовке хлеба. Из 38 основных районов – 21 в Днепропетровской и 15 в Одесской областях. На этих районах сосредоточиваем наше внимание. Подобрали еще 40 руководящих работников уполномоченными в эти основные районы, а около сотни крепких военных и харьковских работников им в помощь. Одновременно нажимаем на районы, где осталось выполнять немного».
Однак ніякі заходи не допомогли: на кінець 1932 року план хлібозаготівель був виконаний лише на 72%.
27 грудня 1932 р. ухвалено спільну постанову ЦВК і Раднаркому СРСР «Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов’язкової прописки паспортів».
31 грудня 1932 р. ВУЦВК УСРР і Раднарком УСРР ухвалили постанову про запровадження єдиної паспортної системи в УСРР і обов’язковий запис паспортів (прописку).
1933 рік
19 січня 1933 р. більшовицьке керівництво СРСР ухвалило рішення про включення хлібозаготівель до складу обов’язкового податку, що встановлювався державою.
22 січня 1933 р. Й. Сталін і В. Молотов надіслали директиву партійним і радянським органам, в якій підкреслювалось, що міграційні процеси, що розпочалися внаслідок голоду серед селян, організовані «ворогами Радянської влади, есерами і агентами Польщі з метою агітації «через селян» у північних районах СРСР проти колгоспів і взагалі проти Радянської влади».
У зв’язку з цим наказувалось органам влади, ГПУ УСРР і Північного Кавказу не допускати масового виїзду селян в інші райони. Відповідні вказівки було дано транспортним відділам ОГПУ СРСР.
24 січня 1933 р. з’явилась постанова ЦК ВКП(б), якою передбачались кадрові зміни в більшовицькому керівництві України і за якою на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У призначили Павла Постишева, діяча, якому сталінське керівництво доручило шукати вихід із ситуації, що склалася у зв'язку із голодом, а також остаточний погром українського відродження.
13 лютого 1933 р. Голова ГПУ УСРР В. Балицький видав наказ №2 «Про чергові завдання агентурно-оперативної роботи органів ГПУ УСРР». Балицький поставив своїх підлеглих до відома, що «аналіз ліквідованих справ говорить за те, що у даному випадку ми зустрілись з єдиним, ретельно розробленим планом організації збройного повстання на Україні до весни 1933 року з метою повалення радянської влади та встановлення капіталістичної держави, так званої «Української незалежної республіки». При цьому він поставив перед ГПУ УСРР «найближче основне та головне завдання... – забезпечення весняної сівби».
13 лютого 1933 р. постановою наркома юстиції УСРР з метою «забезпечити паспортизацію та перешкодити антигромадським і соціально небезпечним елементам незаконно одержувати паспорти» було зупинено справи про зміну прізвищ та імен.
19 лютого 1933 р. у виступі на Першому Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників Сталін висунув гасло: «Сделать колхозы большевистскими, а колхозников зажиточными!»
23 лютого 1933 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову «Про поїздки по СРСР іноземних кореспондентів», якою встановлювався порядок, «в силу якого вони зможуть роз’їжджати по СРСР і відвідувати певні пункти лише з дозволу Головного управління міліції». Світ не мав знати про те, що коїться в Україні, бо саме в цей час Радянську державу почали офіційно визнавати інші країни світу.
10 березня 1933 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову: «Надати право розгляду справ по повстанству і контрреволюції на Україні із застосуванням вищої міри соціального захисту трійці у складі тт. Балицького, Карлсона, Леплевського». Разом із П. Постишевим В. Балицький об’їхав голодуючі райони України та вживав на місцях рішучих та жорстких заходів. Це дозволило йому згодом казати у вузькому колі, що його разом з Постишевим надіслали рятувати Україну, яку за його відсутності довели до загибелі.
15 березня 1933 р. Станіслав Косіор у листі до Сталіна повідомляє: «Всього за регістрацією ГПУ на Україні охоплено голодом 103 райони. Навряд чи ці цифри про кількість районів правильно відбивають стан справ».
8 квітня 1933 р. Раднарком і ЦК КП(б)У затвердили Тимчасові правила трудового розпорядку у колгоспах, якими встановлювався жорсткий контроль і запроваджувались каральні санкції (штраф до 5 трудоднів, виключення з колгоспу) за невихід на роботу, заборонялась робота поза колгоспом без дозволу його правління. Правління також могло регулювати тривалість робочого дня, відміняти вихідні.
28 квітня 1933 р. з’явилась постанова РНК СРСР про видачу паспортів громадянам СРСР на всій території країни. Наступного дня її надрукували у газеті «Известия». Документ передбачав, що паспорти видаються громадянам СРСР, які мешкають «у містах, населених пунктах, що є районними центрами, у робітничих селищах, на новобудовах, на промислових підприємствах, у смузі відчуження залізниць, у радгоспах і населених пунктах, де розташовані МТС». У постанові спеціально було обумовлено, що «громадяни, які постійно мешкають у сільських місцевостях, паспортів не одержують».
8 травня 1933 р. у спеціальній інструкції, розісланій на місця, Й. Сталін і В. Молотов засудили «масові невпорядковані арешти» на селі. Інструкція вимагала припинити масові виселення, але разом з тим «дозволяла» виселення ще 12 тис. господарств (в тому числі 2 тис. з України).
13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством Микола Хвильовий.
8-11 червня 1933 р. відбувся Пленум ЦК КП(б)У, на якому П. Постишев здійснив вирішальну атаку проти М. Скрипника. Виступ останнього не задовольнив П. Постишева, оскільки «та ділянка, якою донедавна керував тов. Скрипник, – я маю на увазі Наркомос і всю систему органів освіти України, – виявилась найбільш засміченою шкідницькими, контрреволюційними, націоналістичними елементами...»
7 липня 1933 р. після чотирьох обговорень його «покаянного» листа на Політбюро ЦК КП(б)У в робочому кабінеті застрелився М. Скрипник, однак боротьба, із «скрипниківщиною» тривала. Протягом лише 1933 р. з апарату Наркому освіти було «вичищено» 200 «націоналістичних, ворожих елементів», а в обласних управліннях народної освіти за політичними мотивами замінено 100% керівництва, у районних 90%. Всі вони були піддані різним формам репресій. 4000 вчителів були звільнені зі шкіл України як «класово ворожі елементи». Значно розширювалася мережа російських шкіл і класів.
20 жовтня 1933 р. Голова ГПУ УСРР Всеволод Балицький затвердив обвинувальний висновок у справі «Української військової організації» («УВО»). Ця організація нібито здійснювала «активну повстанську, шпигунську, диверсійну і терористичну роботу з метою повалення диктатури пролетаріату на Україні, відторгнення УСРР від Радянського Союзу і встановлення фашистської диктатури у формі «незалежної» буржуазної республіки». За твердженням авторів висновку, «УВО» було створено «активними контрреволюційними кадрами українсько-галицького войовничого націоналізму, що пройшли загартування збройної боротьби у громадянській війні і активної повстансько-шпигунської діяльності, спрямованої проти Радянської влади».
18-22 листопада 1933 р. відбувся об’єднаний Пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, на якому П. Постишев підкреслив, що колгоспи в Україні зроблено більшовицькими. Пленум ухвалив резолюцію, в якій було записано, що «в даний момент головною небезпекою є місцевий націоналізм, що поєднується з імперіалістичними інтервентами». Цей «даний момент» розтягнувся на кілька років і означав послідовне винищення інтелектуальних сил в Україні, погром в системі науки і освіти. Причому цього разу репресивна хвиля зачепила і комуністичну інтелігенцію, тих, хто ще вчора трощив «націоналістів», а сьогодні сам був оголошений ворогом системи, якій віддано слугував.
21 листопада 1933 р. кореспондент англійської газети «Манчестер Гардіан» писав: «Якщо йдеться про голод, то жоден чесний спостерігач, який дивиться відкритими очима, не може стверджувати, що в селах, які я відвідав, є тепер голод, але не буде й заперечувати, що голод був, причому немалий, переважно в квітні і травні... Можна сміливо сказати, що жодна провінція... не потерпіла стільки, як Україна і Північний Кавказ».
Українська політична еміграція ще в кінці 1932 р. забила тривогу в засобах масової інформації. Особливу роль відігравала преса Галичини, в якій друкувалися свідчення утікачів із підрадянської України. Львівська газета «Нова зоря» у статті «Нищать українську націю. Боронімся!» зазначала: «Східна сторона Збруча виглядає на справдішну воєнну лінію, за котрою фізично винищують наш нарід до самого кореня. Хто втікає на сей бік, той паде трупом на границі, тільки рідки виїмки добігають сюди, як живі кістяки».
В тій же газеті читаємо й розлогу статтю «Страшні події на Україні. Слово про обов’язок всіх українців». Робиться висновок про те, що у боротьбі з масовим винищенням українців потрібно протестувати як в самій Україні, так і по цілому світові. «Зокрема, українська еміграція в Європі й Америці має великий національний обов’язок освідомлювати про мартирольогію України під большевицькою Москвою всі ті народи, серед котрих наша еміграція живе. Освідомлювати устно, в пресі й окремими публікаціями».
24 липня 1933 р. Український греко-католицький Єпископат галицької церковної провінції в справі подій на Великій Україні звернувся з відозвою «До всіх людей доброї волі!», в якій, зокрема, зазначалося: «На вид таких злочинів німіє людська природа, кров стинається у жилах...
Усі радіостанції просимо рознести наш голос по цілім світі, може дійде він і до убогих хатин, конаючих з голоду селян».
Варто відзначити значну інформаційну й згуртовуючу роль, яку відігравав український часопис «Тризуб». Упродовж 30-х років майже в кожному номері друкувалися статті, повідомлення про голод в Україні, свідчення очевидців й висвітлювалися організаційні заходи, які проводила українська еміграція, повідомлялося про акції громадськості за кордоном, допомогу голодуючим та про політику замовчування голоду радянською владою. В результаті заходів українського греко-католицького єпископату та численних українських громадських організацій з Головною Еміграційною Радою та чернівецьким і львівським Комітетом рятунку України на чолі, з ініціативи кількох членів Французького Товариства українознавства було засновано в Парижі 24 серпня 1933 р. Комітет по організації допомоги голодним на Україні.
Проте допомога голодуючим ускладнювалась тим, що більшовики не визнавали голоду, а відтак  організувати допомогу з-за кордону було досить складно. Як зазначала Голова Жіночої Національної Української Ради професор Софія Русова: «Українські жінки, об’єднані на еміграції в Національній Жіночій Раді, безсильні подати нещасному населенню жодну допомогу. Українська еміграція відгороджена від свого народу страшними більшовицькими загорожами – ні звідти до нас, ні від нас на Україну не перелетить і пір'ячко. Наша кореспонденція з рідними накликає на них жорстокі переслідування. Ми не можемо послати кіло рижу, хоча б і за ту величезну ціну, яку встановили самі большевики, граючися з голодним людом, як кіт з мишою, щоб не підвести наших рідних, наших сестер та їх дітей під страшні кари. Ми можемо лише правдиво освідомлювати культурний світ з тими страховищами, що провадяться поза тими мурами».
Інформаційно-організаційні акції українських емігрантів досягли певного результату. Світ дізнався про те, що чиниться в Радянському Союзі з українським селянством. Завдяки ініціативі норвезького прем’єра Мовінкеля, питання було порушено у 1933 р. в Лізі Націй, Міжнародному Червоному Хресті та інших громадських установах багатьох країн. Проти голоду висловили протест російські емігранти.
29 жовтня 1933 р. українськими політичними емігрантами було проголошено «день привселюдної жалоби й всенародного гніву – на всіх просторах, заселених українським народом за межами СССР, повсюди, де розкидано світом колонії українські, повсюди, де тільки б’ється українське серце, де тільки чути українську мову...»
Зусилля української еміграції врешті-решт знайшли відгук у європейської спільноти. У Відні 16-17 грудня 1933 р. під проводом кардинала Ініцера відбулася міжнаціональна й міжконфесійна нарада всіх організацій, що брали участь у допомозі голодним у СРСР. Скликано її заходами Віденського комітету допомоги. У нараді взяли участь представники міжнародних організацій з Англії та Швейцарії, національних комітетів допомоги –німецьких, єврейських, російських.
Найбільше серед них було представлено українських організацій за кордоном. «Міжнародна нарада ... на підставі фактичного матеріялу ще раз привселюдно ствердила незаперечний факт голоду в СССР, в першу голову на Вкраїні і Північному Кавказі, байдужість широкого світу до долі нещасних, дальшу, ще грізнішу, загрозу голоду, та вдалася до всієї людскости з гарячим закликом – ділом допомогти нещасним».
В Ухвалі було записано: «1) У відповідь на всякі змагання заперечити страшний голод, що лютував до останніх жнив в СССР, конгрес рішуче стверджує, що за минулий рік голодною смертю загинули мільйони невинних людей навіть у найбагатших краях СССР, як Україна й Північний Кавказ. Так само рішуче стверджується, що у зв’язку з цим масовим вмиранням виникали найжахливіші прояви до людоїдства включно. 2) Ці жертви можна було б оминути. У той час, коли в СССР відігравалась трагедія, заморські хліборобські держави терпіли від надпродукції збіжжа, світові конференції обмірковували питання зменшення збіжжевої продукції. Величезні запаси споживчих продуктів знищено...» Важливо зазначити, що під тиском міжнародної громадськості Радянський Союз змушений був визнати наявність голоду в 1932-1933 роках, проте істинні причини й масштаб його ретельно приховувалися.

{ 2 Комментариев }

Очевидці свідчать (Голодомор 30-х)

werwolfs 15.03.2009 в 19:01

Любицька Марія Абрамівна

м.Слов'янськ Донецької області ( 8.03.1928 р.н.)

 

 

Я добре пам'ятаю час голодомору. Мені було 5 років. Батьків моїх не стало, коли я ще була дитиною, вони померли з голоду, а я потрапила в дитячий будинок. На людей страшно було дивитись. Влада забрала в людей всю їжу, не маючи ніяких документів на це. А ті, хто опирався цій волі влади, зникали невідомо куди. Людям нічого було їсти, багато з них не за своєю волею пішли працювати до колгоспів, щоб хоч якось заробляти на їжу. Влада обороняла колгоспні поля і комори.  Людям нічого було їсти, і тому, доводилось харчуватись всіма рослинами, які були  їстівні. Померло дуже багато людей. Я вважаю, що винна в цьому влада,  тодішнє керівництво.

 

 

СИМОНЕНКО  МАРІЯ  ФЕДОРІВНА  ПРО ГОЛОДОМОР 1932-1933рр

Село Микільське Олександрійського  району 8-10 вересня 2007

 

 

 

Такою Я добре пам’ятаю голодовку 1932-33 року, бо  в цей час від голоду померли два моїх любимих дідусів – СИМОНЕНКО ТИМОФІЙ МАТВІЙОВИЧ і ПІХОТА ЄЛИСЕЙ АКСЕНТІЙОВИЧ. В  цей час вони були ще не зовсім старі досить кмітливі і роботящі, але притиснення влади, залякування вивезенням у Сибір забирання продуктів харчування систематично діяло на свідомість, а крім цього і голодування, довели до смерті. Причиною голоду була не скільки засуха , скільки податки  та насильне забирання    зерна вирощеного на своїх ділянках. Приходили люди призначені владою до подвір’я і нишпорили скрізь, щоб виявити, де сховане зерно, борошно. Такі люди не мали ніяких документів і зброї, але населення було наскільки залякане, що підчинялись їхньому наказу  та вимогам. Такі більшовики були дуже грубі, кричали, залякували, що відправлять у в’язницю чи на Сибір. Мого дідуся вважали куркулем і за те, що не хотів здавати зерно, худобу до колгоспу хотіли вивезти в Сибір, але мама була з незаможної родини і її залишили на своєму місці – в Микільські. Мій дідусь було приховав зерно для посіву в ямі в клуні, але ці служителі влади рознюхали і забрали все дор зернинки. Діти залишилися голодні, а дідусь помер. Коли помирав, то говорив: „ Як важко помирати не виболівши”. Ми  ночами не спали,  бо на кожну хвилину чекали, що приїде гарба і вивезуть нас десь на заслання за те що дідусь і батько не хотіли записуватись у колгосп.

Жалко було віддавати той реманент, що придбали на свої зароблені кровними мозолями на руках. Люди не хотіли йти в колгосп, але їх примушували. Виживали ті, в кого були корови. Вимирання почалося в основному з  весни 1932 року. Помирали сім’ями. Сиротам допомогали тим, що були створені дитячі столові при школі і для дорослих теж були столови, але це не допомогло в виживанні. Зуміли вижити ті, хто знаходив їжу з лободи, виривали молоді шпичаки – це молодий очерет, ловили ховрашків – варили, жарили. В школу брали печений буряк, добре якщо була картопля. В кого не було корови, тим було дуже важко. Люди поділялися молоком. За це віддавали деякі речі, або відробляли на городі. У нас був голова сільської ради Кислов Ф.Б.. Ми в нього пололи на городі з сестрою – шестирічною , за кусок хліба. Вимінювали за дорогі речі. У мами була золота брошка, її віддали за хлібину сусіду – продавцеві.  Весною !(№№ року померло дуже багато людей, яких нікому було хоронити. Їх вивозили на тачанках і заривали в ярки, присипали землею. Найняти копачів не було можливості, бо всі були виснажені. Мабуть пів села померло в голодовку. Ніхто не згадує їх. Я своєму дідусеві поставила залізний хрест і гробничку, де записано, що помер в 1933 році. Поминаємо померлих в голодовку на „Проводи” і тепер. Важко, гірко і боляче згадувати ті далекі часи пережитого горя в голодні годи. Нашу сім’ю особливо спіткало лихо ще й тому, що захворіла корівонька – годувальниця, лікувати нікому було, загинула, нас троє  дітей залишилося без молока, особливо найменша Наталочка якій не було і !,5  роки. Вона народилася 15 квітня 1932 року, а середня Катя -1926 року.  У батька було пухле обличчя, руки, ноги, Є але він їхав на степ з чоловіками, Ж де косили дозріле жито, пшеницю. Він не міг косити, то хоч коси відбивав косарям і його там, як інших кормили кулешиком з макухою, але він не доїдав, а наливав у пляшечку і приносив  маленькій Наташі. Так і виживали, спасибі  добрим  людям, що допомагали.        Так і виживали. І вижили , спасибі добрим людям, що допомагали. Тепер соромно і розповідати про те в яких умовах пройшло наше дитинство. Та хіба тільки це. А війна, окупація і  знову 1946- 1947 рік – голодовка. Правда тут було трохи краще, бо я вже працювала, а  Катя навчалася в медшколі м.Макіївка. Всі ці негаразди загартовують людину. Ось ми загартувалися і живемо, але живі і ще приносимо якусь користь для сім’ї. Пробачте, що написала просто і відверто.

 

 

Воспоминания жительницы с. ЕкатериновкиМарьинского района Лукомской /Мальченко/ Анны Федосеевны, 1926г рождения о Голодоморе1933 года

Семья Мальченко проживала в с Екатериновка. В семье было 3 детей. Когда Ане было 7 лет, начался голод. Хоть она была маленькой, но все помнит очень хорошо.Отец работал бригадиром, а мать на огороде в колхозе "Перемога".Дети пухли от голода, потому, что украсть что-либо было невозможно.За это наказывали очень строго - садили в тюрьму. Поэтому, когда родители приходили с работы, дети выглядывали как мыши и ждали хоть морковку или бурячек. Две меньшенькие сестры были такими пухлыми, что не могли встать на ноги. Мама обнимет их, а у самой слезы капают, смотрит на нас и говорит: "Мои деточки, я вас родила в такую несчастную минуту. Мои голубята, скоро весна, будет тепло, вы поправитесь, будет очерет расти, будем рвать и есть". А старшая сестричка говорит: "Мама, мы не телята, чтобы очерет есть. Но ели и не только мы, но и соседи. После голода ходили такие худые, что даже мох по телу. Одежду, что поновее, мама выменяла на продукты так, что мы остались и голые и босые, но зато выжили.

 

Свідчення Л.О.Шило (м.Краматорськ).

 

Своїми спогадами про події періода Голодомору 1932-1933 рр. в Україні поділилася краматорчанка Любов Олексіївна Шило.

- У той час моя сім'я проживала в селі Мала Ворожба, що в Сумській області, - розповіла Любов Олексіївна. - У моїх батьків було троє дітей - я і два старші брати. Батько з матір'ю працювали в колгоспі. Перші ознаки голоду ми стали відчувати в 1932-у році. Мені тоді не було і п'яти, але я на все життя запам'ятала чавунець, в якому плавали картопляні очищення, і п'ять маленьких рибок-хамсин - по кількості членів сім'ї…

Одного разу мати поїхала до Росії, щоб виміняти що-небудь для їжі, й узяла з собою одного з синів. В дорозі дитина відчула голодні спазми і почала жахливо кричати. Тоді мама зайшла в найближчий двір в якомусь селі, і, вийнявши з вух сережки з червоного золота, попросила господарів обміняти їх на стакан молока. Правда, молоко для дитини їй дали безкоштовно.

Незабаром мати зрозуміла: якщо залишаться в селі, життя її дітей виявиться під загрозою. Першою батьківську хату покинула маленька Люба - її перевезли в Артемовськ, де жив мамин брат, що посідав посаду директора школи. Через час мати Люби відправилася за синами.

25 кілометрів від м.Суми до свого села жінці довелося долати пішки - ніякий транспорт у той час там не ходив.

- Мама розповідала, що напівголодна і дуже стомлена, вона сіла під один із стовпів, що тяглися вздовж дороги - відпочити, - згадує Любов Шило. - І незабаром відчула, що засинає. Враховуючи, що справа була у середині лютого, мама, швидше за все, вже не прокинулася би. Але мимо проходив односелець, який розтермосив жінку й змусив її йти. Пізніше мама згадувала, що тільки через два кілометри вона опам'яталася і усвідомила, що могла легко замерзнути під стовпом, залишивши сиротами трьох дітей. Після цього вона йшла вже не зупиняючись.

Після прибуття в Малу Ворожбу матері Любові Олексіївни стало відомо, що на вимогу органів влади село оточене кордоном з своїх же односельців, і що виїхати просто так тепер не вийде. І знову сім'ю врятував випадок - один з односельців запропонував продати йому велике господарське приміщення - «комору». За допомогою виручених коштів мати змогла відкупитися від людей, що охороняли виїзди з села, і добратися до Артемовська разом з двома синами, яким було 13 і 15 років.

Після того, як вони залишили село, там від голоду померли п'ятеро родичів Люби - двоюрідні брат, три сестри та їх батько. Їх поховали прямо на городі - ні в кого не було сил везти їх на кладовище і влаштовувати похорони. Тіло молодшої сестри мати, яка була сильно слабка, не змогла закопати достатньо глибоко - його відкопали і обгризли собаки.

На початку 30-х рр. голодною смертю загинули близько 50% односельців Любові Олексіївни - люди вимирали цілими сім'ями. Бували і випадки канібалізму.

- Наше село так і не оправилося від голодомору, - вважає вона. - Багато будинків в нашому колись величезному селі, яке налічувало 3 тисячі дворів, оселі до цього дня стоять покинутими, як безсловесні свідки страшних подій. Але я дотепер їжджу туди, щоб сходити на могили моїх родичів. Двір, де вони поховані, давно належить іншим людям, але вони згодилися піклуватися про могили.

Почувши про те, що в Краматорську будується новий машинобудівний завод, сім'я переїхала в наше місто. На той час до них приєднався і батько, що працював до цього в Сибіру по вербуванню.

Батьки працювали на будівництві, тому вони мали право мешкати в бараку по вулиці Шкадінова і одержувати продуктові картки.

- Жилося нам дуже важко, - розповідає Любов Олексіївна. - В бараку проживали близько 100 чоловік. При цьому сім'ю від сім'ї, в кращому разі, відділяли перегородки з простирадл. Правда, пізніше нам дали кімнату в комунальній квартирі по вулиці Леніна. Але як би бідно і важко ми не жили, але такої голодовки, як у селі, у місті все ж таки не було.

- Зараз деякі говорять, що Голодомору не було, - каже Любов Олексіївна. Стверджувати таке - просто не по-людські. Крім того, я вважаю, що голодовку було створено штучно. Адже неврожаю, як такого, в ті роки не було. Але з колгоспів вивозилося абсолютно все - не тільки те, що передбачалося залишити для прожитку людей, але і весь посівний фонд. Та й у селян відбирали практично все, що можна було спожити в їжу. Моя мама, що дожила до 95-ти років, до кінця своїх днів боялася голодовки, і завжди прагнула запасати крупу і вермішель на всякий випадок.

 

Масловська Пелагея Сергіївна

18.05.1926 року народження(м.Кіровське).

 

                                                                                 

Дуже добре пам’ятаю голодомор 1932-1933 рр. Як люди людей їли, навіть на базарі з людей холодці продавали. Був випадок, коли не було чого їсти, то я заходила до нашого туалету, зайду і пальчиком порозгортаю та й щось з’їм (плаче). Я балакала з матір’ю. Врожай тоді був гарний, але його увесь вивозили в колгосп. Було й таке, що якщо твоя корова з’їла з мого городу кукурузку, то ти повинен був віддати 3 качани кукурудзи. А потім прийдеш додому, тебе батько добре виб’є, то тоді будеш добре слідкувати за своєю коровою. Були спеціальні активісти, комуністи, комсомольці, які забирали у людей все: продукти, одежу, худобу. Мій батько взимку відбирав зерно і у ящиках закопував у сніг зерно. Снігом засипало і не видно. Донесень за винагороду на сусіда у нашому селі не було. Люди ніяк не оборонялись, похиливши голову – все терпіли. Тим, хто пішов до колгоспу, літом давали їжу. Поля охороняли наші люди. Вони нічого не брали, бо за ними спостерігала міліція. Було багато людей, які не хотіли йти до колгоспів. Йшли тільки ті, у кого не було нічого. У 1931 році дуже багато людей помирало сім’ями. А хто вижив, той знов вертався, забирав свої речі і вертався.

 

 

 

 

Свинціцький Мечислав Іванович

25.12.1930 року народження (м.Кіровське).

 

                                                                                             

 

Я дуже добре пам’ятаю як це було. Було й таке, що батько сина свого їв на моїх очах, люди довго мучились від голоду, пухли. У 1932 році був врожай, проте його увесь забирали у колгосп. Людям не було чого їсти. Прийшли було у вечорі, позабирали все: документи, і навіть одежу, і пішли. Боронитися ми не могли, бо прийде чоловік 7 і що з ними зробиш. А якщо що-небудь запідозрять, так ще й уб’ють. Пішов було батько з зерном вночі, викопав яму, та й кинув його туди, засипав і все. А навесні забирали, ото боялись будуть копати, нема буде чого їсти. Заховані продукти забирали куркулі. Те, що залишилося на полі, колосків п’ять, ті й зривали, та їли зразу, а то побачать, та ще й відлимгають до смерті. Забирали те, що тільки бачили. До колгоспів йшли тільки куркулі. Щоб не забирали в колгосп худобу, її вбивали. Забирали у людей зерно, продукти тільки вночі або зранку. Приходили один, коли два рази. Усі боялися, тремтіли, плакали. Взимку стали помирати люди з голоду. Тоді були сильні морози, а одежі не було, все позабирали. Малих сиріт забирали у колгосп, копали вони поле, а потім їх вбивали. Не голодували лише уряд і куркулі. З моїх сусідів жодного, всі померли. Люди один одному не допомагали, це було дуже рідко, бо й самим нічого було їсти. Їли сніг, залишки колосся, траву вже навесні їли. Їли все, липу, яблука гнилі, сорок, горобців, мишей, і навіть павуків. Було багато випадків, коли їли людей. Недалеко від нас було село, там жив дядько, дуже больний. Хто до нього зайде, той більше не виходив. Померлих від голоду кидали усіх у велику яму, а потім закопували. Винні комуністи.

{ 10 Комментариев }