werwolfs 20.04.2009 в 22:07

Виникнення українського націоналізму або розвиток справжнього націоналізму не буває безконфліктним

(За натхненням праці Ґелнера Е. «Націоналізм»)

За розумінням Ґелнера націоналізм – це політичний принцип, згідно якому культурні кордони мають збігатися з політичними, тобто з державними.

Обов’язкова умовою (але не достатньою) націоналізму, за Ґелнером, є індустріалізація суспільства. Автор (Ґелнер) поділяє історію людства на три епохи: доаграрна – суспільство з родоплемінним устроєм і відсутністю державних інституцій, як таких; аграрна – суспільство з феодальним устроєм; індустріальне суспільство в якому держава набуває всіх атрибутів що існують і сьогодні.
Перша (доаграрна) епоха суспільства у цій статті не розглядається, бо націй, навіть такої дефініції, не існувало.
    
Аграрне суспільство відрізняється певними рисами: більшість населення складається з сільськогосподарських виробників, селян; фахівці різних галузей — військової, політичної, релігійної, економічної — становлять лише меншість населення. Зазвичай аграрна епоха також позначає історію людства двома великими нововведеннями — централізованою владою і письменністю.
      
Індустріальне суспільство цілком інше. Воно ґрунтується на зростанні економіки і знання, що зрештою призводить до уповільнення темпів зростання населення. Різноманітні чинники, що діють у його межах — суцільна письменність, мобільність і породжений ними індивідуалізм, політична централізація, потреба у досить дорогій освітній інфраструктурі, — уможливлюють ситуацію, коли культурні й політичні кордони загалом збігаються.
     
Серед різноманітних засобів підтримання порядку найголовніший — сила — може застосовуватися лише одним, особливим, чітко визначеним, централізованим, добре організованим суспільним інститутом. Цим інститутом чи групою інститутів і є держава.
           
Націоналізм не виникає там, де взагалі немає держави як такої або, там, де її наявність є сумнівною.
                
Отже, нема держави – нема проблеми націоналізму. Звідси аж ніяк не випливає, що проблема націоналізму виникає у будь якій та кожній державі. Навпаки, вона постає лише для деяких держав.

Далі у своєї праці Ґелнер наводить, як на мене, яскраву абстрактну модель виникнення саме українського націоналізму, хоча його модель зародження націоналізму була явним натяком на Чехословаччину та імперію Габсбургів. Як на мене, то український націоналізм, його народження цілком відповідає наведені моделі.

Мої намагання висвітити цей процес буде в інтерпретації описаної моделі саме до відносин України з Росією у продовж XIX-XXI століть.

Отже почнемо.

На початку XIX століття український народ складався у своїй переважній більшості із сільського населення, яке розмовляло спорідненою і більш-менш схожою мовою з народом Російської імперії, але на сусідніх територіях. Українська мова була мовою саме цих селян і нікого іншого. Аристократи та чиновники розмовляли іншою мовою – мовою Російської імперії, яка належала до іншої (?) мовної групи. Більшість але не всі українські селяни становили паству церкви, мова богослужіння якої також була іншою, а більшість священників, особливо з вищого кліру, користувалася мовою, що являла собою розмовний варіант церковної мови, який також був дуже далеким від української. Дрібні торговці з містечок, які вели торгівлю в сільській місцевості, належали до іншої етнічної та релігійної групи, до якого українське селянство ставилося з відвертою зневагою й підозрою.

У минулому українським селянам довелося зазнати чимало лиха, їхні страждання знайшли своє відображення у красивих та поетичних піснях-плачах (які дбайливо збирали шкільні вчителі наприкінці XIX століття і які стали відомими далеко за межами країни завдяки творам великого українського митця Т.Г. Шевченка). Нещадне гноблення українського селянства спричиняло селянські війни, під проводом народних ватажків, подвиги яких живуть у народній пам’яті. У будь-якому разі, повернемося до головної теми: хоча пісні часто містять нарікання на селянську долю, у них немає натяку на культурницький націоналізм.

Час його наближався, але тоді ці пісні вже стали частиною історичного фольклору. В першій третині XІX ст. розпочався промисловий переворот в українських землях, що належали Російській імперії, водночас з Німеччиною, але пізніше, ніж у Великобританії, Франції, США. Тобто перехід від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики, що, як наслідок, мав вивільнення робочої сили з аграрного сектору. Українським селянам довелося шукати роботу у промислово розвинутих регіонах, і декому з них це вдалося, хоча умови найму були жахливими — явище дуже поширене в ті часи. Відсталі сільські мешканці, що розмовляли малозрозумілою мовою, яка рідко могла похвалитися власною писемністю та учителями, мали давати собі раду в досить жорстоких умовах міських закапелків, куди їх закинула доля. Водночас деякі українські хлопці, які опанували мову богослужіння і мову двору і яким судилася кар’єра священиків, підпадали у своїх семінаріях під вплив нового вільнодумства і продовжували освіту в університетах, стаючи вже не священиками, а журналістами, учителями та професорами. Вони знаходили підтримку серед нечисленних іноземних, не українського походження етнографів, музикознавців та істориків, що спеціалізувалися на вивченні України.

Водночас з промисловим переворотом підсилюється й народна боротьба. У 1803 р. на Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київської губернії. Окремі виступи першої половини XIX ст. були досить тривалими. Зокрема, жителі с. Шдвисоцького Уманського повіту Київської губернії протягом майже 15 років (1811–1826) відмовлялися виконувати феодальні повинності, не підкорилися вони навіть військовій силі. За неповними даними, в Україні від 1797 до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Для більшості з них характерними були стихійність, неорганізованість, локальний характер дій, нечисленність учасників, сліпа віра в доброго царя тощо.

У 1829 р. розпочалося повстання в Шебелинській слободі на Слобожанщині, під час якого місцеві селяни виступили проти нав’язаного їм статусу військових поселенців. Наступні дві хвилі селянських виступів були пов’язані з польським повстанням 1830–1831 pp. (Київщина) та голодом 1832–1833 pp. (Харківщина, Херсонщина, Чернігівщина).

Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була провісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства у 1859 р. створили у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити у 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.

Зрозуміло, що українці мали чудову нагоду асимілюватися з панівною мовою і культурою Російської імперії (власне, багато з них так і робили). Ані якась особливо глибока спадкова ознака, ні глибоко закорінена релігійна традиція не відрізняла освіченого росіянина від такого ж українця. Багато з них асимілювалися, часто навіть не змінивши своїх прізвищ, – телефонна книга столиці Російської імперії (зараз Російської Федеративної Республіки) – містить повний набір українських прізвищ, досить часто у доволі комічній формі пристосованих до російської фонетики. Річ у тому, що нащадки першого покоління українських мігрантів, якому довелося вести жорстоку й болісну боротьбу за виживання, мали вже досить непогані шанси на нормальне життя, можливо, не гірші (з огляду на їхню працелюбність), ніж їхні російські співвітчизники неукраїнського походження. Отже, ці нащадки зробили свій внесок у поступове зростання заможності регіону. Відповідно, зростання можливостей процвітання для кожного окремого індивіда не зумовлювало потребу в палкому українському націоналізмі.

І все ж відбувалося те, що мало відбутися. Не обов’язково приписувати учасникам руху свідомий, зважений розрахунок. Слід брати до уваги те, що на особистому, суб’єктивному рівні вони керувалися мотивами і почуттями, які так виразно прозвучали в літературі національного відродження. Вони скаржилися на запустіння та вбогість рідних долин, водночас знаходячи в них ті сільські чесноти і принади, які ще в них зберігалися; вони нарікали на приниження своїх співвітчизників та відчуження від рідної культури, на яке останніх прирікало животіння в пролетарських передмістях індустріальних центрів.

Наголосимо лише, що не слід вбачати якісь свідомі далекосяжні розрахунки в діях цих людей. Представники національної інтелігенції були сповнені палкого і щирого співчуття до своїх співвітчизників. Убираючись в народний одяг і мандруючи рідними схилами, складаючи вірші на лісових галявинах, її представники не мріяли про те, що одного дня раптом стануть впливовими чиновниками, послами і міністрами. Помилковим було б намагання звести ці почуття до розрахунків на матеріальну вигоду чи соціальний поступ. В давні часи не було сенсу запитувати селян, чи люблять вони свою культуру: вона була для них даністю, як повітря, яким вони дихали. Коли ж трудові міграції та бюрократія стали важливим складником їхнього соціального простору, вони досить швидко збагнули відмінність у стосунках із співвітчизниками, тими, хто розумів їхню культуру і симпатизував їй, і тими, хто ставився до неї вороже. Цей дуже конкретний досвід навчив їх відчувати свою культуру, любити її (або ж, ясна річ, відмовлятися від неї) без якихось свідомих розрахунків щодо переваг і соціальної мобільності. У стабільних самодостатніх спільнотах культура часто буває невидимкою, але коли мобільність і позаконтекстуальність спілкування стають суттю суспільного життя, культура, в межах якої людина засвоїла спосіб спілкування, стає підґрунтям її ідентичності.

Те, як Україна за сприятливих обставин здобула незалежність, вже належить історії, отож, не будемо згадувати про це зайвий раз.

Підсумовуючи сказане: на початковому етапі індустріального розвитку неофіти нового ладу, висмикнуті з культурних і мовних груп, віддалених від центру, відчувають негаразди, набагато більші за ті, з якими стикаються економічно злиденні нові пролетарі, що належать до культури економічно і політично провідних верств. Однак ця культурна та мовна відстань і здатність відрізняти себе від інших, якості, що спричиняють негаразди окремим індивідам, можуть бути (й нерідко таки стають) перевагою для цілих спільнот, реальних чи потенційних, що складаються з жертв нового світу, який народжується. Вони дають їм змогу усвідомлювати і чітко формулювати своє обурення й невдоволення. Раніше українці мислили і висловлювали свої думки мовою родини чи села, найбільше мовою своєї долини і зрідка — релігії. Потрапивши у плавильний котел раннього індустріального розвитку, вони вже не мали довкола себе своєї долини і села, нерідко поруч не було й родини. Однак були інші гнані й голодні, багато з яких розмовляло схожою мовою, якіу легко було зрозуміти (більшість тих, хто влаштувався краще, розмовляла іншою мовою); таким чином, нова ідея української нації виникла з цієї суперечності не без допомоги вже згаданих журналістів і вчителів. І це була не ілюзія: здійснення деяких завдань новонародженого українського національного руху насправді нівелювало страждання, що стало поштовхом до його виникнення. Можливо, це полегшення настало б так чи інакше, однак, набувши форми національного, воно також зумовило нову високу культуру і державу, що захищала її.

Це один з двох найважливіших принципів розщеплення, які визначають виникнення нових одиниць у процесі народження індустріального світу з його відокремленими культурними барокамерами. Можна назвати його принципом комунікативних бар’єрів, тобто бар’єрів, що виникають на основі попередніх, доіндустріальних культур; з особливою силою він діє на початку індустріальної епохи. Інший не менш важливий принцип можна було б назвати принципом стримування соціальної ентропії, і він заслуговує на окремий розгляд.

Werwolf 2009-04-20

Оригінал за Генлером Е за адресою izbornyk.org.ua/gellner/gel06.htm



Рекомендовать запись
Оцените пост:

Откуда приходят на эту запись за последний месяц   1 день 10 дней 30 дней

Нет данных

Показать смайлы
 

Комментариев: 0