Країни Прибалтики VS Україна у діаграмах

werwolfs 16.10.2012 в 20:08

Пропоную переглянути декілька діаграм щодо загальноекономічної ситуації у країнах Прибалтики та України на протязі 10 років. (навмисне не надаю текстових пояснень)

246558_358779064210208_366880128_n.jpg

Діаграма №1

283403_358779084210206_1327256841_n.jpg

Діаграма №2

285051_358779100876871_705806113_n.jpg

Діаграма №3

10545_358779114210203_401830605_n.jpg

Діаграма №4

564059_358779134210201_1142796117_n.jpg

Діаграма №5

547016_358779147543533_203483580_n.jpg

Діаграма №6

Думки прошу висловлювати в коментарях.

Митний Союз VS Україна у діаграмах

werwolfs 16.10.2012 в 20:05

Пропоную переглянути декілька діаграм щодо загальноекономічної ситуації у країнах Митного Союзу (далі МС) та України на протязі 10 років. (Навмисне без пояснень)

550945_357299691024812_1143290484_n.jpg

Діаграма 1

562033_357299714358143_1517857119_n.jpg

Діаграма 2

282241_357299727691475_1449836028_n.jpg

Діаграма 3

545481_357299754358139_1693652646_n.jpg

Діагарама 4

536455_357299764358138_2055094608_n.jpg

Діагарама 5

577389_357299781024803_1709329085_n.jpg

Діаграма 6.

Думки прошу висловлювати в коментарях.

НГ: Україна, яку втратили росіяни

werwolfs 31.05.2012 в 01:41

40.jpg

У 1992 році, коли Україна лише проголосила незалежність, мій улюблений режисер, на той момент заслужений діяч мистецтв Української РСР і одесит (за місцем проживання), Станіслав Говорухін зняв чудовий документальний фільм - «Росія, яку ми втратили», пише політтехнолог Тарас Березовець для Незалежної газети.

Його не так добре пам'ятають у нинішній Росії і ще менше знають у сучасній Україні. Розповідає він про життя у тій, ще дорадянській самодержавній Росії, уявлення про яку сьогодні значною мірою сформовано серіалами на кшталт "Загибель імперії" і фільмами на зразок "Адмірал".

Коли мова заходить про Україну і особливо про її "мовне питання", мені здається, починають працювати аналогічні стереотипи, сформовані і укорінені у свідомості кількох поколінь росіян.

Витоки проблеми ідуть до моменту формування сучасної української політичної ментальності, яка знаходиться у своїй завершальній стадії. Тому закінчити дискусію стосовно того, українська, білоруська чи російська мова є "юридичним правоспадкоємцем" старослов'янської, неможливо.

"Мовний" законопроект членів парламентської більшості у Верховній Раді Колесніченка і Ківалова (представлення законопроекту у Верховній Раді минулого тижня закінчилося бійкою депутатів) не відображає балансу в нинішній Партії регіонів, яка з моменту входження у владу у 2010 році значно "вестернізувалась". І зовсім не заслуга опозиції у зриві ухвалення законопроекту (за бажання влада легко продавить цей законопроект через Раду), просто сама логіка українського політикуму сьогодні несумісна з політикою державної двомовності.

Слід чітко розуміти, що для більшості громадян України питання другої державної мови знаходиться в другому десятку проблем. Українців сьогодні набагато більше хвилюють проблеми соціально-економічного характеру: безробіття, соціальних стандартів, стану доріг, медичного обслуговування, злочинності. Навіть у найбільш російському місті України - Севастополі, згідно з результатами дослідження, що нещодавно проводилося однією з найбільших київських соціологічних компаній, питання російської мови виявилося чи то на 14-му, чи то на 15-му місці за пріоритетністю. Що вже говорити про Центральну Україну, а тим більше Східну.

У російському суспільстві популярний стереотип про "злісних бандерівців", які 20 років тому захопили владу і тепер формують порядок денний для гуманітарної політики незалежної України. Як і багато міфів, нав'язаних ЗМІ, він не відповідає дійсності. Найбільші націоналісти живуть якраз на Сході України, оскільки у їхньому розумінні "націоналізм" - поняття не стільки гуманітарне, скільки економічне.

За об'ємом інвестицій в Україну з РФ до останнього часу регіоном № 1 був не Крим і не Донецька область, а "западенська" Тернопільщина. А наймінімальніша кількість інвестицій російського походження була якраз зафіксована у Донецьку. Відповідайте мені, хто після цього більший націоналіст - вусатий вуйко, що живе десь на Волині і носить вишиванку чи рафінований бізнесмен європейської зовнішності з Горлівки або Макіївки?

З цієї точки зору, гра в "другу державну мову" позбавлена всякого сенсу. Україна за своєю суттю - така ж двомовна країна, як Канада або Бельгія, де в побуті переважають відповідно англійська з французькою і голландська з французькою.

Російська настільки ж невід'ємна для мислення жителя незалежної України, що живе у Львові, у Криму, Києві чи Донецьку, як наявність баварських сосисок і нефільтрованого пива для жителя Німеччини. Більше того, найлютіші українські націоналісти у більшості своїй зовсім не україномовні. Це нове покоління російськомовних українців, найчастіше із значною долею російської крові, що живе де-небудь в Одесі, Дніпропетровську або Харкові. І повірте, що рівень їхнього націоналізму, в його махровому російському розумінні, зашкалюватиме.

Мені легко уявити собі середньостатистичного львів'янина, який невимушено переходить на російську мову, оскільки така його економічна природа. Водночас середньостатистичний російськомовний харків'янин, донеччанин чи луганець часто сміється над жителем російської глибинки, будучи переконаним, що він-то якраз у себе в Донецьку, Луганську або Харкові є таким же європейцем, як житель Парижа, Гамбурга або Барселони. І його російська мова ніяк не робить його росіянином за світосприйняттям.

Сьогоднішня Росія "кіношедеврами" у стилі "Ми з майбутнього-2" або "Матч" не лише не поміняє цього світосприйняття, але швидше навпроти - може відлякати.

До речі, дилема "на Україні" або "в Україні" може по-справжньому цікавити лише тих, хто по-старому сміється над українцями, представляючи їх класичними любителями сала і горілки. В Україні це питання вирішене раз і назавжди. Навіть у моєму рідному Криму, де жили і поховано п'ять поколінь моїх предків, у 90% випадків ви почуєте  "в".

Змінилися покоління. І навіть ті люди, які традиційно відносять себе до носіїв радянського менталітету, значною мірою сприймають Росію і радянське минуле як деяку світлу казку. Але жити у цій казці чомусь не хочуть.

****

Київ

Орігінал:http://www.ng.ru/cis/2012-05-30/3_kartblansh.html (російською)

{ 1 Комментариев }

Прожитковий мінімум та демографія в Україні

werwolfs 22.04.2012 в 00:58

Поки не розпочалося травневе загострення, пропоную цікаву, як на мене, інформацію щодо прожиткових мінімумів в Україні..

 За офіційними даними Мінісоцполітики за березень 2012 року реальний прожитковий мінімум для дітей до 6 років – 1043 грн.; від 6 до 18 – 1334 грн.; для працездатних осіб – 1175 грн.; для осіб що втратили працездатність – 877 грн.;  узагальнений – 1111 грн. 

 Якщо порівняти вищевказані дані з прописаними у Законі про бюджет України на 2012 рік, то виявляється що найкраще себе почувають особи що втратили працездатність (пенсіонери, інваліди, і т.і). Бо реальний прожитковий мінімум цієї категорії українців лише на 6,7% (55 грн.) перевищує встановлений законодавством. Іншими словами - особам що втратили працездатність для виживання не вистачає лише 55грн.

 «Трохи» гірше себе почувають працездатні особи. Їм для виживання не вистачає 102грн. Дітям до 6 років для підтримання свого існування не достає вже 150 грн. А найгірше жити дітям від 6 до 18 років. Для забезпечення їх потреб по мінімуму потрібно додатково аж 222 грн. (20%) від законодавчо встановленого рівня).

 Аби не перевантажувати блог малюнками, пропоную лише одну діаграму – узагальнений  прожитковий мінімум. Хто мені не вірить може сам пересвідчитись – ця діаграма адекватно відображує стан з прожитковим мінімумом для кожної категорії населення України.

 6edf267801f7.jpg

За початкову точку взято вересень 2007 року тому, що з цього місяця Мінісоцполітики моніторить реальний (фактичний) прожитковий мінімум.

Як можна побачити з діаграми, на рівні законодавства, прожитковий мінімум систематично залишається нижчим від реального. Іншими словами, населення України умисно тримають за межею виживання. Для довідки – кількість населення що має середньо душові доходи нижче прожиткового мінімуму, законодавчо встановленого до речі, у 2008 році  дорівнювала 7,2 млн. чол.. або 16.1% від загальної чисельності населення; у 2009 р. – 6,9 млн.чол. (15,5%); у 2010 – 9,7% (21,8).  Нажаль дані щодо 2011 р. з’являться лише у липні цього року, але, на мою думку, цей показник не буде меншими ніж він був у 2010році.

Ще одна «цікавинка» - на діаграмі чітко відстежуються «провали» у фактичному прожитковому мінімумі що припадають на липень-вересень кожного року. У чому цікавинка? Щорічно у липні держстатом вводиться в дію оновлений споживчий кошик (Вагова структура для розрахунку ІСЦ). Тобто, саме у цей час влада змінює «правила гри» (товарний набір і вагову структуру) знижуючи реальний прожитковий мінімум.

На додачу ще одне «цікаве» спостереження – за розглянутий період законодавчий прожитковий мінімум декілька раз підвищувався стрибками (з січня 2008р., з жовтня та грудня 2009р., з січня 2011р.) Хоча це «цікаве» пояснюється дуже просто – достатньо пригадати «як і коли (в часі) приймалися ці бюджети». Отже, перший стрибок – Янкович поступається прем’єством Тимошенко. Другий стрибок – розпочинається виборча президентська кампанія. Третій стрибок – наступного року (2012) буде проводитися виборча парламентська кампанія. Простіше кажучи, всі покращення (стрибки) відбувалися під час загострення боротьби за владні повноваження (доступ до державних ресурсів).

****

До чого ж демографія у заголовку? – запитають ті, хто спромігся дочитати до кінця цей блог. А відповідь проста й сумна: Тисячі за народження дитини, заборони абортів, обкладання податками бездітних і решта намагань можновладців, державників та законотворців нездатні покращити демографічну ситуацію в Україні, якщо базовий параметр життя людини (прожитковий мінімум) забезпечує лише від 90% від реального рівня. До речі, нагадую 90% - середньозважене забезпечення, майбутнє країни – діти забезпечені лише на 80-83,2% від реально необхідного мінімуму.

Werwolf 22/04/2012

Державна програма приваизації на 2012-2014 роки

werwolfs 02.02.2012 в 19:37

imgfoto107598.jpg&sa=X&ei=t8gqT_HYD8qg-wb-mrCYDg&ved=0CAsQ8wc&usg=AFQjCNE4qMdRf594A0s06Kd8jYmJx7riow13 січня  2012 року в черговий раз затверджено нову програму приватизації. Затвердили, то й затвердили , чого б це я галасував, скажете ви.

Та річ в тім, що деякі положення  та строк дії програми вельми цікаві.

Спочатку строки.

Строк дії програми – три роки – 2012-14рр. Тобто до 2015 року цю програму буде виконано. Нагадаю, у 2015 році  ми будемо обирати президента який, відповідно до законодавства, формує уряд (як раніше). Якщо брати до уваги ставлення до нині прісного президента, то з майже 100% вірогідністю можна сказати – через три роки в нас буде НОВІ і президент, і виконавча влада, і, відповідно, нова політика та програма  економіки держави.

Далі по програмі.

Розділ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ну тут все ясно і прозоро – загал він і є загал.

Розділ 2. МЕТА ПРОГРАМИ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ДОСЯГНЕННЯ . Якщо з метою все зрозуміло – добра мета – «оптимізація частки державного сектору економіки в умовах ринку, підвищення ефективності економіки та посилення її конкурентоспроможності» то шляхи …

Їх всього шість

Перший - забезпечення високих темпів приватизації об’єктів державної власності, […] (що) не користуються попитом у покупців. Тобто позбавитися певних об’єктів за будь-яку  ціну. Як це можна виконати? – Продати на злам або встановити дотації (відкат) власникам.

 Другий - об’єкти групи Г - підприємства-монополісти, що визнані такими у встановленому порядку, незалежно від вартості; підприємства військово-промислового комплексу, що підлягають конверсії згідно з відповідною програмою, незалежно від вартості; підприємства, приватизація яких здійснюється із залученням іноземних інвестицій за міжнародними договорами України, незалежно від вартості; підприємства, вартість яких перевищує 45000 млн. карбованців - застосування індивідуальних засад приватизації. Чи треба пояснювати термін «індивідуальні»? – Вважаю не треба.

Третій ніби розумний - сприяння залученню до приватизації земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти державної власності, що підлягають приватизації. Але сприяти залученню і залучити – дві великі різниці (як кажуть).

Четвертий - скорочення обмежень щодо приватизації об’єктів державної власності за умови, що зазначене негативно не вплине на виконання державою своїх функцій, а також не створить небезпеки для соціально-економічних та екологічних умов життєдіяльності суспільства. А хто буде визначати отой вплив? – Як завжди, зацікавлена у певному результаті особа.

За п’ятий та шостий і говорити не варто. Той же загал що і в першій частині.

Решту цього епохального документу можна прочитати за цим посиланням http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/4335-17#n7

І на завершення. Після ознайомлення з цією програмою я не можу не зробити висновки:

Ніні діюча влада, розуміючи відчуваючи мізерні можливості залишитися «біля корита» після 2015р., шалено поспішає встигнути привласнити рештки більш-менш цікавих з точки зору бізнесу державних активів. І насамперед активи групи «Г». Решта в цій програмі антураж для цієї спроби.

Швидше за все з п’яти очікуваних результатів досягнуто буде єдиного -  зменшити частку державного сектору в економіці до 25-30 відсотків внутрішнього валового продукту.

БЮТ: Ілюзія правди, або Чому я байдуже їв морозиво на Хрещатику, коли конвой відвіз Тимошенко

werwolfs 20.08.2011 в 12:08

Цей копісаст відображає мій погляд щодо "Справи Тимошенко" загалом та її арешту зокрема.

kaka.jpg

Олександр Турчинов, соратник Юлії Володимирівни, баптистський пастор і автор чудної книги "Ілюзія страху", дозволив собі звинуватити у боягузтві, величезна кількість киян, що виявилися 5 серпня 2011 на Хрещатику в районі Печерського суду.

Ось дослівна цитата з інтерв'ю пана Турчинова, опубліковане на "Українській правді":

"Я опишу таку картинку, і ви зрозумієте в чому справу. В день арешту, коли почалася бійка під час спроби вивести Юлію Володимирівну з будівлі суду, десь п'ятсот чоловік ось тут билися з "Беркутом". Але ще більша кількість людей стояла на тій стороні Хрещатика їли морозиво і фотографували! Можливо, хтось з них співчував нам. Але більшість виявилася неготовою до активних дій, боялися і спостерігали: цікаво, чим це закінчиться. Так, ось, друзі, не цікаво! Це страшно"!

Так от, Олександр Валентинович, сподіваюся Ви не заперечуєте, якщо я відповім Вам від імені тих, хто "стояв на тій стороні Хрещатика, їв морозиво і боявся"?

Ілюзія правди

По-перше, чому Ви вирішили, що ми боялися? Так, отримати поліцейською палицею по голові боїться кожен, окрім відвертих ідіотів. Але, чомусь же ми не боялися в 2004 році, а зараз раптом злякалися... На палиці і навіть на кулі можна піти заради якоїсь справжньої мети і проти дійсно хворої ниючої несправедливості. У випадку, з арештом Тимошенко дійсно була несправедливість. І полягає вона в тому що називається вибірковістю правосуддя - як запитував класик: "А судді, хто"? Чим вони кращі за Тимошенко? І ми, прості кияни, це прекрасно розуміємо. Але Ви, напевно, здивуєтеся - для нас пані Тимошенко зовсім не є уособленням України або демократії.

Розумієте, Олександр Валентинович, ті "хто за народ", не їздять серед убогості на "Мерседесах", "Лексусах" і "Порше". Ті, "хто за народ", не полюють на людей в кіровоградських лісах, як славний представник Блоку Юлії Тимошенко, нардеп Лозинский...

І ми прекрасно знаємо - банківські рахунки, лімузини і розкішні маєтки, що належать "опозиціонерам", - це не результат того, що вони підняли з колін якесь виробництво і впровадили нові технології або зробили ще якийсь інтелектуальний прорив як Біл Гейтс або Стів Джобс. Ці колосальні гроші є у наших "демократів" тому... Ну, Ви краще нас знаєте, як зробили свої стани мільйонери з БЮТ і інших партій.

Розумієте, обурені крики про "вибірковість правосуддя", в уявленні дуже багатьох громадян України, виглядають як обурення такого роду: "Чому судять цих злодіїв і шахраїв, а ось тих - не судять"! Ні, я не називаю ні Тимошенко ні її соратників "злодіями і корупціонерами" - зробити це може тільки суд, а я не суддя і не прокурор. Але як вважаєте, що думають прості громадяни України хоч в Києві, хоч в Конотопі про "газову принцесу" і соратника Павла Лазаренко? Що думають вони про чесність і порядність її оточення і про походження колосальних "демократичних" капіталів? Навіть якщо "згідно з" законом і усе чисто (в силу "дірявості наших законів), то як бути якщо "по совісті"?

Ми розуміємо: нинішнім опозиціонерам, що зовсім ще нещодавно сиділи на фінансових потоках усієї України, - образливо. Дуже образливо. Дуже образливо і Шону Карру - а раптом він тепер не зможе літати чартерними рейсами і купувати піджаки з вовчої шкури за 4000 фунтів стерлінгів?

Але для нас, простих киян і "гостей столиці", ситуація виглядає як вибір - що краще:

а) Посадити у в'язницю хоч когось з тих, при кому процвітали корупція і зневажався закон

б) Не саджати за грати взагалі нікого, щоб не було "виборчого правосуддя"...

Як Ви думаєте - що виберуть прості кияни?

Для народу що усе, що відбувається між БЮТ і регіоналами - це сутичка двох олігархічних кланів за право паразитувати на тілі нашої країни. Так чому у черговий раз коли "пани б'ються" у "холопів повинні лоби тріщати"? Цікаво, лише те що багато "демократи"-товстосуми насправді вселили собі, що вони борці за щастя народу. Вони так довго говорили про це, що і самі повірили.

Крім того, жителі столиці - це люди інформовані і на склероз ще не страждають. Ми пам'ятаємо, як Печерський суд перетворювався на "печерний". Пам'ятаємо, наприклад як саме Печерський суд заборонив критикувати Юлію Володимирівну - абсолютно дика для будь-якої демократичної країни заборона, прийнята судом з подачі соратників тоді ще могутньої Тимошенко. Ми пам'ятаємо, як БЮТ в 2009 році намагався поділити країну з Партією Регіонів переписавши в абсолютно недемократичному ключі Конституцію України. Скінчилася ця затія знаменитим відео, в якому Юлія Володимирівна голосить : "Пропало всьо"!. І то - лише тому що запах перемоги, що учув, Янукович вирішив піти ва-банк і не ділитися такою ласою здобиччю як Україна ні з ким. Ми пам'ятаємо...

Ілюзія сили

5 серпня розвіялася ілюзія про дієздатність БЮТ - навіть в Києві, де усе поруч і можна миттєво мобілізувати людей, БЮТ не зміг нікого виставити на захист свого лідера. Ніхто не кинувся рятувати свого вождя і не було на Хрещатику ніякої особливої бійки. Один прибічників БЮТ обурено підраховував через декілька днів: "У БЮТ навіть сьогодні є приблизно 100 депутатів Верховної Ради. У кожного з них - по 30 штатних і позаштатних помічників. Це ж величезна армія в 3100 чоловік, здатна намертво заблокувати центр Києва. А до Печерського суду не змогли зібрати нікого! Ні в день арешту, ні коли Тимошенко почали привозити до суду з СІЗО".

Навіть зі знижкою на те, що БЮТ був не готовий саме цього дня - видовище у Печерського суду вийшло украй жалюгідним, для сили, яка позиціонує себе як потужна і дієздатна опозиція. Тим більше, повторимося у Києві легко мобілізувати своїх прибічників - це ж не звозити тисячі людей з далеких сіл в аграрній області. Але це за умови, що такі прибічники у вас взагалі є. Чи у тому випадку, коли правда дійсно на вашому боці...

Якщо суд над Тимошенко більш-менш затягнеться, то ситуація буде така ж точно, як з Луценком. З кожним днем, людей біля Печерського суду збиратиметься все менше і менше і в результаті не буде сенсу тримати натовпи ОМОН-а біля київського ЦУМ-а оскільки зустрічати і проводжати автозак з Юлією Володимирівною буде невелика кількість штатних функціонерів партії "Батьківщина" і чергових бабусь, що не пропускають жодного подібного заходу.

Якщо в 2004 і 2005 року кияни несли на Майдан гроші і продукти, надавали "демократам" нічліг у своїх квартирах, то тепер, якщо ви, так звані опозиціонери, спробуєте перекрити рух по Хрещатику (як це було 5 серпня) те швидше за все самі кияни наб'ють вам фізіономії, а "Беркут" рятуватиме вас від гніву роздратованих киян. Скажіть, будь ласка - хто винен, що за ці роки так помінялися настрої простих українців?

Якщо не на нари, то хоч би на Канари...

І замість епілогу... Член однієї з київських молодіжних організацій, розповів мені жартома про ідею однієї акції, навіяної арештом Тимошенко. Ідея полягала в тому, щоб принести в Лук'янівське СИЗО передачку для Юлії Володимирівни - наприклад трилітрову банку червоної ікри і інших дорогущих делікатесів під приблизно таким гаслом: "Демократичні ВІП-и не повинні страждати як прості смертні без розкоші, до якої вони так звикли". Акція не відбулася через етичні і моральні міркування але погодитеся: щось в цьому є...

Коли я бачу як підопічні зарослого жиром регіонала Калашникова скандують: "Верчуся дзигою - на нари"!, а потім бачу Бютівські транспаранти із закликом: "Зэка - на нари"!, те в глибині душі я вже згоден на таке гасло: "Усіх вас - на Канари"!. Від'їжджайте туди і живіть там добре, тільки щоб ми вас більше ніколи не бачили. І Янукович, і Тимошенко, і Ющенко, і усі інші...

Тарас Льодорубов, «Агентство Стратегічних Досліджень»

Джерело: ОбщеЖитие - Краматорская городская газета

{ 2 Комментариев }

Україна 2004-2011. Економічні індекси (Частина 1, можливо й остання)

werwolfs 09.06.2011 в 19:30

Останнім часом всі (принаймні, переважна більшість) вважають себе Ехпертами з економіки. Тож, викраявши час з боротьби за виживання, вирішив і собі погратися зі статистикою.

Без претезії на абсолютизм висновків та залишаючи по за увагою (поки що) причини зростання цін, пропоную розглянути індекс цін споживачив (ΙIPC) та індекс цін виробників промислової продукції за період з січня 2004р. по минулий місяць ( травень 2011р.).

Як можна побачити з графіку (внизу), за 7,5 років приріст IPC  склав 155,5% (зростання цін споживачів більш, ніж 2,5 раза), а  приріст IPPIP склав 268,9% (зростання цін у промисловості у майже 4 рази).

На мій погляд, цей факт наштовхує декілька логічних висновків:

–    ціни на споживчі товари та послуги не відповідають реальним єкономічно-обгрунтованим цінам в економіці України;

–    економіка України геть розбалансована і її стан лише погіршується.

Звісно, можна дати і інші пояснення цьому факту. Наприклад: "олігархи набивають свої кишені", "населення не споживає ВСЮ промислову продукцію", і т.і. Але, на мій погляд, в цих поясненнях більше упередженості (емоцій), ніє економічного підгрунтя.

Отже, якщо вважати мої твердження за логічними, то наступним питанням,  що постало (я поставив собі): Чому така вражаюча різниця між цими показниками?

Відповідь на це питання, на мою думку, ховається у двох чинниках: природі формування цін та адмінистративним керуванням економікою.

Природа формування цін (суто об'єктивна складова) полягає в тому, що  ціна для виробництва (собівартість плюс прибуток) складається з вартості ресурсів, заробіної платні та "частки" держави (податки, збори – доходи, субсидії і т.і. - витрати). Тобто, обмежена знизу і не обмежена зверху. Ціна для продажу навпаки – обмежена зверху (наявні кошти в споживача) і не обмежена знизу (і даром "куплять" залюбки).

Адміністративне керування економікою (політична доцільність) являє собою, в першу чергу,  затвердження тарифів нижче за собівартість в угоду поточним політичним інтересам (зазвичай, перед виборами),  законодавче обмеження цін, зокрема на, так  звані, соціальні  товари та паливно-єнергетичні ресурси .

Наступним питанням, досить логічним, на мою думку, є: За рахунок чого економіка України ще не вмерла? Що на ладан дихає – це без сумніву, але ж ще дихає.

Відповіддю буде, як не дивно, за рахунок адміністративного керування економікою. Зокрема, за рахунок маніпуляцій з дотаціями на виробництво та субсидіями населенню з державного бюджету. (Якщо щось і забув, то вибачте.)

Дотація по факту - це плата виробнику за те, що він (виробник) реалізує свій вироб за ціною, нижчою від бажаної (навіть не ринкової), а по суті – плата економічному суб'єкту за втручання в його економічну діяльність.

Субсидія по факту – це поміч малозобезпеченому громадянинові, а по суті – плата громадянам за тримання їх у злиднях.

Ніби все по цій частині. Хоча, є ще питання: Що буде далі? На мою (не експертну) думку, в найблишому часі (півроку-рік) нас чекає ще одна криза, накшталт 2008 року. І наслідком її буде одне з двох: Або повториться спад виробництва що призведе до суттєвого скорочення робочих місць (дубль 2008), або різка і значна девальвація гривні (Білорусь 2010). Однак в обох випадках населенню буде не переливки.

d1e0441dc3cb.bmp

Пояснення щодо графку: Періоди керування державою і економікою вказані для оріентування в політичному просторі. Нуль по осі приросту індексів дорівнює базовим цінам (нульовий приріст) або 100% від цін у грудні 2003 року.

ПМ: Читач може сказати: Добре, можливо ви не помиляєтесь, і що робити? Моя відповідь на це питання – Негайно, не чекаючи чергової кризи, міняти принципи і методи управління (як на мене то одразу з керманичами). Розпочати рух до вирівнювання цін за рахунок підвищення мінімальної заробітної плати. Зменшувати залежність економіки від валютного курсу за рахунок обмеження, а краще взагалі припинення, кредитування в іноземній валюті резидентів на внутрішньому ринку. Припиняти заманювати іноземний капітал (інвестиції) низькою вартістю робочої сили і формувати інвестиційни ринок за рахунок статків власних громадян.

Werwolf 10-06-2011

У Латвії збирають підписи за навчання у державних школах лише латиською

werwolfs 30.05.2011 в 18:57

44D7BEFB-7218-4CD1-990D-9B4FDCCF8281_mw800_mh600_s.jpg

20.05.2011

Людмила Пилип

Рига – У Латвії проходить організований Центральною виборчою комісією всенародний збір підписів про внесення змін до Конституції, що передбачають навчання у школах лише державною мовою. Із ініціативою законодавчо закріпити надання безкоштовного навчання у школах лише латиською мовою виступило національне об’єднання «Усе Латвії! Батьківщині і Свободі». У відповідь на це російськомовна громадська організація «Наша мова» організувала збір підписів за надання російській мові у Латвії статусу другої державної.

Дослідження, проведене Агенцію латиської мови, свідчить, що 39% учнів старших класів шкіл національних меншин у Латвії оцінили своє знання державної мови як погане чи дуже погане. У 81% школярів щоденно виникають труднощі через недостатнє володіння латиською мовою, а 80% перебувають під впливом російськомовного інформаційного простору.  

Один із лідерів національного об’єднання «Усе Латвії! Вітчизні і Свободі» Райвіс Дзінтарс вважає, що слід внести зміни до 112-ї статті Конституції Латвії, щоб із 1 вересня 2012 року перевести навчання у державних та муніципальних школах лише на латиську мову. Тоді у 2024 році фінансована державою освіта у латвійських школах повністю проводитиметься державною мовою.  

«Цей процес має бути дуже поступовим, протягом 20 років. Він спрямований на те, щоб латиська мова стала мовою, яка б об’єднувала латвійську громадськість і нашу державу. Щоб усі розмовляли латиською мовою добре, щоб ніхто не був дискримінований. У першу чергу виграють ті представники національних меншин, які збираються й надалі жити на цій землі», – каже Райвіс Дзінтарс.  

За словами політика, ситуація, коли питання про збереження рідної мови набуває актуальності, спостерігається у багатьох державах.  

«Це ми можемо спостерігати у Фінляндії, Франції, Угорщині. Особливий приклад – Україна. Усе свідчить, що у багатьох країнах у людей пробуджується національний дух. Люди розуміють, що це питання не лише про мову, моральні цінності, але й про те, наскільки ми будемо конкурентоспроможними», – зауважив Райвіс Дзінтарс.  

Експерти налаштовані скептично

Соціолог Арніс Кактиньш вважає, що питання про забезпечення освіти лише державною мовою серед найактуальніших питань, які турбують пересічних латвійців, стоїть десь на дванадцятому місці.  

На думку експерта, громадськість у першу чергу турбують економічні питання. Наразі молодь, і латиська, і національних меншин, що живуть у Латвії, масово виїжджає за кордон у пошуках кращої долі.  

Міністр освіти Латвії Сарміте Елерте наголосила, що Латвії потрібна чітка довготермінова державна політика, в основі якої повинні бути латиська державна мова та культура. Наразі, за її словами, мову чи культуру не слід прививати репресивними методами.  

Чи буде навчання лише державною мовою, може вирішити народ

Збір підписів на 622 дільницях у Латвії та 45 за кордоном продовжуватиметься до 9 червня.  

Якщо відповідні зміни до Конституції підтримає не менше за 1/10 виборців, які брали участь в останніх парламентських виборах, то вони будуть передані президентові Латвії. Він у свою чергу передасть поправки на розгляд парламенту.

  У разі, якщо латвійський парламент не затвердить внесення змін до Конституції, що передбачають забезпечення державою можливості безкоштовного отримання основної та середньої освіти лише латиською мовою, то у Латвії відбудеться всенародний референдум.

Джерело: ТУТ

Демократія в дії (Президент Латвії ініціював розпуск парламенту)

werwolfs 30.05.2011 в 18:56

Колись я вже пропонував схожу процедуру для України і, навіть, не здогадувався, що в світі (зокрема в Латвії) вона вже втілена в житя.

Отже, у чому полягає процедура?

Після ініціації розпуску парламенту (імпічменту президента) впродовж двох місяців проводиться РЕФЕРЕНДУМ по питанню (не) схвалення розпуску/відставки парламенту/президента. Наслідком цього референдуму є лише одне – перевибори. Або органу, робота якого піддається сумніву, або ініціатора референдуму.

Більше ТУТ

Дякую Людмилі Пилип за надану інформацію.

Коротко:

Президент Латвії Валдіс Затлерс ініціював розпуск Саейму (парламенту) країни через відмову нардепів зняти недоторканість з депутата, що підозрюється у корупції, та звинувачення Саейму в обслуговуванні інтересів олігархів.

За словами голови Центральної виборчої комісії Арніса Цимдарса, день голосування може бути призначений на 30 липня. Цей референдум не вимагає кворуму: навіть, якщо на виборчі дільниці прийде п’ятеро осіб й троє з них проголосують «за» розпуск парламенту, він вважатиметься розпущеним.

Наразі латвійська громадськість широко обговорює важливу подію у політичному житті країни. Поетеса Ліана Ланга вважає, що Валдіс Затлерс «дав зелене світло» новій політиці у Латвії, яка базуватиметься на справжніх демократичних цінностях.

Володимир Монастирський. Націоналізм: чим він є — злом чи добром? (Обов'язкове для націоналістів, решті бажано)

werwolfs 15.05.2011 в 15:06

Відомо, що немає абсолютного добра, так само як немає абсолютного зла. Те, що є добром для одних, може бути злом для інших і навпаки. У газеті «День» (№ 34—35 від 25—26 лютого) я прочитав статтю журналіста Остапа Дроздова «Криголам не може плавати в болоті? або Чому Ліна Костенко не повинна приїжджати до Львова», в якій автор з презирством висловлюється про український націоналізм.

Я ніколи не був і не є членом жодної партії, але завжди був і є переконаним українським націоналістом, тому не можу не стати на захист націоналізму. На мою думку, питання про націоналізм потрібно ставити так: для кого націоналізм є добром, а для кого — злом?

Спочатку необхідно усвідомити значення терміну «націоналізм». У сучасній (не радянській) політології цим терміном позначають ідеологію і політику, в основу якої покладено ідеї переваги власних національних інтересів будь-якої нації над усіма іншими інтересами. Мова йде про політичні, економічні, культурні та духовні інтереси, тому, очевидно, слід розрізняти політичний, економічний, культурний та духовний націоналізм.

Тобто ідеологія націоналізму — це система поглядів, в основу яких покладено ідеї про життєву необхідність надання переваги політичним, економічним, культурним та духовним інтересам власної нації над такими ж інтересами всіх інших націй. Оскільки всі без винятку національні держави завжди надавали і надають перевагу своїм національним інтересам, то можна стверджувати, що всі вони дотримувалися і дотримуються ідеології й політики націоналізму. А це означає, що націоналізм є нормальним природним станом будь-якої нації.

Тому є підстави вважати, що тільки та нація спроможна захистити свої національні інтереси та ефективно протистояти воєнним діям різних нападників, яка вихована в дусі власного націоналізму. Із цього випливає, що для всіх націй націоналізм є своєрідною імунною системою, без якої жодна нація не змогла б вижити.

Таким чином, націоналізм для всіх без винятку націй є незамінним добром, оскільки він дає їм можливість вижити в постійних безкомпромісних війнах. Про які війни йдеться?

У живій природі існував і вічно буде існувати конфлікт інтересів, зумовлений потребою вічної боротьби за їжу й територію. Людина не є винятком із цього правила, більше того, в неї є ще потреба боротися за ресурси. Саме зазначені три потреби людини, групи людей чи націй (народів) і породжують різні війни.

Війна — це будь-які рішучі дії нападника, які спрямовані на зміну поведінки супротивника в потрібному для нападника напрямі. Раніше, упродовж тисячоліть, головним простором війн була земля, а у XX сторіччі велике значення мали ще й вода та повітря. Проте поступово все докорінно змінилося — бойовим простором сучасних і майбутніх війн стає передовсім розум людини і плоди її інтелектуальної діяльності.

Людство створило величезну кількість різноманітних способів ведення бойових дій, проте всіх їх можна звести до семи основних груп. Розглянемо їх дуже стисло в порядку збільшення ефективності:

1. Технологічно-силова війна — це найпримітивніший спосіб ведення війни, хоч і здійснюється він зараз за допомогою високотехнологічної зброї. Цей спосіб доволі дорогий і ризикований, оскільки на будь-яку дію завжди знайдеться ще сильніша протидія, тому його застосовують все рідше й рідше.

2. Економічна війна — це війна другого рівня ефективності. Що не кажіть, а голод є потужним інструментом для керування людиною, народом, цивілізацією. Прикладом її застосування є різні економічні санкції, «антидемпінгові розслідування», нееквівалентний товарний обмін, валютні експансії тощо.

3. Прихований геноцид — це війна третього рівня ефективності, за допомогою якої можна докорінно й назавжди відібрати здатність супротивника до опору. Йдеться про цілеспрямоване руйнування генофонду шляхом наркотичного, алкогольного, тютюнового геноциду чи цілеспрямованої зміни культури харчування. Ефективність і підступність цього виду зброї криється в її непомітності.

4. Організаційна війна — це війна, яка ведеться на двох рівнях — простому і більш системному. На простому рівні вона здійснюється шляхом імплантації в національне тіло супротивника чужорідних або відверто ворожих для нього організаційних форм, наприклад, усіляких релігійних сект, «благодійних фондів» і т.п., а на більш системному рівні — це війна, яка здійснюється шляхом насадження непритаманних народові систем управління і способу життя.

5. Інформаційна війна — це війна п’ятого рівня ефективності, і ведеться вона за допомогою масового закидання супротивнику вигідної для нападника інформації та одночасно замовчування невигідної, а також за допомогою постійного тенденційного інтерпретування поточних подій.

6. Хронологічна війна — це війна шостого рівня ефективності, її об’єктом є інтерпретація не поточних подій, а характеру цивілізаційних процесів. Можна сказати, що це війна за минуле, але спрямована вона в майбутнє. Прикладом застосування цього виду зброї є закидання в масову свідомість деструктивних вигадок, наприклад про те, що Україна — це «окраїна», що трипільці були семітами, що наша історія — це суцільна трагедія і т.п. Хронологічна зброя дозволяє тримати людину в покорі за допомогою переконання в тому, що її батьки, діди і прадіди завжди були рабами, тому їй не залишається нічого іншого, як змиритися з цим і самій все життя бути рабом.

7. Духовна війна — це війна найвищого, фундаментального рівня ефективності. Вона ведеться за допомогою духовної зброї (відповідної віри), яка спроможна сформувати в супротивника психологічний тип (психотип) раба, який легко піддається денаціоналізації.

Відомо, що всі народи можна розділити на три групи: 1) народи вільні, які здатні захистити свою територію і незалежність своєї держави, але не спроможні поневолювати інші народи; 2) поневолені народи; 3) народи-поневолювачі.

До останньої групи належить і наш північно-східний сусід — Росія, яка упродовж сторіч проводила колонізаційну політику, тобто в різний спосіб «приєднувала» до себе все нові й нові території з тим, щоби потім русифікувати народи, які проживали на цих територіях і повністю заволодіти їхніми ресурсами. Оскільки поневолені народи чинили опір, то Росія вела проти них війни всіма можливими способами.

У XVII сторіччі об’єктом такої колонізації стала й Україна. Оскільки вона теж чинила опір, то і проти неї Росія вела різні війни, причому також майже всіма згаданими способами. У цій понад трьохсотрічній війні український народ вижив як нація тільки завдяки своєму націоналізму.

В українській політології, починаючи з XIX сторіччя, терміном «націоналізм» позначається поняття, що охоплює патріотизм, активну національну свідомість і боротьбу за самостійну державу. Український націоналізм ніколи не проголошував національну винятковість українців і не розпалював національну ворожнечу. Для українського народу ідеологія і політика націоналізму були і є найефективнішими засобами боротьби з різними поневолювачами, а це означає, що й український націоналізм завжди був нормальним природним станом нашої нації.

Hароди-поневолювачі у своєму ставленні до націоналізму завжди дотримувалися й дотримуються подвійних стандартів, вважаючи свій власний націоналізм добром, а націоналізм поневолених ними народів — великим злом. Чому Росія, яка завжди культивувала свій російський націоналізм, спочатку в особі царського, а потім і комуністичного режиму, безпощадно боролася проти українського націоналізму? Відповідь очевидна та однозначна: тому що українці з націоналістичними переконаннями практично не піддавалися русифікації. Російській владі для успішної русифікації України конче потрібно було знищити український націоналізм як явище. І вона нищила його всіма доступними способами, аж до голодомору. Сказане є прикладом ведення війни проти українців за допомогою не скритого, а вже явного геноциду голодомором.

У цій боротьбі російські можновладці досягли значних успіхів, особливо комуністичний режим, який приклеїв українському націоналізму спочатку ярлик «буржуазний», а в повоєнні роки, прирівнявши його до німецького фашизму (нацизму), — ще й ярлик «фашисти». Таким чином комуністичній владі вдалося переконати значну частину українців у тому, що націоналізм — це щось жахливе, що це людиноненависницька ідеологія, якої треба боятися як прокази, тому носіїв такої ідеології потрібно безпощадно знищувати.

Під таким абсолютно брехливим прикриттям вони знищували й не тільки націоналістів, а все національне — українську мову, культуру, історію, духовність і просто національну гідність. Таким страшним терором російські та проросійськи налаштовані комуністи за допомогою своїх репресивних органів одну частину українських націоналістів, найстійкішу, знищили фізично, другу — денаціоналізували (точніше русифікували), а третю — залякали настільки, що ще й зараз її представники самого слова «націоналіст» бояться як нечистої сили. Російським окупантам за кілька сторіч боротьби з українським націоналізмом вдалося суттєво ослабити його і в такий спосіб різко знизити здатність української нації до опору, передовсім до боротьби за незалежність своєї держави.

Зараз є всі підстави стверджувати, що існує тільки один по-справжньому ефективний спосіб оздоровлення української нації — це спосіб різкого підвищення її природного імунітету, для чого необхідно якнайшвидше повернути українців у стан їхнього власного політичного, економічного, культурного та духовного націоналізму.

На особливу увагу заслуговує, без перебільшення, подвиг геніальної поетеси Ліни Костенко, яка своїм прозовим твором «Записки українського самашедшого» та тріумфальними презентаціями цієї книги фактично започаткувала велику справу — відродження в нашої нації її природного імунітету, а саме започаткувала масове відродження в українців їхнього власного політичного, економічного, культурного та духовного націоналізму.

Дуже сподіваюся, що з Ліни Василівни візьмуть приклад усі інші українські митці — патріоти України, і кожний у свій спосіб буде відроджувати в українців усі складові їхнього українського націоналізму.

Цілком зрозуміло, що започаткований Ліною Василівною процес дуже не сподобався різним українофобам і вони знайшли спосіб спровокувати довкола нього скандал з тим, щоби ще в зародку зупинити його. Дуже прикро, але в розпалювання цього скандалу свою лепту вніс також наш львівський журналіст Остап Дроздов.

Важливу роль у процесі оздоровлення нашої нації могли б зіграти також засоби масової інформації, але, на превеликий жаль, у своїй більшості вони є, особливо зараз, відверто проросійськими, а то й українофобськими, тому поки що надії можна покладати тільки на газету «День».

Стосовно російського націоналізму: є достатньо свідчень того, що внаслідок своєї багатовікової колонізаційної політики Росія все більше й більше скочувалася від свого природного націоналізму до великоросійського шовінізму. Яка між ними різниця?

Слово «шовінізм»(франц. chauvinisme сhauvin) — войовничий походить від прізвища солдата наполеонівської армії Н.Шовена, який став відомий своїм людиноненависницьким ставленням до арабського населення під час єгипетського походу в 1798—1801 роках. Тому в політології терміном «шовінізм» позначають ідеологію і політику, що проповідує національну винятковість певної нації, розпалює ненависть та національну ворожнечу. Крайнім проявом шовінізму є фашизм, оскільки фашизм — це ідеологія і політика войовничого шовінізму та расизму.

Тому ідеологія і політика націоналізму, зокрема українського, не має нічого спільного ні з шовінізмом, ні, тим більше, з фашизмом (нацизмом) — тому, що націоналісти ніколи не проповідували й не проповідують расизм чи національну винятковість своєї нації, не розпалювали й не розпалюють національну ворожнечу та ненависть, вони тільки боролися й завжди будуть боротися з поневолювачами за свою державну незалежність. Стосовно російських шовіністів: їхня ідеологія і політика досить часто сягає крайніх проявів, тобто стає фашистською.

Сказане зобов’язує небайдужих українців про все це не просто говорити, а кричати, щоби змусити всіх інших українців чітко усвідомити, що проти України і всього українського ведеться безкомпромісна війна, яка загрожує втратою незалежності нашої держави, нашого народу та кожного з нас, а усвідомивши це — потрібно не менш чітко зрозуміти, що в боротьбі зі всіма нашими ворогами найефективнішою зброєю завжди була і є зараз ідеологія та політика українського націоналізму.

Це не означає, що всім нам вже завтра обов’язково потрібно вступати до якоїсь націоналістичної партії, зовсім ні. Для початку цілком достатньо, щоби якомога більше українців стали переконаними політичними, економічними, культурними та духовними націоналістами і, переставши боятися, завжди і всюди відважно заявляли про свій націоналізм. Немає жодного сумніву в тому, що вже сама по собі поява в Україні достатньої кількості (критичної маси) таких українських націоналістів у багато разів підвищила б опірність української нації, а отже і української держави, до дій передовсім внутрішніх ворогів.

Отже, усі ми — українці — повинні чітко усвідомити той факт, що проти української України ведуть різні війни як внутрішні, так і зовнішні вороги. А це означає, що всі ми, дотримуючись ідеології та політики українського націоналізму, повинні завжди і всюди давати рішучу й безпощадну відсіч усім без винятку нападникам, які посягають на наші українські інтереси, особливо на незалежність української держави.

Володимир МОНАСТИРСЬКИЙ,

доктор медичних наук, професор

Джерело: http://www.day.kiev.ua/208539

{ 8 Комментариев }

Українські історики: Голодомор був спланованою акцією проти ймовірних повстанців

werwolfs 14.05.2011 в 21:13

Київ – У столиці України презентували видання «Народна війна». Як зазначає автор-упорядник книги Роман Круцик, у ній вперше вивели статистику кількості збройних повстань на українських теренах у 1917–1932 роках. Це, на думку автора, зовсім в іншому світлі показує і концепцію «братньої любові народів» СРСР, і передумови Голодомору 30-х років. Видання фактично є путівником по музейній експозиції, присвяченій антибільшовицькій боротьбі у згаданий період, однак воно також містить і не включені до виставки документи.

 І виставка «Народна війна», і однойменна книга стали результатом роботи науковців в архівах служби безпеки 18 областей України. Дослідження охоплює період від 1917 до 1932 року.

Воно ілюструє масовий організований повстанський рух у всіх українських губерніях і таким чином руйнує «міф про братню любов радянських народів», зауважує автор-упорядник книги Роман Круцик.

«Навіть за такими неточними, зменшеними підрахунками ми побачили, що в Україні було близько трьохсот збройних повстань періоду 1917–32 років. Навіть на Одещині є одне постання 34-го року, – зауважує автор. – І це не прості повстання, що от повстало село – ні, цілі райони повставали, виганяли, вбивали більшовиків, встановлювали свою владу».Нова концепція політичної історії проти радянського «спадку»

Книга ініціює суспільну дискусію щодо важкого радянського «спадку», яка ще років 20 тому була неможливою, зазначали учасники презентації.

За словами правозахисника і колишнього політв’язня Євгена Сверстюка, нині цінність видання полягає в усвідомленні того, що боротись за свої права можна за будь-яких умов. «Це був наступ на український народ, в той час – на українське селянство, що закінчився тотальним голодовим терором, випробуваним ще у громадянську війну. Але був постійний опір. Великий опір на всіх рівнях», – зауважив Сверстюк.

Видання «Народна війна» є фактично новою концепцією політичної історії України, каже Сергій Кокін, начальник архіву СБУ. За його словами, матеріали виставки є концептуально сильнішими за зроблені донині академічні дослідження. Хоча й не можна говорити про ідеалізацію будь-якої сторони конфлікту, вважає Кокін.

«Наприклад, у 30-му році було Павлоградське повстання. Брали участь у ньому активно мешканці села Вербки майбутньої Дніпропетровської області. Це ж село потрапляє одним із перших на «чорну дошку», – наводить приклад начальник архіву СБУ. – І от виставка це показує. Так, вони були далеко не ангели, у них були свої помилки і ще там деякі речі. Але, все ж таки ми повинні бачити, в яких вони історичних умовах діяли і з ким вони мали справу, щоб потім моралізувати навколо цих постатей і тих подій».

Основну експозицію виставки «Народна війна» відкрили в «Українському домі» у жовтні минулого року. Сьогодні її доповнена версія постійно діє у Київському «Меморіалі». Там же планується і реалізовувати книгу про антибільшовицькі повстання українців.

13.05.2011

Анастасія Москвичова

Джерело: http://www.radiosvoboda.org/content/article/24107935.html?s=1#relatedInfoContainer

{ 1 Комментариев }

До річниці пакту Януковича-Медвєдєва

werwolfs 03.05.2011 в 23:02

Оце потрапили мені на око дані по видобутку природного газу в Україні (офіційні дані).

 9d2408ad9355.jpg

 Дивлюся я на них, та й гадаю: "Чому з кожним подорожчанням 1000 м³ газу власний видобуток все менше й менше? Невже купити виходить дешевше? Невже неможливо "викачувати" круглий рік 59,3 млн. м³ щодоби аби 1837,9 млн. м³ щомісяця?" 

Не можу зайти іншої відповіді ніж умисне утримання України на російській газовій голці. Можливо фахівці з видобутку газу допоможуть знайти іншу відповідь?

{ 8 Комментариев }

Перспективи націоналізму в Україні

werwolfs 16.01.2011 в 06:14

За відсутності політичної нації неможливо втілити українську національну ідею, що є створення дійсно демократичної правової держави, - сильного гравця на світовій "шахівниці".

(взяв на себе зухвалість зробити переклад )

Останнім часом все більше громадян України, в тому числі і тих, які протягом довгих років мріяли про відродження своєї незалежної держави, тепер з жалем бачать, що знову "Доборолась Україна до самого краю - гірше ляхів свої діти її розпинають" (хіба що поляки зараз тут ні до чого). Ми звично називаємо свого геніального поета пророком, оскільки всі його висловлювання нібито зображують українське сьогодення. Але він був не провидцем, а просто знавцем химерного української вдачі, який не змінюється з часом, спонукуючи до повторення помилок. Історія України як ніби постійно обертається по колу, однак це рух необхідно перетворити на поступальний, направивши на створення міцної Української держави. Заради цього необхідно об'єднати народ (people), представлений багатоетнічним населенням, в єдину українську політичну націю (nation). Саме таким чином були створені сучасні європейські держави, тоді як в СРСР з цією метою намагалися створити "єдиний радянський народ".

За відсутності політичної нації неможливо втілити українську національну ідею, що є  створення дійсно демократичної правової держави, - сильного гравця на світовій "шахівниці".

Цьому заважає ряд внутрішніх і зовнішніх факторів, які потрібно подолати, не чекаючи, коли самі по собі "згинуть Наші вороженьки, як роса на сонці", тому що самий запеклий з них міститься в нас самих у вигляді українського індивідуалізму, який не можна перемогти. Ця ментальна риса до певної міри є позитивною, визначаючи волелюбність і самодостатність українців, які вважають за краще діяти на свій розсуд, а не за прикладом громадськості, а також сприяє творчості і знаходженню нестандартних рішень.. Однак у гіпертрофованому вигляді він породжує вседозволеність, яка сприймається як безмежна свобода, не дозволяючи українцям об'єднуватися навіть для подолання загальної небезпеки, коли інші народи, незважаючи на свій індивідуалізм, тимчасово припиняють внутрішні чвари. Всі попередні спроби створення власної держави були невдалими через виникнення анархії, яка відступала лише під тиском чужої влади. Панівний клас, замість того, щоб очолити опір народу, спішно приєднувалася до аристократії переможців, а той намагався якось пристосуватися, щоб вижити. І тому залишається знову сучасним заклик Шевченка: "Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!".

Його почули ті, хто в кінці 2004 р. зібрався на майдані Незалежності, викликавши подив і повагу всього світу. Сотні тисяч людей, різних за віком, освітою, матеріальним становищем, етнічним походженням і віросповіданням, з'їхавшись з усією Україною, відчули свою спорідненість з тими, хто стояв поруч, ставши прообразом української політичної нації. На жаль, через сентиментальність і брак досвіду вони не приділили уваги появи на трибуні лідерів з протилежного табору, і спокійно розійшлися, не подбавши про засоби контролю виконання даних їм обіцянок.

Чекаючи їх здійснення протягом наступних п'яти років, люди зневірилися, повернувшись до звичного пристосовництва. Тим часом українське суспільство змінюється - на тлі злиденного народу, в який потрапила навіть інтелігенція, виник правлячій олігархічний прошарок, який, збагатившись шляхом пограбування держави, намагається стати спадковим, нагадуючи своєю поведінкою магнатів давньої Речі Посполитої, оточених своєю шляхтою. Тому частина зневірених людей під час виборів готова проголосувати просто за "симпатичного" кандидата, як під час шоу-конкурсів "Україна має талант" або "Танцюють всі!". Дехто прагне бачити президентом держави не мудрого політика, а родича, кажучи, що "краще рідний батечко, ніж зла мачуха чи чужий дядько". Знаходяться і такі, які готові продати свій голос за сотню гривень. Така ситуація, яка змушує хвилюватися за долю України, була б неможливою, якби у нас існувала справжня українська політична нація.

Силою, яка здатна об'єднати Україну, пробудивши в людях гідність і здатність протистояти обставинам, може бути націоналізм, але так історично склалося, що саме це слово у багатьох викликає опір і навіть жах. Існує велика плутанина щодо розуміння даного терміна, яким називають діаметрально різні рухи, одні з яких проповідують об'єднання всіх громадян держави в єдину політичну націю, тоді як інші - навпаки, хочуть розділити їх за етнічною ознакою. Розібратися в цьому питанні допомагає добре написана популярна книга Кирила Галушко "Народні, етносів, нації" (Київ, "Темпора", 2008).

У сучасній Європі націоналізм вважається частиною право-консервативної ідеології, ставлення до якого було досить стриманим, але значно покращився із-за необхідності захисту європейських культурних цінностей і традицій від агресивного наступу іммігрантів .... Що ж стосується радикальної форми етнонаціоналізму, яка називається трайбалізму ("tribe" - плем'я), то він існує серед відсталих народів, породжуючи ненависть аж до випадків геноциду. В СРСР, де проголошений "інтернаціоналізм" служив прикриттям імперської політики, здійснювалася постійна боротьба з "проявами націоналізму". Найбільш небезпечним вважався "український буржуазний націоналізм", під гаслом боротьби з яким здійснювалось упокорення численного норовливого народу, якого спочатку позбавили національної інтелігенції, а потім масово знищували шляхом Голодомору, колишнього справжнім геноцидом. Здійснити цей пекельний план вдалося через кляту української роз'єднаність, оскільки в його виконанні брали участь також місцеві "активісти", які доносили на сусідів і допомагали шукати захований хліб, отримуючи 15%. У 1939 р. боротьба з націоналізмом поширилася на приєднані західні землі, проте їх населення, будучи більш згуртованим, героїчно чинило опір аж до середини 50-х років.

Радянське виховання досі дається взнаки, особливо на південно-східній Україні, де поняття "націоналізму" певною мірою потребує реабілітації. Націоналістичні партії не відіграють помітної ролі в українському політикумі, причому їхні погляди є м'якою формою етно-націоналізму.

До честі українців, вони ніколи не стверджували своє "верховенство", а їхній націоналізм завжди мав не агресивно-наступальний, а захисний характер. Українці мирно співіснували з сусідніми народами, постійно вступаючи в родинні зв'язки з ними, збагачуючи цим свій генофонд. Тому шукати "чистокровних" українців - дурне діло, так само, як ідея відновити в паспортах радянську "п'яту графу". Чистокровність є важливим показником у тваринництві, але навряд чи варто формувати за ним Верховну Раду. Хоча деякі панове люблять шукати у наших політиків "сторонні корені", особливо єврейські, це не має ніякого сенсу. Добре відомо, що погляди людини, принаймні в Україні, не визначаються його етнічним походженням: так серед справжніх (а не призначених Ющенком) героїв Україні були такі, що, не бувши етнічними українцями, присвятили їй своє життя. Варто назвати Дмитра Донцова, Тадея Рильського й В'ячеслава Липинського, Василя Вишиваного (австрійського принца Вільгельма фон Габсбурга) та американця індіанського походження професора Джеймса Мейса, який відкрив світові правду про Голодомор. Мені довелося бути присутньою на організаційному засіданні партії "Конгрес Українських націоналістів", де записуватися в неї підійшов старий єврей, який пояснив, що він художник, який усе життя займався української народної живописом, навчаючи цьому українських дітей, а потім гордо додав: "Так скажіть, хто є більшим, ніж я, українським націоналістом? ".

На зміну традиційному етнонаціоналізм, який закликає українців ховатися від викликів сучасності за парканом "своєї хатки", повинен прийти оновлений націоналізм з позитивною програмою. Останнім часом націоналістичними ідеями все більше цікавиться молодь, однак вона не знає, що робити, вдаючись до самодіяльності на зразок "атентату" з відбиттям носа у київського пам'ятника Леніну. За часів британського правління індійські студенти постійно обливали фарбою пам'ятник королеві Вікторії в Калькутті, який тепер спокійно стоїть як пам'ять минулої епохи. Молоді, як і всім громадянам, набридли фальшиві офіційні ритуали з довгими виступами, цілуванням прапора, свічками та короваями, які підносять дівчата у віночках. На жаль, одночасно зникла традиція одягати на свята вишиванки, як це робилося у переддень проголошення незалежності. Мода на них пройшла, а от шотландці не соромляться свого національного одягу, гордо походжаючи Лондоном у своїх картатих спідничках.

Національним вихованням молоді займається духовенство Греко-католицької церкви і "козацькі організації", серед яких є навіть "реєстрові козаки" (цікаво, хто тепер замість польського короля складає реєстр і платить за нього?). Велике значення має дбайливе ставлення до української мови, проте молодь в основному віддає перевагу спілкуватися російською, бо ліньки вивчити ще більш "круту" англійську. А тим часом ірландці, які за 800 років англійського панування практично забули свою мову, наполегливо відроджують його, прагнучи зробити державною.

Створення політичної нації вимагає взаєморозуміння між усіма нацменшинами, які повинні увійти в неї. Більшість з них ставляться до цього позитивно, за винятком частини населення південно-західних областей, що є етнічними росіянами або вважають себе такими. Завданням націоналістів серед умовно російського населення має стати не проведення гучних акцій, які закінчуються сутичками, а культурних заходів, які супроводжуються роз'ясненнями своїх позицій щодо потреби об'єднання заради налагодження мирного і забезпеченого життя в Україні. Як не дивно, про бажання своєї автономії заявили русини, хоча під цією назвою колись розуміли українців в цілому. Переконувати людей дуже важко, але це повинні наполегливо робити ті, хто є націоналістами за духом, а не по наявності партійного посвідчення.

Що ж стосується ролі зовнішніх факторів, які перешкоджають просуванню України в ЄС і НАТО, то цьому заважає не її "неготовність", тому що без будь-якої підготовки прийняли набагато бідніших Болгарію і Румунію, в якій відбулася кривава революція, а тепер готуються до приєднання балканських країн, де недавно йшла війна. Більш ніж "прохолодне" ставлення до наміру України вступити до ЄС з боку його впливових членів пояснюється небажанням конфліктувати з амбітною і непередбачуваною Росією, яка постачає газ. При цьому відгороджена від Європи Україні служить відстійником для висланих з Шенгенської зони "шукачів щастя", яких повинна утримувати за рахунок власних коштів.

Однак сформована ситуація не змусить Україна відмовилася від наміру бути в Європі, географічним центром якої вона є, будучи її багатим перспективним регіоном, який зараз страждає тільки через безлад.. З цієї причини Україні не дозволять стати нейтральною, відгородитися від світу і замкнутися.

Потрібно наполегливо працювати над створенням української політичної нації, не втрачаючи оптимізм - і ми переможемо!

Тетяна ПАЛЛАДІНА, доктор біологічних наук, професор

{ 2 Комментариев }

Ставленик міністерства програв вибори ректора Донецького університету

werwolfs 11.12.2010 в 18:16

Як на мене, добра новина:

Донецьк – Колектив Донецького національного університету обрав ректором професора Юрія Лисенка. За нього віддали голоси 138 осіб (48 % виборців), у той час як за виконувача обов’язків ректора Петра Єгорова проголосувало 89 людей (29,6 %). Обранцю міністерства Петру Єгорову не вистачило одного голосу, щоб подолати 30-відсотковий бар’єр. За законом України «Про освіту», це могло б стати підставою для затвердження його кандидатури міністерством навіть у випадку, коли б інший кандидат набрав більше голосів.

У понеділок Міністерство освіти і науки має розглянути кандидатуру професора Юрія Лисенка для призначення його ректором Донецького національного університету. Лисенко присвятив своє наукове життя економічній кібернетиці, його передвиборча програма пропонує реформувати систему ВНЗ шляхом запровадження новітніх технологій.

Напередодні Юрій Лисенко заявляв Радіо Свобода про те, що кандидати на посаду ректора проводили свою передвиборчу кампанію в нерівних умовах. Так, виконувач обов’язків ректора Петро Єгоров розпочав свою агітацію ще до офіційного оголошення дати виборів, а Юрій Лисенко мав лише чотири дні на те, щоб інформувати колектив про свої наміри. Він заявляв, що його опонент використовує адміністративний ресурс.

Загалом, вибори ректора ДонНУ проходили у напруженій атмосфері. Присутній на виборах заступник міністра освіти Євген Сулима всіляко підкреслював, що колектив обирає лише претендента на посаду ректора, а останнє слово – за міністерством. Петро Єгоров міг стати ректором, набравши лише 30 % голосів, втім реалізувати цей сценарій не вдалось.

Закиди у бік дружини обраного Юрія Лисенка

На зборах колективу з вуст заступника міністра Євгена Сулими лунали прямі обвинувачення у бік дружини кандидата Юрія Лисенка Тетяни Лев, яка в останні роки поєднувала роботу на двох посадах – головного бухгалтера університету і проректора з фінансово-економічних питань ДонНУ.

«Коли на посаді головного бухгалтера хтось собі дописує проректора, це дає можливості отримувати наукові дивіденди. Коли треба похизуватися, ми через тире і проректор, і головний бухгалтер», – сказав Євген Сулима.

Натомість звільнена з обох посад Тетяна Лев заявила, що «віддала цьому університету 30 років життя, 16 з них – на керівній посаді. Витримала більше 100 перевірок різноманітних – і КРУ, і прокуратури, кого тільки не було».

«За ці 30 років ніяких нарікань на мою роботу не виникало. І несподівано, не дивлячись мені в очі, не запрошуючи в кабінет, з’являється наказ про те, що мене взагалі переводять на найнижчу посаду», – сказала Тетяна Лев.

Суд поновив пані Лев як проректора, втім, міністерство поки зволікає з виконанням рішення суду.

«Вибачте, коли я побачив перший гуртожиток університету, і мені доповіли, що на нього пішло 9 мільйонів гривень, я хочу подивитись, куди саме пішли ці гроші. Сьогодні ідуть перевірки КРУ і прокуратури, знайдені факти, які ми розбиратимемо пізніше», – підкреслив Євген Сулима.

Справи «кабінетні»

Викладачі університету кажуть, що, ймовірно, таке ж залякування перевірками могло стимулювати колишнього ректора ДонНУ Володимира Шевченка до зняття своєї кандидатури з перегонів, адже прокуратура порушила кримінальну справу за фактом фінансових зловживань в університеті. У будь-який час фактова справа може персоналізуватися, стверджують працівники вишу.

Втім, відмова Шевченка від участі у виборах стала несподіванкою для освітян.

«Першого грудня я подав документи в міністерство. І вже ввечері першого, коли я повернувся до Донецька, мені було декілька дзвінків, потім були деякі зустрічі. Ані міністерство, ані наша місцева влада не підтримує мене, щоб я залишався ректором університету. Мотиви мені невідомі», – сказав в коментарі Радіо Свобода Володимир Шевченко, який перебував на посаді ректора ДонНУ більше 20 років.

Нагадаємо, міністерство фактично «виставило» Шевченка з його кабінету, затвердивши на посаді в.о. ректора Петра Єгорова.

«Я в університеті єдиний академік і єдиний Герой України. Запитайте хтось із вас мене: а де я працюю? Де мій кабінет як вченого? Він в мене був. Чомусь виконувач обов’язків, посилаючись на Євгена Сулиму, сказав наступне: я не зможу вам повернути ваш минулий науковий кабінет. З нього викинуті всі мої речі. Ви зайдіть і подивіться в кімнату, де я знаходжусь: там навалені усі мої наукові книги. Мої учні – доктори наук, кандидати, аспіранти, дипломники, я не можу з ними нормально працювати. Вже закінчується п’ятий місяць мого неректорства, і я нічого не можу зробити», – говорив Шевченко, виступаючи перед працівниками вишу. Натомість, міністерство планує призначити його почесним ректором ДонНУ.

Працівники вишу кажуть, що доля Шевченка та Лев за ініціативою призначеного міністерством ректора Петра Єгорова спіткала близько 10 % відсотків викладацького складу. За декілька місяців праці на посаді ректора пан Єгоров встиг передати університетську друкарню, а також приміщення Європейського центру комерційній структурі, розповіли Радіо Свобода працівники комп’ютерного центру ДонНУ. Резонанс викликали заяви Єгорова про ймовірне зруйнування донецького філфаку, який перебуває в аварійному становищі, будучи історичною пам’яткою міста.

З обранням на посаду ректора Юрія Лисенка усі ці ініціативи гальмуються, адже, як кажуть в кулуарах працівники вишу, він є «людиною Шевченка», тобто підтримуватиме лінію спротиву провладній Партії регіонів, як це робив його попередник.

Ольга Доровських 11.12.2010 Радіо Свобода

Продуктивність праці VS заробітна плата (що замовчує влада)

werwolfs 12.10.2010 в 17:07

Весь час і за будь-яку владу українцям закидають про невідповідність швидкості зростання заробітної плати та зростанням продуктивності праці. Про це кажуть західні фонди, науковці, представники міністерства праці і решта можновладців. Нібито все воно так, навіть, підручники з економіки кажуть теж саме.

Продуктивність праці - це плодотворність, ефективність витрат конкретної праці, яка визначається кількістю продукції, виробленої за одиницю робочого часу, або кількістю часу, витраченого на одиницю продукції. Зростання продуктивності праці означає збільшення кількості продукції, виробленої в одиницю часу, або економії робочого часу, затраченого на одиницю продукції.

Заробітна плата - винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Або, якщо коротко:

Продуктивність праці – кількість продукції до одиниці робочого часу (кількість часу до одиниці продукції)

Заробітна плата – винагорода за витрачений час.

Нібито все правильно. Зв'язок між продуктивністю праці і заробітною платою найщільніший і відбувається через витрачений час. А, відповідно, праві й всі ті можновладці, що закидають українським робітникам.

То що ж тобі не так? – скажете ви.

А "не так" мені те, що заробітна плата, окрім того, що є винагородою за витрачений час, одночасно з цим має і іншу функцію – забезпечити працівника засобами для відновлення працездатності, а його утриманців засобами для існування. Іншими словами, заробітна плата повинна відповідати прожитковому рівню для працездатної особи. А з цим проблеми в Україні. Офіційно мінімальна заробітна плата дорівнює прожитковому мінімуму і становить з 1.10.2010р. 907грн.

МІНІМАЛЬНИЙ СПОЖИВЧИЙ БЮДЖЕТ – забезпечує нормальне відтворення робочої сили працездатних і нормальну життєдіяльність непрацездатних громадян. Цей показник відображає нижчу межу ціни робочої сили, яка дає змогу підтримувати здоров’я і працездатність людини на нормальному рівні, що відповідає вимогам фізіології. (http://slovopedia.org.ua/51/53404/362674.html)

Це так, преамбула. Щодо суті то…

Як повідомляє офіційна українська статистика, за останні 9 років існування незалежної України маємо такі індекси

4827999e13d5.jpg

Що можна сказати аналізуючи надані індекси?

1)                           Якщо окремо розглядати індекси фізичного обсягу виробництва та середньої заробітної плати то керманичі нібито праві: виробництво зросло на 71,7% з 2000 до 2008 р. (початок кризи) а заробітна платня аж (!) на 685%. Але звернувши увагу на індекси чисельності штатних працівників та частки витрат на заробітну плату у випуску можна помітити, що чисельність працівників постійно знижується а витрати на робочу силу залишаються майже незмінними. А це означає, що зростання середньої заробітної платні відбувається пропорційно (!) дорожчанню  решти ресурсів виробництва. Навіть більше, можна стверджувати, вартість робочої сила зростає повільніше за решту ресурсів. А це означає не що інше, як зубожіння населення.

2)                           Навіть відкинувши решту і залишивши лише індекс частки витрат на заробітну плату у випуску, можна побачити підтвердження попереднього висновку. Як можна побачити з графіку, частка витрат на робочу силу має стійку тенденцію до зменшення. Наявні "сплески" у 2001, 2005 та 2008 роках "припадають" на післявиборчі роки, після яких тенденція до зменшення частки витрат на заробітну  плату у випуску відновлюється. Отже, на мою думку, маю підстави стверджувати, що швидкість зростання інтенсивності праці не відповідає  швидкості зростання заробітної плати. Інтенсивність праці зростає швидше за заробітну плату, і закиди можновладців не відповідають дійсності.

Чому маючі перед очима однакові дані я отримав висновок протилежний світовій науці, фондам, міністерству економіки України, віцепрем'єру  з економічних питань Тігіпко?

Відповідь доволі проста. В науці є цікавий припис "При інших рівних умовах", про який "забувають" можновладці на виступах з закидами до українського народу. А відносно економіки (України і не тільки) цей припис означає відсутність (або ду-у-у-же повільна) інфляція. Іншими словами, можновладці, фонди, і решта небажаючих підвищувати заробітну платню були б праві тільки в одному  випадку – заробітна плата є єдиною вагомою змінною  в економіці країни.

І на завершення. Чому я надав визначення терміну "мінімальний споживчий бюджет", який нібито не стосується заявленої теми?

Тільки тоді і якщо мінімальна заробітна плата буде дорівнювати мінімальному споживчому бюджетові з'являється сенс ставити  інтенсивність паці на перше місце при прийнятті рішень щодо збільшення рівня мінімальної заробітної плати. До цього моменту будь-яку спробу дорікати народу закидами про надто швидке зростання заробітної платні потрібно розглядати як умисну маніпуляцію і свідоме знищення населення країни.

 П.М.: До написання цієї статті мене спонукав жвавий виступ пана Тігіпка на Свободі Слова (ICTV) декілька тижнів тому.


Werwolf 12/10/2010

{ 4 Комментариев }

Мова як надбання народу або знову про мову

werwolfs 22.09.2010 в 02:46

Багато російськомовних громадян України (свідомо не пишу українців) вперто бажають позбавити українську мову виключного статусу державної мови.  Тож пропоную три висловлювання на місце мови в житті народу не українських діячів.

 

"Язык народа - лучший, никогда не увядающий и вечно вновь распускающийся цвет всей его духовной жизни, начинающейся далеко за границами истории. В языке одухотворяется весь народ и вся его родина; в нем претворяется творческой силой народного духа в мысль, в картину и звук небо отчизны, ее воздух, ее физические явления, ее климат, ее поля, горы и долины, ее леса и реки, ее бури и грозы - весь тот глубокий, полный мысли и чувства голос родной природы, который говорит так громко о любви человека к его иногда суровой родине, который высказывается так ясно в родной песне и родных напевах, в устах народных поэтов. Но в светлых, прозрачных глубинах народного языка отражается не одна природа родной страны, но и вся история духовной жизни народа... Язык есть самая живая, самая обильная и прочная связь, соединяющая отжившие, живущие и будущие поколения народа в одно великое, историческое живое целое. Он не только выражает собою жизненность народа, но есть именно самая эта жизнь. Когда исчезает народный язык,- народа нет более!"

К.Д. Ушинський (1824-1870)

 

"Язык это история народа. Язык это путь цивилизации и культуры….. Поэтому-то изучение и сбережение русского языка является не праздным занятием от нечего делать, но насущной необходимостью "

А.И. Куприн (1870-1938)

 

"Духовное единство народа и объединяющие нас моральные ценности – это такой же важный фактор развития, как политическая и экономическая стабильность . Убежден, общество лишь тогда способно ставить и решать масштабные задачи, когда у него есть система нравственных ориентиров. Когда в стране хранят уважение к родному языку, к самобытным культурным ценностям, к памяти своих предков, к каждой странице нашей отечественной истории"

(Витяг  із вступної частини Послання Президента Російської Федерації В.В.Путіна Федеральним зборам, від 26 травня 2007р.)

 

Цікаво, що педагог, письменник і державний діяч в продовж сторіччя, навіть більше, говорять одне й те саме, про одне й те саме, майже однаковими словами. І стосуються ці слова МОВИ (язык – рос.)

 Отже, питання мови – питання існування народу.

 

В тему: «Українська мова – єдиний шлях збереження української державності» це вже від українських діячів сьогодення.

{ 11 Комментариев }

Україна для людей (заробітна плата)

werwolfs 01.09.2010 в 01:42

Мене весь час цікавило: Яка НЕ середня заробітна плата в Україні? І от нарешті офіційна статистика мені відповіла, та й ще так цікаво, я б сказав знаково. Чому знаково? Погляньте самі. Грудень 2009року – канун виборів Президента, березень 2010 року – змінюється уряд та приймається Бюджет України на 2010 (?!) рік, червень 2010 року – три місяці потому.

a6b148c65a64.jpg

Як можна побачити з діаграми, працюючи громадяни України живуть все краще й краще. Якщо у грудні минулого року 8,2% отримували заробітну платню нижче (!!!) прожиткового мінімуму, то Тимошенко поступається  прем'єрством Азарову знизивши цей показник до 7%, а Азаров за той самий строк повертає його на (майже) попередній рівень до 8%. Це не все, що зробив новий уряд і Президент для людей (які українці).

Звісно, на це можна було б відповісти: "Стривайте, але ж прожитковий мінімум зріс". Хоча на це я відповім: "А хто вимагав зростання прожиткового мінімуму? Чи не ПР?"

Ще додам:

 У квартальних звітах вказано кількість працівників: 12/09 – 9782,1 тис., 3/10 – 10093,4 тис., 6/10 – 10086,4 тис. Отже, за перші три місяці поточного року (за популістку Тимошенко) чисельність працюючих зросла на 311,3 тис робітників,  а за наступні три місяці (за конкретного пацана Азарова) зменшилась на 7 тис. осіб.

З власного досвіду звітування в статистику по заробітній плати: Статистик ВИМАГАЄ спотворювати дані щодо розподілу за рівнем нарахованої заробітної платні за наступною методою: найбільша чисельність працівників ПОВИННА відповідати середній заробітній платні по підприємству.

Пропоную висловлюватися.

Werwolf 1/09/2010

{ 3 Комментариев }

ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ. Нація – політична чи етнокультурна (копіпаст)

werwolfs 23.08.2010 в 21:48

©  Ілько Лемко для ZAXID.NET

li.gif

?

13:01 17.08.2010

Останнім часом посилилася мода на термін ”політична нація”, а почалося все з того, що ідеологи антиукраїнства, переконавшись у слабкості українства і з метою поборювання українства, після Помаранчевої революції перші висунули гасло ”Дайош політичну націю в Україні!”.


Головний ідеолог розбудови політичної нації Євген Кушнарьов ще 2005 року проголосив тезу, яка є квінтесенцією цієї ідеології: нам потрібна політична нація, бо ”народ втомився від націоналізму, базованого на етнічній та культурній складових”. Чинний адепт цієї ідеології, який перейняв естафету від Кушнарьова, Володимир Корнілов, вважає, що сучасний український націоналізм застарілий, непродуктивний і застряг десь на етапі минулого чи навіть позаминулого століття.

Корнілов проголошує: ”Визнавши раз і назавжди наявність в українців абсолютно різного менталітету, різних мов, культур, ідеологій, конфесій, геополітичних устремлінь, ми повинні навчитися будувати єдину державу”.

Висновок такий, що національну державу, засновану на етнокультурному принципі, вже давно пора відкинути й рухатися шляхом сучасного демократичного європейського гуманізму, який трактує національне як щось конфронтаційне, шкідливе, недолуге і таке, що проситься на смітник історії. Справжній європеєць-демократ кривиться при згадуванні про басків, ірландців, корсиканців, фламандців і валлонів, хоча вже не кривиться від згадування про косоварів.

То що ж таке національно-культурний принцип держави і чи не застарів він на теперішньому етапі історії? Якщо заглянути до цієї ж історії, то побачимо, що держави не завжди були національними, це передовсім стосується династичних держав середньовічного типу.
Навіть спадкові війни, які вели із суто династичних причин ще у XVIII столітті, були далекими від національних стимулів.

Організаційно держави скріплювалися не національним чи етнічними зв’язками, а здебільшого особистою вірністю володареві, якого зрештою можна було покинути і перейти на службу до іншого. Не кожній імперії вдавалося сформувати підкорені народи навіть у політичну націю. Це стосується багатонаціональних монархій Східної Європи: давньої польської, оттоманської, австро-угорської і російської.

Навіть найбільш ліберальна австрійська монархія не змогла, крім певного пошанівку усіх народів до особи цісаря, витворити у них щось на зразок національного почуття. Улюблені цісареві ”тирольці Сходу” (галичани) ніколи не переставали бути українцями, тими українцями, які зараз рятують Україну від національної безликості. Політично українці Королівства Галіції і Льодомерії були деякою мірою патріотами Австро-Угорської імперії, але натомість національно-культурно залишаючись українцями, бо скільки вовка не годуй, він усе до лісу дивиться.

За доби шляхетської демократії поняття ”польської нації” мало політичний і навіть правовий характер: воно обіймало всіх повноправних громадян, увесь ”народ шляхетський”, незалежно від національних відмінностей і локальних патріотизмів. Про це чудово свідчив вираз ”gente Ruthenus – natione Polonus” (походження українське – національність польська).

Генте рутенус – це й були ті ”чемні русини-українці-полонофіли”, адепти політичної нації Вшехпольщі. Багатоетнічна шляхта Речі Посполитої зазнала культурної гомогенізації під егідою так званої ”сарматської” культури, і природно мовної полонізації: українці Дідушицькі і Вишневецькі стали врешті поляками, а не ”сарматами”, українська шляхта сполонізувалася «на ніц», а втім простий народ залишився вірним українству.

Натомість вірмени, які були здебільшого купцями й мусили виживати як бізнесмени, національно нівелюючись, стали питомими поляками з полонізованими вірменськими прізвищами. Політична нація, що формувалася, стала нацією виключно польською.

Майже така сама картина була й за часів молодотурків, коли спроба створення в Оттоманській імперії політичної нації із заявами про те, що немає турків, греків і вірмен, а є одна ”оттоманська” нація з єдиною турецькою мовою, виявилася нежиттєздатною.

Лев Ребет наводить тогочасні твердження про те, що ”нація – це життєва та культурна спільність, виявлена і вирощена спільною державою”. Зокрема ідею угорської політичної нації сформував угорський закон 1868 року такими словами: ”Відповідно до принципів конституції всі громадяни Угорщини творять одну в політичному розумінні неподільну однорідну угорську націю, рівноправним членом якої є кожен громадянин без уваги на національну приналежність”.

Це була політична нація унії з австрійською імперією. Таке визначення було природним для Угорщини, бо історично дворянство цієї країни було поліетнічним, поряд з угорцями це були і німці, словаки, румуни, хорвати.

Він мав достатньо теоретичного матеріалу, аби на початку минулого століття поділити нації на культурні і політичні (німецькою - «державні» - Staatsnationen). Перші грунтуються здебільшого на певній спільно нажитій культурній спадщині, другі мають своїм підгрунтям об’єднану силу спільної політичної історії і спільного духу творення.

Спільна мова, спільна література і спільна релігія – ось ті найважливіші і найдійовіші культурні скарби, які творять і згуртовують етнокультурну націю. Про давніх греків казали так: ”Аніскільки не треба переживати про їхню державну єдність, слід лише потурбуватися про літературу”.

Майнеке наводить інший приклад – ірландську мову, витворену й утверджену так само цілковито неполітичним шляхом – поетами та оповідачами. Але й політична нація не може виникнути без культурних чинників і навпаки. Так італійська культурна нація виникла на основі політичних спогадів про могутність Римської імперії а також політичної історія папства і Римської церкви.

Повертаючись до моделі кушнарьовської політичної нації, основаної на запереченні етнокультурних засад та пропагуванні ідеї «територіального державного патріотизму», виявляється, що вона є більш «сучасною» і «привабливою», хоча насправді кульгає і є ще однією недолугою спробою створити «нову історичну спільність», як це було у 1917-1991 роках. Давня й недавня історія довели кволість і неспроможність цієї теорії, а саме її здатність протягом тривалого часу утримувати на цій основі вкупі державні утворення різноманітного штибу.

Був період, коли чеські й німецькі аристократи вважалися патріотами спільного краю під назвою Богемія, однак вже у XX столітті чехословацька держава, далека від національного екстремізму, офіційно вважалася слов’янською державою двох націй – чехів і словаків із вилученням численніших від словаків німців, вже не говорячи про закарпатських русинів.

Це свідчить про разючу різницю між національними зв’язками і державно-територіальним патріотизмом. Останній врешті-решт виявився цілковито неспроможним і штучним утворенням, яке протягом віків довго і нудно намагалося випробувати найрізноманітніші рецепти «позанаціонального» єднання, прийшло туди, куди його природно мала привести логіка історії: до утворення 1 січня 1993 року двох цілком різних нормальних і незалежних національних держав – Чехії і Словаччини. З-під облудної «об’єднавчої» личини «наднаціонального» і «територіального» вилізла природна сутність національного.

Поляки теж протягом досить довгого часу вибирали між двома традиціями державного розвитку польського середовища: ”п’ястівською” – етнічно-мовно-культурню і ”ягеллонською” – політично-мультикультурною. Історичне підгрунтя Люблінської унії 1569 року заклало польську імперську політичну свідомість, яка не вщухала навіть у часи австро-російського поневолення Речі Посполитої.

Кароль Шайноха і Францішек Смолька під гнітом двох європейських потуг плекали ідею відродження Великої Польщі «од можа до можа» на основі старої ягеллонської ідеї. На пам’ятному камені на честь спорудження Пагорба «Унії Любельскєй» на Високому Замку у Львові було урочисто викарбувано: «Вільні з вільними, рівні з рівними – Польща, Литва і Русь».

Адепти «ягеллонської» ідеї мріяли про політичні лаври Римської імперії про те, аби «з усіх майже країн до себе долучити колонії, народи, які одним лише небом між собою різняться, і зробити громадянами однієї республіки» (Бартоломей Зіморович) і про те що «кожен подивлятиме корону Польського королівства, складену в одне кільце з Литви, Русі, Прусії, Мазовії, Лівонії, Жемайтії, як раніше Рим, спільна для всіх батьківщина, що сам виріс на руїнах Альби і одного дня тих самих чужинців зробив громадянами».

Цікаво, що найактивніше польський характер Львова захищали ”русини польської нації”, котрі в самостійному розвитку українського національного руху бачили пряму загрозу для своєї подвійної національної ідентичності. Співжиття поляків і українців прихильники Смольки закликали будувати на унійних засадах, пов’язуючи «ідею свободи» винятково з «польською ідеєю». Історія винесла вирок ягеллонській ідеї, і Польща відродилася лише як банальна національна унітарна держава, а що таке польська політична нація, зараз вам навряд чи хтось у Польщі пояснить.
 

 

Джерело: ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ. Нація – політична чи етнокультурна

Фільм про Бандеру: удар по іміджеві України на користь сусідньої держави?

werwolfs 21.06.2010 в 19:03

 

Пропоную черговий наклеп Москви на націоналістів 6F802EBF-879D-4119-9AC5-0391B6496889_mw270_s.jpg 21.06.2010

Анастасія Москвичова

Київ – Бандера відповідальний за єврейські і польські погроми у Львові під час Другої світової війни – таку тезу, зокрема, намагається провести у документальному фільмі «Степан Бандера. Розсекречене життя» російський журналіст Леонід Млечин. Українські історики звинувачують автора у змішуванні фактів та заангажованості дослідження. Початок  фільму

«Степан Бандера. Розсекречене життя» 

Головний висновок, до якого дійшов автор проекту «Степан Бандера. Розсекречене життя», полягає в тому, що український визвольний рух був терористичним за своєю суттю, а тому не можна вважати провідника ОУН Степана Бандеру і головнокомандувача УПА Юрія Шухевича героями.

Поняття «множинних історичних правд» не можна застосовувати до питання Організації українських націоналістів, наголошує Леонід Млечин: якщо ти боровся проти радянських військ, отже, ти автоматично опинився на боці нацистів.

«Я з глибокою повагою ставлюся до українського національного руху, – каже російський журналіст. – Але, по-моєму, і це був плід моїх тривалих розмірковувань, помилка була в тому, що героями національного руху виявились люди із ментальністю терориста».

Із цією тезою не погоджується Юрій Шаповал, керівник Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені Івана Кураса НАН України. За його словами, сама ця формула є достатньо фальшивою: Бандера не народився радикальним націоналістом, так само як і Махно – анархістом, їх зробили такими умови, в яких вони жили.

«Тероризм у ті роки був політичним знаряддям, – наголошує історик. – Це не було якоюсь характерною рисою українського визвольного руху. Яскравий приклад – більшовики та ліві есери».

Хто відповість за воєнні злочини

Леонід Млечин веде телепрограму «Особлива тека» на московському телеканалі «ТВ-Центр». Готуючи проект «Степан Бандера. Розсекречене життя», Млечин, зокрема, використовував матеріали з українських архівів, а також проводив зйомки у Львові.

Млечин говорить про причетність місцевого населення до єврейських і польських погромів у Львові влітку 1941 року.

При цьому також висловлюється теза про відповідальність самого Степана Бандери за їхню організацію.

Тим часом Михайло Френкель, представник асоціації єврейських ЗМІ в Україні, звертає увагу: «Коли ми говоримо про Бандеру чи Шухевича, ми маємо на увазі всіх тих, ким вони керували».

Неправдою є те, що всі бандерівці були бандитами, так само як і те, що вони всі були героями, зауважує Михайло Френкель. В ОУН і УПА вступали різні люди, й тому такі суперечливі свідчення про український рух.

У проекті Леоніда Млечина ОУН, УПА і дивізія Ваффен СС «Галичина» розглядаються як одне ціле, а також зміщуються дати погромів, які дійсно відбулися, тому можна говорити про деяку невідповідність фільму історичній правді, зазначає український історик Володимир В’ятрович.

«Євреї тікали із Заходу, із окупованої німцями Польщі і, відповідно, прибували на територію Радянського Союзу, і для того, щоб там залишитись, щоб не потрапити під репресії і їх не повернули до німців, вони, очевидно, були змушені всіляко виявляти «лояльність» радянській владі, – зазначає дослідник. – І, відповідно, коли радянська влада відступає – хто залишається крайнім? Євреї. І плюс приходять німці, які гарно це інспірують, і дійсно відбуваються погроми».

Погроми як соціальне, а не політичне явище

«Погроми у Львові відбувались не з ідейних, а з соціальних, коли хочете, класових причин, тому що в них брали участь представники суспільного «дна» заради наживи», – заявляє директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий. Він зауважує, що кадри погромів, використані у фільмі, могли бути із німецького пропагандистського журналу «Wochenschau», який нацисти знімали спеціально для того, щоб показати ненависть місцевого населення до євреїв.

«Я нещодавно знайшов цікавий оунівський документ про те, які настрої панували на той час у місті, це щось подібне до аналітичної записки, – розповідає він. – Йдеться про те, що німці намагаються використати оунівців у власних інтересах, налаштувавши їх проти євреїв. Так от, там звучить заклик на такі провокації не піддаватись».

Руслан Забілий зазначає, що однобокість джерельної бази у працях деяких російських істориків, дослідників – ідеться не тільки про фільм журналіста Леоніда Млечина – свідчить про їхнє небажання дотримуватись наукового нейтралітету.

Таким чином створюється імідж України та української історії, що відображає ідеологічну політику сусідньої держави, стверджує історик.

Матеріали з архівів СБУ: 465A2184-85C8-4F93-AFA6-5B147AAFE52C_w527_s.jpg 14A24719-AA4B-4463-8EF7-FB57127ECD4A_w527_s.jpg 460F4610-F552-4A9E-88A5-016D44D4CFA6_w527_s.jpg

Джерело:http://www.radiosvoboda.org/content/article/2078057.html

Мордовський лексикон лоховатих українськиx гопників - Ростислав Мартинюк

werwolfs 30.05.2010 в 19:40

Оце натрапив, сподобалося. Як на мене, то дуже інформативно.

Дослухаючись до мови друзів, із подивом спостерігаю появу все нових і нових екзотичних слів. Вони швидко всотуються у лексикон, незважаючи на їх невідоме походження, а згодом мирно переповзають і до словника наших батьків, і на пресу, і на телебачення. Візьміть хоча б слово ”лох”, або ”гопник”. Смішнувате дієслово ”тусуватись” побило всі рекорди вжитку, а славетні ”лафа” та ”лажа” вже є мало не літературними. Де вони взялися на нашу голову?

Кажуть, що у них є ”автохтонне”, незужите вулицею значення. Щоправда, в екзотичних мовах російських нацменшин. Є тут, висловлюючись фігурально, байстрюки з фіно-волзьких та фіно-балтських словників. ”Лох”, наприклад, для фіномовних мокшан Пензенської області — просто ”мужик”. Працьовита людина, з руками-граблями, часом грубувата, яку в гамірливих містах прийнято дурити (як і кожного нормального селюка). Не могло українське вухо пройти повз ніжну зменшувальну форму цього слова – ”лохмандєй”. ”Мужичок”, значить. Звичайно, у землеробській Україні лохами бути престижно. От навіть Президент якось хотів образити членів Канівської четвірки і сказав про них: ”Нє мужикі!” Не лохи, тобто. А вони такі мужиками виявилися…

Важче справи з ”гопниками”. Їх гучне ім’я поширилось не у мордовсько-українському Поволжі, а в холодних архангельських краях, у Петербурзі — Вавілоні комі-зирян (там жили Григорій Распутін і Питирим Сорокін, Іван Куратов і Валерій Сюткін). А у комі словнику є таке собі слівце ”гьоп” — ”бруд” по-нашому. Декламуючи вголос Тараса Шевченка, комі, мабуть, дозволяли собі жарти, і відомий рядок з вірша ”До мертвих і живих” читали так: ”Раби, підніжки, гьоп Москви!..” У всякому разі, у часи шаленої популярності ленінградського андеграунду 80-тих саме звідси пішли ”гопники” — ”брудники”, ”покидьки”, ”панки”, яких невдовзі завезли в Україну наші тінейджери разом з піснями ленінградського корейця Цоя, ленінградського болгарина Кінчева та ленінградського українця Шевчука. Одна з пісень гурту ”Зоопарк” навіть пояснює несвідомій публіці, що таке ”гопники”: ”Их называют гопники, их называют жлобы!”

Однак фіно-балтські слова у словнику українських ”пацанів” — це все ж таки виняток (хоча слово ”пацан” теж фінського походження — від діалектного ”пащан” олонецьких карелів). Справжньою окрасою мови козаків стали слова з ерзянської та мокшанської мов (їх ще звуть ”мордовськими” мовами). Це пояснюється тим, що про збагачення цими словами дбали не лише патлаті тінейджери, а й їх горепашні батьки. Останніх багато саджали до в’язниць, яких чомусь було багато саме у Мордовській АРСР. Живучи у цій лісистій фінській країні, вони переймали чудернацькі місцеві слова. Якщо не на роботах у місцевих колгоспах, то прямо від охоронців мордвинів (їх-бо набирали серед місцевих мокшан). Згодом ці зеки повертались до України і щедро розсипали дивні ”зонівські” слова у комунальних квартирах Донбасу та Києва: ”вертухай”— охоронець, ”лажа”— нудьга, плач (від ”лажамс”), ”шаріть”— тямити (”ударіть по шарам” — вдарити по свідомості від ”шарьхкодемс”), ”лафа” — розслаблення, ”кімаріть” — спати, ”гулькін нос” — дуже мало, з голубиний ніс, ”заначка” — захований від вогкості (”начка” —вогкий), ”нари” — трави, дерн (ліжко в’язня), ”шамать” — їсти (”шама” — лице, значить)... Мало? Ось іще: ”бухати (бусать)” — пити, ”ката-лажа (каталажка)” — тюрма (буквально ”нудне місце”), ”не петріш” — не розумієш, ”барига” — курець, ”шмара” — цигарка, ”кльовий” — хороший (звідси ж ”хльовий-халявний”), ”оклигать” — протверезіти. Усе це буквальні переклади з живих мордовських мов. Втім, найцікавіше з цих слів – сексот. Його корінь ”секс”. З мокшанської – ”бруд” значить. А от пташка, що очищує від бруду дерева, називається ”сексот”. По-нашому ”дятел”, стукач. Так що від ”сексота” до ”гопніка” один крок…

Є й менш відомі ”зонівські” слова: ”куба”— жінка, ”крок” — міліціонер, ”ламбусь” — цукор, ”марс” — кров, ”ряха” — будинок, ”кіштандяк” — танці. Сподіваюся, після їх оприлюднення ”пацани” візьмуть їх у свій ”мордовський словничок”. Хоча й без того на вулицях Києва чи Сум ”тусуються” ”гопники” та ”лохи”, для яких життя у арійській країні трипільської культури — повна ”лафа”, а її ”солов’їна мова” — повна ”лажа”, в якій вони не хочуть ані ”шарити”, ані ”петрити”. Шкода, що практично на цьому їх пізнання у великих мордовських мовах вичерпуються. Руки чухаються, немов у Антоненка-Давидовича, який у 60-ті питав у землячків: ”Як ми говоримо?” А й справді, пацани, якщо вже й говорити мордовськими мовами, то краще вже ”кльово”, грамотно. Аби наш лексикон наситився свіжим фіно-волзьким мовним киснем, нам, щоправда, слід буде знову пересаджати пів-України у політичні табори Мордовської АРСР. А може піти до Мордовії добровільно?. Хоча б для того, щоб стати справжнім ”лохом” — Лохом землі мокшанської, закоханим у ліс і землю, у гриби та ягоди...

P. S. Пацани! Є ще базар за слово ”понти”. Лохмандеї так і не зашарили, що це є костромська мулька в натурі. Тележурналіст, угрофінолог (Київ) – журнал ПЕРЕХІД IV

Джерело: http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=420

{ 4 Комментариев }

Зародження української нації. Коли?

werwolfs 20.05.2010 в 15:08

Продовжуючи знайомитися з творами про націоналізм та (пере) прочитавши Бенедикта Андерсона "Уявні спільноти. Міркування щодо поширення націоналізму" (1990р.) мене зацікавило деякі міркування автора. То ж …

Б. Андерсон стверджує (і я пристаю на його думку, з обмовками не методологічного характеру), що сама можливість зароджування (уявлення) нації "історично з’явилася там і тоді, коли три дуже давні фундаментальні культурні концепції втратили свою аксіоматичну владу над людськими умами."

Перша - уявлення про те, що якась особлива письмова мова дає привілейований доступ до онтологічної істини, і саме тому, що він - невід'ємна частина цієї істини. (Тобто, поширення друкарської книги мовою населення)

Друга - віра в те, що суспільство природним чином організовується навколо вищих центрів і під їх владою: монархів, які були особами, відособленими від інших людей, і правили завдяки тій або іншій формі космологічного (божественного) веління. (Тобто перехід до виборності вищіх посадових осіб)

Третя - концепція сприйняття часу, в якій космологія та історія були нерозрізнимі, а першопричини світу й людини ідентичні за суттю. (Поява в літературі нелінійності й одночасності подій)

Отже якщо примінити ці три концепції до українського минулого, то:

1. Друкована література вперше з'явилася в давній Україні в другій половині ХVI століття - ”Пересопницьке Євангеліє” (1561р.) та , ”Острозька Біблія” (1581р.,1256 сторінок)). Втім слід вказати, що ”Острозька Біблія” друкувалася церковною (старосло'янською), а ”Пересопницьке Євангеліє” було перекладене на ”просту” українську тогочасну мову ”для лепшого виразуміння люду христіанського посполитого”. Переклад з болгарської мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині.

А Вже в першій половині XVII ст. тут (в Україні) нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства.

Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М.Смотрицький (1619 р.), М. Ломоносов назвав ”вратами вченості”. Вона перевидавалася більше 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг.

2. Скажу коротко Україна на зламі XVI-XVII століть представлена козацькою державою (гетьманат). Як відомо з історії, Козацька держава за організацією управління представляла собою демократичну систему на противагу монархіям. Іншими словами, суспільство організовано не навколо центрів (Монархів), а на засадах представництва. (представницькі посади були виборними.

3. Щодо цієї концепції, то в мене фактаж відсутній. Отже я не впевнений в тім, що зміна у сприйнятті часу відбувалася саме в цей період, але беручи до уваги те, що в цей час (XVI-XVII ст.) в українському суспільстві окрім книг (друкованих) наукового та релігійного характеру розквітає українська поезія та драматургія світського спрямування можна припустити і наявність цього чинника. Переглянувши як не фахівець структуру деяких уривків тодішніх творів схиляюсь  на користь свого припущення.

Як висновок: Вважаю за доцільне визнати як факт те, що у XVI-XVII ст. в Україні були в наявності всі умови зародження української нації, і, відповідно, виникненням такої нації до кінця  XVII ст. На підтвердження свого висновку наведу цитату з Андерсона:

"Як раніше вже говорилося, придворною мовою Санкт-Петербургу в XVIII ст. була французька, а мовою значної частини провінційного дворянства - німецька. Після нашестя Наполеона граф Сергій Уваров в доповідній записці 1832 р. запропонував, щоб держава трималася на трьох основних принципах: Самодержавстві, Православ'ї і Народності (національності) Якщо перші два принципи були старі, то третій був абсолютно новим - і дещо передчасним для епохи, коли половину "нації" все ще складали кріпаки, а більше половини говорила на рідній мові, яка не була російською. Доповідь принесла Уварову пост міністра освіти, але і більше майже нічого. Ще півстоліття царизм чинив опір уваровським спокусам. Лише у роки правління Олександра III (1881-1894) русифікація стала офіційною політикою династії : набагато пізніше ніж в імперії з'явилися український, фінський, латиський і інші націоналізми."

ПМ: Жодним чином не натякаю на відсутність національної історії чи нації до XVII ст. Цей пост лише міркування щодо часу визначення терміну "нація" у сучасному розумінні. (Далі буде, можливо)

Werwolf 2010/05

{ 6 Комментариев }

Націоналізм в Україні (початок)

werwolfs 03.05.2010 в 17:55

Прочитавши Ентоні Д. Сміта "Націоналізм. Теорія, ідеологія, історія" мені спало на думку окреслити загальні риси українського націоналізму сьогодні.

Почати вирішив з деяких цитат. По при те, що існує декілька тлумачень терміну "нація", наведу три з них:

"Нація є стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється у спільності культури". (Йосиф Сталін)

"Нація — це уявна політична спільнота, що за своєю суттю обмежена й незалежна водночас". (Бенедикт Андерсон (Benedict Anderson)

"Нація - названа людська спільнота, що живе в рідному краєві, має спільні міти (міфи), спільну історію, спільну національну культуру, єдину економіку й єдині права та обов’язки для всіх її представників" (Ентоні Д. Сміт (Anthony D. Smith). Курсив мій.

Як можна побачити перші два вислови є виокремленням крайніх атрибутів нації з суто об'єктивних (Й.Сталін) та суто суб'єктивних (Андерсона). Третій же (Сміта), на мою думку є найбільш влучним. Якщо ми застосуємо критерії нації до української нації то:

названа людська спільнота – українці з давніх часів вважають себе окремим народом, відмінним від росіян та білорусів. Тобто, навіть якщо б ці три народи були б єдиним народом, як це стверджують панславяністи та русофіли (великороси), те що українці вважають себе окремою нацією (народом) достатньо для визнання себе окремою нацією. Звичайно при наявності інших атрибутів нації;

життя в рідному краєві – етнічні українці живуть на теренах України вже досить тривалий час. У будь якому разі не були примусово переміщені на ці землі;

Решта атрибутів також не підлягає сумніву, бо як би не тлумачили історичні події, вони (події) все одно залишаються незмінними. Змінюється лише ставлення до цих подій.

Отже визначившись, принаймні для себе, з поняттям нації, перейду до саме націоналізму.

Націоналізм — це ідеологія, яка ставить у центрі своїх інтересів націю і прагне сприяти її розквіту. (Ентоні Д. Сміт (Anthony D. Smith)

Концептуальні ідеї націоналістичної ідеології можна окреслити таким чином: територіальне об’єднання (держава), самоуправління, культурна ідентичність.

Культурна ідентичність – норми, зразки поведінки, цінностні  орієнтації й мова, розуміння свого "Я" з позицій тих культурних характеристик, які прийняті у даній спільноті, в само ототожнюванні себе з культурними зразками саме цієї спільноти. (У даному контексті спільноту слід розглядати як національну).

Самоуправління - саморегулювання, наявність своїх власних внутрішніх законів і ритмів, а також зважання тільки на свій особистий внутрішній голос, позбавлений бодай якогось зовнішнього тиску.

Територіальне об’єднання –успадкована територія, на теренах якої самоуправління та культурна ідентичність набувають чітких рис.

Продовження буде, можливо.

{ 4 Комментариев }

Донбас усіх годує? (Тимошенко vs Азаров/Янукович)

werwolfs 30.04.2010 в 04:35

Продовжую переглядати бюджети на 2010 рік.

У бюджеті 2009 року Тимошенко планувала отримати від Донецької області у державний бюджет 390,4 мільйонна грн. з семи міст та надати допомогу з держбюджету загальним коштом 1135,8 мільйона грн.

У бюджеті 2010 року Тимошенко не планувала отримати від Донецької області у державний бюджет взагалі нічого, Янукович же з рідної області забажав 170,3 млн. грн. (з міста). В той же час Тимошенко  планувала та надати допомогу з держбюджету загальним коштом 3050,1 мільйон грн. та особливі, Янукович – 2413,6 млн. грн.

Отже, неважкі розрахунки показують цікаву арифметику:

2009 рік (Тимошенко): Чиста дотація Донецькій області з держ. бюджету склала 745,4 млн. грн.

2010 рік (Тимошенко): Чиста дотація Донецькій області з держ. бюджету склала 3050,1 млн. грн. (неприйнято)

2010 рік (Янукович/Азаров): Чиста дотація Донецькій області з держ. бюджету склала 2243,3 млн. грн. (прийнято)

 

Цікавий висновок випливає, навіть два:

1.      Донбас кормиться від держави.

2.      Навіть президент Донбасу обдирає рідну область.

{ 2 Комментариев }

Інформація щодо бюджету України 2010 (Тимошенко vs Азаров/Янукович) порівняння

werwolfs 30.04.2010 в 04:32

Оце швиденько переглянув видатки по бюджетах України на 2010 рік від двох урядів попереднього та чинного. Як можна побачити, попередній уряд пропонував видатки на рівні 324,3 млрд. грн., а чинний прийняв 323,6 млрд. грн. (довідково:  витрати по Бюджету 2009р. були прийняті на рівні 267,3 млрд. грн.)

З першого погляду чинна влада зменшила витрати на 700 мільйонів грн. (добра справа), але у порівнянні з бюджетом попереднього року (не виконаним, до речі) витрати збільшені на 21% або 56,3 млрд. грн.

Та найцікавіше інше: За рахунок чого Азаров (Янукович) отримали ці 700 млн. економії. Тож переглядаючи додатки до обох Бюджетів на 2010рік можна побачити, що у чинному бюджеті не передбачено:  30 млн. субвенції Кіровоградській області на завершення реконструкції Кіровоградського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М.Л. Кропивницького та 443 млн. субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на проведення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів.

Отже з 700 мільйонів економії 473 млн. або 67,6% за рахунок культури та відмови від виборів. Решта економії – це зменшення витрат на здійснення виконавчої влади в областях.

Отакі експрес-висновки: Культура не потрібна, вибори не потрібні, виконавча влада не потрібна.

Можливо настав час галасувати "Узурпація"?

werwolfs 04.03.2010 в 00:30

Тільки но, регіонали спромоглися знищіти конкурентну коаліцію одразу почати реанімувати раніше невдалий проект перекупки окремих депутатів у Верховній Раді, що призвів до дострокових виборів 2007 року та опосередковано розписуються у своїй неспроможності сформувати парламентську більшість (створити коаліцію).

В Верховній Раді зареєстровано законопроект №6137, який передбачає внесення змін в статтю 61 Закону «Про Регламент Верховної Ради України». (http://focus.ua/politics/104061):

"Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді (далі - коаліція) - це сформоване за результатами виборів і на основі узгоджених політичних позицій і на принципах, встановлених Конституцією України і справжнім Регламентом, об'єднання депутатських фракцій, народних депутатів, в яке входять більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради", - говориться в законопроекті.

Тобто, регіонали намагаються протягнути  входження в коаліцію депутатів на індивідуальній основі. А це щонайменше порушує принцип формування парламенту VI  скликання та спотворює вибір народу. Нехай на сьогодні цей вибір вже є невідповідним дійсності.

Отже питання у заголовку набуває актуальності, як на мене. І відповідь, на мою думку, може бути лише схвальною: Так, час настав. Всі системні зміни у регламенті ВР повинні запроваджуватися  лише наступних депутатів.

Іншими словами: Або змінюючи систему створення коаліції (читати умов діяльності депутата)  розпускайтесь та обирайтеся за нових умов, або працюйте далі але за існуючих умов.

Назад | Вперед